20 грудня 2002 року я був на обіді у папських апартаментах, коли обширна розмова, яку завжди заохочував Йоан Павло ІІ, звернула у несподіваному напрямку. Папа запитав мене, як поживає президент Рональд Рейган [президент США з 1981 по 1989 рік].
Так сталося, що недавно я саме мав зустріч із колишнім генеральним прокурором Рейгана Едвіном Мізом і поставив йому те саме запитання. Відповідь була сумна.
Міз був присутній під час спуску на воду авіаносця «USS Ronald Reagan» і привіз колишньому президенту сувенірну бейсболку з назвою корабля. Рейган, незмінний джентльмен, подякував Мізу, а потім сказав: «Але Еде, навіщо комусь називати корабель на мою честь?» Хвороба Альцгеймера, яка вбила його через кілька років, стерла його пам’ять настільки, що Рональд Рейган вже не пам’ятав, що вісім років був президентом США.
Коли я розповів цю історію, Йоан Павло ІІ, який сидів навпроти мене, виглядав абсолютно враженим. Здавалося, минула ціла хвилина мовчання. Папа був у важкій фізичній формі через хворобу Паркінсона. Але тепер він ніби уявляв собі гіршу долю, ніж бути замкненим у дедалі більше знерухомленому тілі: життя, де людина втратила здатність розмірковувати над своїм життям. Коли Йоан Павло нарешті порушив тишу, він сказав: «Будь ласка, повідомте місіс Рейган, що я молюся за її чоловіка» — після повернення додому я передав це повідомлення через Еда Міза.
Ця віньєтка надає вражаючої рельєфності молитві святого Ігнатія Лойоли, яку колись знало багато католиків:
«Прийми, Господи, всю мою свободу, прийми пам’ять, розум і всю волю. Все, що я маю і чим володію, Ти мені дав. Все це звертаю до Тебе і повністю піддаю пануванню Твоєї волі. Дай мені тільки любов до Тебе і Твою благодать, а я буду достатньо багатий. Нічого більше не прагну. Амінь».
Я вивчив її ще хлопчиком, і мушу зізнатися, що понад півстоліття я відкидав ідею віддати Господу свою пам’ять. Це було для мене занадто, це нагадувало самоспалення майже суїцидального характеру. Що залишилося би від мене, якби я втратив пам’ять? Я міг би втратити свободу і залишитися собою. Я можу втратити те маленьке розуміння речей, яке я здобув, і залишитися собою. Що ж до втрати моєї волі, то, звісно, якби божественна воля беззастережно взяла гору у моєму житті, це було би благословенням. Але пам’ять?..
На перший погляд, реакція Йоана Павла ІІ свідчила про те, що він теж був шокований думкою про втрату пам’яті на додаток до своєї рухливості.
Однак Великий Піст свідчить, що дар пам’яті Богові передбачає постійне очищення пам’яті протягом усього життя, про що напевно знав такий святий, як Йоан Павло.
Щорічне сорокаденне паломництво пустелею Великого Посту, за взірцем сорока днів Господа у Юдейській пустелі під час Його підготовки до публічного служіння, є видатним моментом року благодаті Церкви для очищення пам’яті — особливо спогадів про минулі успіхи та невдачі живого місіонерського учнівства.
Великий Піст поділяється на два періоди. Перші два з половиною тижні вимагають від нас ретельного іспиту сумління: що у мені потребує очищення, якщо я хочу стати ефективнішим учнем-місіонером, яким я був охрещений? Який шлак у моїй душі потрібно спалити, щоби стати таким ясним свідком любові Христа, яким я маю бути?
Друга половина Великого Посту має хрещальний характер. Коли ми готуємося прийняти благословення пасхальної води, яка є водою для Хрещення, наші очищені спогади дозволяють нам знову зустрітися та глибше відчути спрагу Христа за нами (як у великопісній євангельській історії про жінку біля криниці), засвідчити Христове просвітлення (як у великопісній євангельській історії про сліпонародженого) і визнати Христову владу над смертю (як у великопісному євангельському оповіданні про Лазаря).
Господь очищує нашу пам’ять, щоб ми могли в належний час «побачити обличчя Його… і царюватим на віки вічні» (Одкр 22, 4-5).
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
