У кожну епоху Церква не тільки проголошувала Євангеліє, тобто Добру новину про вічне спасіння в Ісусі Христі, але також захищала свою віру від атак.
Спершу були напади на християнство з боку юдеїв та поган. Апостол Павло писав до коринтян: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого — ганьбу для юдеїв і глупоту для поган» (1Кор 1,23). Обґрунтування віри зветься апологією.
Одним із сучасних апологетів є Вітторіо Мессорі — публіцист, близько пов’язаний із Йоаном Павлом ІІ та Йозефом Ратцінґером. В одному з інтерв’ю під промовистою назвою «Католики мазохісти, треба нової апологетики» Мессорі зауважує, що апологетика, «ще перш ніж бути обороною від аргументів невіруючих, від противників християнської віри, становить насамперед захист нашого інтелекту».
Ця фраза на сьогодні є актуальнішою ніж будь-коли. Бо йдеться не тільки про те, щоб показати, що наша віра має інтелектуальні підстави. Захищаючи християнську віру, ми захищаємо розум як такий, ба навіть більше: захищаємо дійсність. Іншими словами, ми захищаємо людський розум, спроможний пізнавати дійсність такою, яка вона є, тобто пізнавати істину.
Класичне визначення істини каже, що вона полягає у згідності судження й дійсності. Але ось просто на наших очах дійсність і раціональний дискурс на її тему заперечують і висміюють в ім’я ідеології, що промиває мізки мільйонам людей в усьому світі. Бо ж мільйони раптом навіть оком не змигнувши приймають пропаганду, що як багатий чоловік заявить, що він почувається жінкою, то це означає, що він — жінка.
Віра в Ісуса Христа, яку Церква проголошує вже дві тисячі років, нині атакована не з позицій розуму, в ім’я точних наук — математики, фізики, біології, хімії, але з позиції ірраціональних ідеологій.
Це неомарксистські ідеології, створені зокрема у так званій франкфуртській школі. Маркс писав: «філософи тільки по‑різному пояснювали світ; ідеться, однак, про те, щоб його змінити». Це гасло прийняла франкфуртська школа, зокрема через так звану теорію критицизму, яка аналізувала причини поразки класичного марксизму — але не для того, щоб його відкинути, а зовсім навпаки: щоб його врятувати в новій формі.
Основні принципи теорії критицизму — це невиправна дефективність соціальної реальності, яка призводить до невиправного конфлікту; необхідність тотального руйнування наявної дійсності; відмова від причинно-наслідкової раціональності, що веде до прийняття реальності з метою її інструментального використання; таврування всіх, хто виглядає ідеологічним ворогом прогресу. Ця теорія завляє, що остаточною метою кожної теорії має бути емансипація (звільнення) людини від усякого утиску й експлуатації, при чому вона розширює цей гаданий утиск на щораз нові аспекти. Отак на сьогодні «утиском» може виявитися, до прикладу, визначення статі новонародженої дитини.
Те, що кількадесят років тому здавалося неомарксистськими інтелектуальними викрутасами, які не можуть мати значного впливу на держави і суспільства, сьогодні стало головною течією в медіа, політиці та глобальному бізнесі. Й воно виразно христофобне. Це особливо помітно в царині антропології, тобто науки про людину.
Протягом століть підставою для розуміння людини та її місця у світі було те, що в Книзі Буття виражене короткими фразами: «Створив Бог людину… чоловіком і жінкою створив їх» (Бут 1,27). Після чого «благословив їх Бог і сказав їм: ‘Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звіром, що рухається по землі’» (Бут 1,28).
Сьогодні багато говориться про права людини — але не для того, щоб підкреслити її гідність, яка випливає з буття сотвореною на образ Бога і покликаною до вічного життя, а якраз навпаки: щоб заступити цю гідність абсурдними претензіями, сформульованими без зв’язку з об’єктивною дійсністю. Парадоксальними чином, ці претензії не підкреслюють велич людини, того, що вона перебуває в центрі всього сотвореного, а зводить її до чогось невизначеного, якогось вибрику сліпої еволюції. І в підсумку життя людини можна перервати абортом чи евтаназією. Небажане життя, сприйняте як тягар, виявляється вартим менше за життя песика.
Світ, який відкидає віру в Бога — Творця і Спасителя, зовсім не вибирає якусь «світську» раціональність заради блага людини. По суті, він вибирає задурення. Відкидаючи Бога, він готовий прийняти ідеї щораз більш абсурдні. В усьому цьому чути сморід диявола — того самого, якого ми бачимо у великій архетипічній розповіді про спокушання прабатьків. Диявол відкидає дійсність, створену Богом, і пропонує позірну раціональність. Він спокушає прабатьків людства обернутися проти Бога, після чого дає фальшиву обітницю: «Ні, напевно не помрете! Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут 3, 4‑5). Ось тільки людина, яка відкидає Бога, не тільки не стає як Бог, але стає щораз менше людиною, зводячи себе до рівня дивного звіра, який сам не знає, що він таке.
Переклад CREDO за: о. Даріуш Ковальчик SJ, Opoka
фінансово.
Щиро дякуємо!
