У часи великої тривоги й болю, коли сім’ї розділені війною, а серце стискається від страху за найдорожчих, — молитва і спільнота стають справжньою опорою.
Ця історія Людмили — не лише про біль втрати дому; не лише про війну, що увійшла в її життя ще 2014 року. Передовсім це про силу віри, про храм, який став другим домом і про спільноту, яка стала родиною. Свідчення того, як Господь діє через людей, підтримку і спільну молитву, публікує Vatican News.
Це друга розмова з чотирьох із дружинами й матерями українських військових, які нещодавно побували в Римі з групою паломників від благодійної організації «Дерево мого життя».. Це історії жінок, які є прикладом не лише сили і стійкості, але й відкритості та дбайливості.
Дружина і мати воїнів
— Мене звати Людмила. Я дружина і мама воїнів: чоловік воював, а син продовжує воювати. Війна для нас почалася 2014 року: ми на той момент проживали і малий бізнес у Криму, і вже тоді довелося стикнутися з російською армією та окупацією.
Ми змушені були виїхати, влаштувалися Києві: знайшли там для себе працю і заняття. У 2022 році, з першого дня повномасштабного вторгнення, мій син пішов воювати добровольцем. Чоловік у березні 2022 року мобілізувався і теж пішов на війну. Пропри те, що йому було 59 років, він не зміг залишитися осторонь. На сьогодні чоловік уже ветеран, мав контузії, і вже й за віком демобілізувався. А син продовжує захищати Україну.
На те була воля Божа
В березні 2022 року ми опинилися в Сваляві на Закарпатті —знайомі запропонували приїхати. Ми ж не знали, що це затягнеться настільки, і було дуже важко. Я була там сама: і син, і чоловік були на фронтах; і я шукала для себе якоїсь підтримки.
На те, напевно, була воля Божа, щоб, ідучи повз римо-католицький храм Успіння Пресвятої Богородиці, я побачила, що двері відчинені. Я туди зайшла — і залишилася.
Навіть не уявляла, що за деякий час це приведе мене до Рима на зустріч із Папою. Я молилася за своїх. Дуже мене вразило, коли о.Томаш [Коза, сальваторіанець. — Ред.] запропонував мені прийти на молитву. “Щовечора ми молимося за наших воїнів і за мир в Україні”, — сказав він. І мене завжди дуже зворушувало, коли всі на Службі молилися і звучали слова «За Володимира і сина його Станіслава». Це давало мені надію і сили, що молитви — не тільки мої, а стількох людей — допоможуть їм. І вони допомогли. Я це точно знаю. На сьогодні, дякувати Богу, вони живі, здорові.
Заняття з психологом. Фото з ФБ Свалява Дерево Мого Життя
Ця війна стосується не тільки українців
— У храмі я познайомилася з психологинею Олесею Уліганець із благодійної організації “Дерево мого життя”. Вона розповіла про організацію і запропонувала прийти. Я відчула, що вкотре отримала допомогу з небес. Так я опинилася в організації “Дерево мого життя”, і дякую Богу, бо це стало для мене дуже вагомою опорою. Дуже непросто витримувати, коли такі психологічні навантаження, стреси, постійні хвилювання. А в “Дереві мого життя” є і фахівці, і психологи, й інші жінки. Там почуваєшся серед своїх, серед людей, які тебе насправді розуміють, які переживають подібні емоції та відчуття. І тоді вже трошки відчуваєш, що ти не одна на цій землі і в такій ситуації. Це дає віру і надію, що все буде добре.
У свалявському осідку нашої організації найбільше розвинутий саме аспект психологічної підтримки; це саме те, чого мені бракувало. Можливо, це були якісь невирішені питання моєї особистості. З кожного заняття я виносила те, що мені було потрібно. Наприклад, вразило одне із занять, на якому говорилося про жінок нашого роду. Коли я сюди їхала — згадувала свою маму, бабусю (яка, до речі, теж постраждала, була репресована і заслана із західної Білорусі в Сибір). Це так перекликається…
Мій чоловік він теж не українець: він етнічний поляк, але народився в західній Білорусі. Його сестри зараз живуть у Литві. І я хочу наголосити, що ця війна стосується не тільки українців: як мінімум, наші найближчі сусіди теж залучені, навіть якщо вони ще цього не усвідомлюють. Я розумію, що втома від війни є і у нас в Україні, і за кордоном; і тому люди просто живуть своє життя — бо не можуть у цьому «варитися» постійно. Але не можна заплющувати на це очі, бо непокаране зло прийде до них і буде розповзатися далі.
Любов Михайлюк із Папою Левом XIV. Фото: Vatican Media
Коли впускаємо Бога у серце, Він починає діяти
— Я би хотіла висловити велику вдячність «Дереву мого життя» і нашому храму Успіння Пресвятої Богородиці, нашим священникам, о.Томашу та о.Євгену, бо вони навіть допомогли нам із чоловіком. Ми навіть там вінчалися: хоча прожили разом 40 років, та вінчалися вже під час війни, — завершила свою розповідь пані Людмила.
Коментуючи її слова, директорка благодійної організації «Дерево мого життя» Любов Михайлюк розповіла: ще після першого вторгнення Росії в Україну, в 2017 і 2018 роках вони проводили двотижневі курси реабілітації родин учасників АТО. «І було дуже багато сімей якраз зі східної частини України: Донеччини, Сумщини, Харківщини. Багато з цих подружжів не були в шлюбі. Реабілітацію родин учасників АТО ми проводили в реколекційному домі отців-редемптористів у Яремчі. І після двотижневого курсу, де поєднуються не тільки психологічна віднова, але й фізична — бо це гори, можна було робити прогулянки, — і духовний супровід та духовна віднова, багато хто з цих подружжів повінчалися і похрестили дітей. Це дуже цінні свідчення про те, що коли ми, як люди, впускаємо Бога у своє серце, то Він починає діяти. Коли ми відкриваємось на добро — то наповнюємося добром».
фінансово.
Щиро дякуємо!
