Загальна інструкція до Римського Месалу 2002 року дуже конкретно говорить про тишу перед і під час літургії.
«Священної тиші, як частини богослужіння, також належить дотримуватися у визначений час. Її мета, однак, залежить від часу, коли вона триває у кожній частині відправи. Так, під час Акту Покаяння і після запрошення до молитви всі зосереджуються; наприкінці читання чи проповіді — коротко розмірковують над почутим; після Причастя — славлять Бога і моляться Йому у своїх серцях».
Перед літургією також слід дотримуватися тиші: «Навіть перед самим богослужінням похвально дотримуватись тиші у церкві, у ризниці, у сакристії та у прилеглих місцях, щоби всі були готові виконувати священнодійство побожним і належним чином».
Хоча про це й не сказано в інструкції, поширеною є практика дотримуватися тиші у храмі й після Меси. Деякі церкви «вибухають» шумом одразу по завершенні літургії. Це руйнує молитовну атмосферу, сприятливу й відповідну приватній молитві після Меси.
Як священник може заохотити парафіян дотримуватися тиші? Власним добрим прикладом. Якщо він ходить туди-сюди проходами і бере участь у розмовах на повен голос, значить, він подає людям неправильний сигнал. Ще гірша практика, коли священники, диякони та міністранти розмовляють між собою у храмі перед Месою.
Деякі ретельно сформульовані застереження у парафіяльних оголошеннях наприкінці Меси значною мірою допоможуть створити гідну атмосферу тиші. З мого досвіду, люди часто просто не усвідомлюють, що їхні розмови відволікають інших, і вони відкриті до напоумлення.
Один із прийомів, яким користуюся я сам — це завжди відповідати пошепки, якщо люди підходять до мене поговорити у церкві перед Месою. Здебільшого вони сприймають натяк, що їм слід говорити тихо, і не ображаються.
Переклад CREDO за: монс. М. Френсіс Манніон, Simply Catholic