Під час sede vacante у березні 2013 року після зречення Папи Бенедикта XVI і під час самого конклаву прихильники кардинала Хорхе Маріо Берґольйо SJ як наступника Бенедикта описували його як ортодоксального, суворого, мужнього реформатора.
Вважалося, що він очистить авгієві стайні Ватикану, зберігаючи при цьому ту богословську і пастирську лінію, що керувала Церквою з моменту обрання Йоана Павла II у 1978 році: динамічну ортодоксальність на службі відродженому проголошенню Євангелія у світі, який кричуще потребував свідчення і милосердя Церкви учнів на місії.
Саме так я сприймав кардинала Берґольйо, коли мав із ним зустріч, яка тривала понад годину в Буенос-Айресі за десять місяців до конклаву. Під час цієї розмови кардинал подякував за мої зусилля пояснити спадщину Йоана Павла II світові у моїй книжці «Свідок надії». Своєю чергою, я розповів, як мене вразив Апаресідський документ 2007 року, яким єпископи Латинської Америки зобов’язалися долучитися до майбутньої посиленої євангелізації. Я сказав, що це було найбільш вражаючим поясненням Нової євангелізації, яке я будь-коли читав, і подякував кардиналові Берґольйо за провідну роль, яку він відіграв у його укладенні.
Тож коли кардинала Берґольйо обрали на Папу 13 березня 2013 року, я очікував на понтифікат, що перебуватиме у спадкоємності з двома попередніми, хоча й матиме виразні особисті акценти. Насмілюся сказати, що так думали більшість кардиналів, які проголосували за те, щоби зробити архієпископа Буенос-Айреса 266‑м Єпископом Рима. Вважалося, що Франциск буде папою-реформатором, який ще більше активізує Церкву для місії та євангелізації, виправивши ватиканський безлад, що дестабілізував понтифікат Бенедикта XVI.
Це не зовсім те, що відбувалося протягом наступних дванадцяти років.
Очевидне співчуття Папи Франциска до знедолених та бідних, безумовно, допомогло світові краще зрозуміти, що Католицька Церква наслідує свого Господа, простягаючи цілющу руку маргіналізованим на периферії суспільства. Його інавгураційне апостольське повчання «Evangelii gaudium» («Радість Євангелія») було гучним підтвердженням євангельського наміру Другого Ватиканського Собору, в єдності з великою енциклікою Йоана Павла II «Redemptoris missio» («Місія Відкупителя») та Апаресідського документа. Таким був і заклик Папи до молоді на його першому Світовому дні молоді у Бразилії: не бійтеся пробувати нові способи привести інших до Христа, навіть якщо деякі з цих способів не працюють.
Однак протягом року після свого обрання Папа Франциск знову порушив питання, що вважалося вже вирішеним: чи можуть католики у канонічно неврегульованих шлюбах, які залишаються членами Церкви, законно приймати Святе Причастя? Зробивши це, він започаткував динаміку, яка стала перешкодою для нової євангелізації секуляризованого західного світу і посіяла плутанину там, де євангелізація мала великий успіх, не в останню чергу — d країнах Африки на південь від Сахари. Ця схема порушення того, що вважалося усталеним, тривала протягом усього понтифікату і стосувалася питань морального життя (включно з реакцією Церкви на дедалі дивніші твердження про сексуальну революцію), питань церковного порядку (включно з тим, кого Церква має право висвячувати) і питань відносин католицизму зі світовими державами, які прагнуть підкорити Церкву (як-от із Китаєм).
Наприкінці 2016 року Папа Франциск запросив мене на мою третю і останню приватну аудієнцію з ним. Як і попередні, це була дружня, відверта розмова. Але коли я припустив, що суперечки навколо Святого Причастя для тих, хто перебуває у незаконних шлюбах, що загострилися після його Апостольського повчання «Amoris laetitia» («Радість любові»), були перешкодою для палкої євангелізації, яку він запропонував у «Evangelii gaudium», Папа відкинув мої занепокоєння, сказавши: «О, суперечки — це добре». Авжеж, подумав я, за багатьох інших обставин. Але чи природно для папства порушувати те, що вже було встановлено?
Риму ще належить виконати велику роботу зs впровадження реформ: фінансової, богословської та інших. Однак, що ще важливіше, наступний понтифікат повинен зрозуміти те, чого, здається, не збагнув понтифікат Франциска: християнські спільноти, які чітко розуміють свою доктринальну й моральну сутність і межі, не лише можуть вижити у кислоті постмодернізму; вони мають шанс навернути постмодерний світ. На противагу цьому, християнські спільноти, чия самоідентифікація невиразна, чиї межі стають пористими; спільноти, які відображають культуру, а не намагаються її навернути, — в’януть і гинуть.
Бо головне питання для майбутнього Католицької Церкви незмінне: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк 18,8) — віру, «раз назавжди передану святим» (Юд 1,3), і жодну іншу.
Переклад CREDO за: Джордж Вайґель, Catholic World Report
фінансово.
Щиро дякуємо!
