Спокійна смерть — не ознака святості

«Замолоду я дуже прагнув іти за Ісусом на хрест, і багато про це говорив. Зараз я там, і мовчу».

«Я знав, що незабаром увійду в наступний етап життя, не знаючи його змісту».

«Під кінець життя люди вже небагато означають. Використана і зів’яла оболонка тіла має цінність тільки для Бога».

Це слова старих монахів, які запам’яталися їхнім співбратам в останні роки їхнього життя, коли прийшла хвороба, слабкість, коли смерть стояла на порозі. Їх занотував Ніколя Діат у книжці «Час помирання». Також він записав пораду, вказівку, що ця монаша повсякденна звичка думати про смерть і пам’ять про померлих — цінна, бо відкладати роздуми над цим до кінця наших днів, коли ми вже будемо слабкі  і змучені, — ну…

Ці фрази вражають. Вражає й те, як ми сприймаємо себе, власну старість — можливо, поки що гіпотетичну — і чужу; хворобу, занепад життєвих сил, той час, коли перестаємо впізнавати і інших, і самих себе. Хто досі був спокійний — впадає у відчай; хто славився своєю холоднокровністю — більше не може цього робити. Вже й не пам’ятаєш про те, про що раніше дбав із такою увагою…

Радість від того, що ми воскреснемо, в цих людських боріннях така реалістична! — як реалістичними є кровотечі, непритомність, падіння на сходах, і ще оце бажання бути корисним, навіть за мить до відходу. Остання сплетена вервиця (тільки однією рукою, не паралізованою); розсіяні по світу «Радуйся, Маріє» (прочитані в чергову безсонну ніч); може, останнє погладжування чиєїсь руки, останній свідомий блиск в очах. Те, що усвідомлюєш тільки пізніше, дистансувавшись. І слова. Ці слова, що починають щось означати для нас. А що ми вже поступово розуміємо, що вони означають, — то починаємо знати: відходити, відпускати, відкриватися.

*

«Чому одні монахи під кінець життя більше страждають, ніж інші? Я не здатен пояснити причини, чому Бог так нерівномірно розподіляє останні випробування. Можливо, деякі монахи несуть страхи інших людей і тривоги людства. Мій батько якось сказав мені, що не боїться смерті. Я відповів, що це не ознака святості. Спокійна смерть не обов’язково є найсвятішою. Хороші монахи можуть відчувати страх під час переходу на небо. Як загинули наші цистерціанські брати з Тібіріну? Ми майже впевнені, що їх обезголовили. Хто знає, чи боялися вони? Їхня духовна боротьба, мабуть, була жахливою.

Сатана присутній до останніх хвилин. Він не втрачає пильності (…) любить поширювати страх і відчай. Він — чудовисько пихи. Але останнє слово — за Богом. (…) Монах може померти на самоті; він уже у спільноті святих»

(слова абата цистерціанського ордену в Сіто).

Слова про монахів? Слова про всіх нас…

Переклад CREDO за: Катажина Солецька, Wiara

*Ніколя Діат, нар. 1957 року, французький редактор, есеїст, автор книжки про Ватикан і монаше життя. 2018 року отримав премію кардинала Люстіже за фільм «Час помирати: останні дні життя монахів».