У суботу, 26 жовтня, у столичному кафедральному соборі св. Олександра був рукоположений в диякони семінарист міжнародної місійної семінарії «Redemptoris Mater» у Києві Віталій Дмитришин.
Нововисвячений диякон народився 20 травня 1997 року у Вінниці. Невдовзі після його народження сім’я переїхала до Могилева-Подільського. Там у 2008 році Віталій разом з батьками і старшим братом Олександром увійшов до неокатехуменальної спільноти. У 2011 році вступив до Вінницького музичного училища ім. М. Леонтовича. А через рік вся сім’я, не маючи можливості продовжувати Неокатехуменальну Дорогу в Могилеві-Подільському, переїхала до Вінниці. В неокатехуменальній спільноті у Вінниці Віталій розпізнав своє покликання до священницького служіння і у 2014 році вступив до семінарії. Його старший брат став семінаристом роком раніше — нині від готується до дияконського рукоположення в семінарії «Redemptoris Mater» у Вінниці.
Урочисту Святу Месу, під час якої було звершено обряд рукоположення, очолив єпископ-ординарій Київсько-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький. Йому співслужили єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Олександр Язловецький, ректор семінарії о. Роман Грек, віце-ректор о. Сергій Тоберт, колишній духовний отець семінарії о. Томаш Трацкі та численна група священників, більшість з котрих — випускники семінарій «Redemptoris Mater».
В урочистості взяла участь екіпа катехістів-ітінерантів, відповідальних за Неокатехуменальну Дорогу в Україні: священник Римської дієцезії о. Раймунд Пупковскі, пані Марія Еухенія Кастільйо та семінаристи Сергій Тірпак і Мацєй Козачевський. Для участі в урочистості прибули семінаристи семінарії «Redemptoris Mater» у Вінниці на чолі з ректором о. Павлом Книшем, форматори і семінаристи дієцезіяльної семінарії Пресвятого Серця Ісуса в Ворзелі, де семінаристи київської семінарії «Redemptoris Mater» отримують інтелектуальну формацію. З Вінниці також приїхали батьки Віталія — Павло та Ольга Дмитришини з усіма дітьми, брати і сестри з вінницьких неокатехуменальних спільнот.
«Ми дуже радіємо, — сказав для CREDO отець-ректор, — що навіть і в цей важкий час, час великого випробування для українського народу, Господь кличе до служіння Йому. І є молоді люди, які відповідають “так” на це покликання».
«Для семінарії, — сказав о. Роман, вітаючи учасників урочистості, — це завжди найбільше свято, коли черговий її випускник отримує рукоположення диякона чи пресвітера. Адже семінарія саме для цього існує, щоби приготувати братів, які покликані Господом служити Божому люду, який потребує Божого Слова, потребує Таїнств, потребує слова втіхи, слова надії, який потребує пастирів, які були б для цього світу знаком присутності Ісуса Христа, Його любові».
Отець Роман розповів, що коли в первісній Церкві вибирали дияконів, то казали: «Вибираємо повних духа і мудрості, щоби могли служити народу Божому».
У проповіді єпископ Віталій Кривицький сказав: «Перед початком цієї Євхаристії Віталій поділився, що вже декілька ночей не спить, дуже переживає. Для багатьох з нас, тут присутніх, це відчуття знайоме. Але завжди присутній той момент, коли ми входимо до стін храму, коли розпочинається Літургія, і є той момент, коли ми з глибини серця віддаємо усе в руки Богу. Тобто — до цього часу були ми з нашим досвідом, нашими емоціями і настає момент, коли ми все віддаємо Господеві. Це дуже подібно до того, коли на цьому місці стає пара, яка у взаємній любові прийшла до цього місця, але свідома того — і дай Боже, щоб була свідома — що їхні почуття – це дуже часто емоції, це “рожеві окуляри”, це певні сподівання, які можливо ніколи не справдяться. І є особливі дари, які ще прийдуть, але про які вони ще не знають. Це не значить, що від цього моменту емоції вже не будуть працювати — будуть. Але вони не можуть контролювати наші вчинки, не можуть спонукати нас до якихось безглуздих дій».
