Шотландський поет Роберт Бернс в одному зі своїх віршів писав про цінний дар бачити себе такими, якими нас бачать інші. Кілька місяців тому я отримала саме такий «дар», коли колега зізналася мені, що інші колеги вважають мене дуже загадковою, навіть «таємничою».
Тоді я посміялася і відповіла, що варто лише пізнати мене трохи краще, і вся «таємничість» швидко розвіється. Але згодом я поверталася думками до того, що ж такого могли зауважити мої колеги. Я переконана, що особисто в мені дуже мало таємниць, але як католичка я живу і дихаю божественними Тайнами — і, безсумнівно, якась частинка цього «пристає» до мене, як і до кожного католика.
Ба більше, як навернена католичка і самотня жінка, я зрозуміла, що часом мій шлях був заплутаним і звивистим, але також і осяйним у дивний і прекрасний спосіб. Мені спало на думку, що самотні католики завдяки своєму унікальному стану можуть бути свідками життя у Дусі, демонструючи, що самотність має свою власну красу.
Я маю на увазі католиків, які, як і я, неодружені радше за обставинами, ніж за вибором. Немає жодної загальної віхи, яка би визначала наше паломництво, ми не святкуємо весіль і народження дітей, тож відчуваємо певну похмуру спокусу бачити свій життєвий шлях як випадковість, а себе — як уривки ниток, що впали з Божого космічного гобелена. Проте у Бога не буває випадковостей, і божественне господарство не знає марнотратства, тому нитка цього гобелена має бути чимось складнішим, ніж гладке переплетення шлюбу і богопосвяченого життя. Якщо схема здається незрозумілою, нам може знадобитися більше часу або відстані, щоб відкрити, говорячи словами кардинала Ньюмена, певне служіння, довірене виключно нам. Самотність свідчить про відмінність кожної людини більше, ніж будь-який інший спосіб життя.
Що ж це за пахощі, які оточують такого свідка? Кожна дорога християнського життя передбачає як привілеї, так і зречення, але неодружене життя часто сприймають виключно як позбавлення чи принаймні відсутність. У чому тут привілей? Його можна розуміти як свободу жити вимірами життя у Дусі, менш доступними одруженим і богопосвяченим людям. Я бачу три основні види цієї свободи:
1.Свобода молитися
Неодружені можуть мати складне професійне життя, але їхнє відносно неструктуроване особисте життя дозволяє їм легко рухатися зі Святим Духом, як приміщення відкритого типу створює більше відчуття простору та руху у домі.
2.Свобода дбати
У неодружених є час і гнучкість графіку, щоб розвивати глибокі дружні стосунки, а також чути й відповідати на тихий крик бідняків сучасності — можливо, ситих тілом, але спраглих розуміння і поваги.
3.Свобода насмілюватися
У небезпечному і часто лихому світі самотні люди відчувають менший тягар, коли чують заклик розпочати нову пригоду. З якими ризиками вона би не була пов’язана, вони ризикують лише собою, тому вільні слідувати вказівкам зірки, яка освітлює їхній шлях.
Цей перелік здається мені дуже неадекватним способом опису суті католицької самотності, але… я ж намагаюся описати таємницю.