Все висить на волосині

Роздуми над Словом Божим на середу XXXIV звичайного тижня, рік ІІ

Як казав Генрі Ноуен, ми живемо в час, коли хліб ще треба ламати. І про це не можна забувати. Зради, ненависть, переслідування, катування і вбивства… Таке враження, що в сьогоднішньому уривку крім цих слів є хіба що сполучники. Але деякі люди так сильно бояться дивитися на світ крізь рожеві окуляри, що стверджують, що ніби навіть фламінго — сірі. Зради, ненависть, переслідування, катування і вбивства — кожен наш день має свої. Але особисто для мене цей текст — про волосину. Вона стоїть у самому кінці й треба бути супердурнем, щоб думати, ніби одна волосина може щось означати, щось змінити, переважити всю ту навалу найбільших нещасть, які можуть в одну мить зламати нам життя. Але виявляється, що таки треба бути супердурнем — Божим супердурнем. Бо волосина — це єдине, що не проминає в цьому тексті.

Це абсолютно не сходиться з нашою ментальністю: для нас те, що висить на волосині, — це те, що ми от-от втратимо. Але ментальність можна укладати як неслухняне волосся. Звісно, якщо наш «перукар» — сам Господь.

Що ж тоді означає ця волосина?

Один кінець волосини — це наша голова, інший — зовнішній світ. Волосся — це наче коріння нашого особистого світу у світі, що належить всім — у зовнішньому світі. Це щось найбільш вразливе і ніжне, що проростає у найбільш жорстоке і небезпечне. Це наші думки, наше ставлення, наші слова, які ми відкриваємо іншим. Волосся — це ті плани, які рано чи пізно мають перестати бути тільки планами; це ті думки, яким має стати занадто тісно у нашій голові; це ті почуття, про які мусимо заявити і які мусять переселитися в життя інших.

Відкрити комусь те, про що думаєш, — це дозволити себе зрадити; довіритися комусь зі своїми почуттями — це дозволити собі бути слабким; дбати про двох чи трьох — це повісити свої плани на волосину. Але Господь каже, що оберігатиме кожну нашу волосинку, кожен день, коли ми робимо найменший крок назустріч іншим.

Серед того, що живе в нашій голові, волосся особливо нагадує надію. Ми зістригаємо його раз за разом, а воно знову і знову з’являється десь з-під шкіри, не ображаючись за минуле і не питаючи, що буде далі. Часто ми самі методично починаємо позбуватися надії — рвати з відчаю волосся — бо начебто коли немає надії, то не може бути й розчарувань. І тоді ніщо не зможе зробити нам боляче. Але згадаймо як ангел схопив пророка Авакума за волосся, щоб віднести його на інший кінець світу до Даниїла. Якщо відмовимося від надії, ангелам не буде за що схопитися, щоб віднести нас туди, де ми повинні зараз бути. Якщо, як Самсон, дозволимо зрізати наше волосся, залишиться сила тільки щоб мститися й платити за це своїм життям.

Як казав Генрі Ноуен, ми ще живемо у світі, в якому треба ламати хліб і серця. І тут маємо два варіанти: можемо з болю почати методично позбуватися будь-яких зв’язків поза нами, забираючи в людей шанс нас ранити; а можемо віддати своє волосся Ісусові. Так зробила Марія Магдалина, так зробив пророк Авакум. І Господь не зрадив жодну їхню надію. Жодна, навіть найменша, не була марною — в цьому можна бути впевненим.