«Сьогодні, — сказав єпископ-ординарій, звертаючись до кандидата в диякони, — ти на певному порозі, як у відомій притчі про дитину і батька, коли дитина стоїть у вікні другого поверху палаючого будинку, а батько стоїть внизу. Дитина волає до батька, дитина переживає великий стрес, вона боїться загинути, а батько, який стоїть на землі, каже дитині: “Стрибай!” Дитина каже: “Я нічого не бачу”, а батько відповідає: “Але я бачу тебе!” Отже сьогодні ти на тому порозі, коли маєш кинутись в обійми люблячого Батька — Бога, який тебе створив, Бога, який тебе відкупив, Бога, який тебе обрав і Бога, який буде вірним своїм обітницям. Він ніколи не залишає тих, кого обирає. Сьогодні я служу цю св. Месу за тебе, сподіваюсь інші брати в священстві — так само, тому не переживай: Господь входить в твоє життя по новому, запрошуючи тебе на новий рівень у твоїх, перш за все, відносинах, але також і в служінні Церкві».
На закінчення проповіді Його Преосвященство звернувся до всіх присутніх з проханням пам’ятати про Віталія в молитвах, підтримувати його в «його починаннях» і «подальшому служінні», а також підкреслив, що «Слово, яке читалось, адресоване не тільки Віталію, але кожному з нас на своєму місці і на своєму етапі нашої історії спасіння».
Перед тим, як було звершено обряд рукоположення, Віталій Дмитришин висловив свою волю прийняття священнослужіння дияконату та склав присягу пошани та послуху єпископу-ординарію і його наступникам. Як завжди під час рукоположень, коли кандидат лежав на підлозі ниць — цим жестом, який є знаком упокорення перед Богом, він просить про Божу благодать, щоб вірно виконувати служіння, яке Церква йому довіряє — усі зібрані у храмі молилися Літанію до всіх святих. Після покладання єпископом рук на голову та молитви свячення, що є центром обряду рукоположення, Віталія було вдягнено у дияконські шати. Далі єпископ-ординарій вручив нововисвяченому диякону книгу Євангелія.
По звершенні Євхаристії диякон Віталій висловив щиру подяку Богу за дар покликання; єпископу-ординарію за уділений йому дар служіння; єпископу Олександру Язловецькому — за підтримку у боротьбі за покликання; катехістам-ітенетрантам, відповідальним за Неокатехуменальну Дорогу в Україні — за те, що вели дорогою до зрілої віри; ректору о. Роману Греку та всім нинішнім і колишнім форматорам семінарії — за те, що «завжди показували Христа, а не показували себе»; своїй сім’ї, передусім батькам — особливо за те, що вони були наполегливими в тому, щоб передати йому віру, а також — своїм катехістам і братам з неокатехуменальних спільнот у Вінниці і Києві і всім, чия підтримка і приклад йому допомагали.
«Колись, коли мої хлопці ще розпізнавали покликання, — сказав для CREDO батько нововисвяченого диякона п. Павло Дмитришин, — я думав, що якби я в їхньому віці знав стільки, скільки знають вони, то напевно пішов би на священника. Тепер я радію за них, оскільки вважаю, що обраний ними життєвий шлях — це найкращий шлях, який тільки можна обрати».
Перед тим як уділити благословення, єпископ Віталій Кривицький попросив усіх присутніх молитися за нові покликання. Владика наголосив, що той факт, що в нинішньому році в семінарії не було прийнято жодного семінариста, є наслідком не тільки того, що багато хто не чує цього покликання, а й того, що за це мало моляться. «Як ми молимось за воїнів, які нас захищають, — сказав Його Преосвященство, — так повинні молитися і за тих, що заступатимуться за нами перед Богом».
фінансово.
Щиро дякуємо!
