Про зустрічі з італійськими волонтерами, нове призначення директором львівського шпиталю ім. митрополита Андрея Шептицького та душпастирський супровід українців у час війни розповів священник Львівської архієпархії УГКЦ о.Ігор Бойко.
«Нашим завданням як Церкви, — сказав він, — є виконувати місію євангеліста Йоана Богослова, який був поруч із Марією під хрестом, коли на Її очах розіп’ято і вбито її Сина — Ісуса Христа».
Новопризначений директор шпиталю Шептицького о.Ігор Бойко в інтерв’ю для Ватиканських медіа розповів про діяльність лікарні та душпастирське служіння, спрямоване на підтримку українців, які переживають втрати через війну.
Перебуваючи в Італії, він також відвідав спільноти благодійників, дякуючи їм за солідарність та ділячись досвідом життя в умовах війни.
— Отче Ігорю, розкажіть: які завдання стоять перед Вами сьогодні і які виклики постають перед лікарнею у час війни?
— Для мене це нова дійсність, адже перед тим я 12 років був ректором Львівської духовної семінарії. Шпиталь має довгу історію. Він заснований у 1903 році. Праведний митрополит Андрей хотів, щоби шпиталь відповідав на потреби людей того часу, забезпечуючи їх відповідними лікарями та медичною допомогою.
Останніми роками, під проводом попереднього директора о.Андрія Логіна, вдалося зробити багато добрих справ. Шпиталь розвинув свою діяльність — сьогодні це один із найбільших медзакладів у Львові. Окрім того, його філії діють також в Ірпені й Тернополі. Загалом ми говоримо про 250 працівників: усі, хто працює в нашому шпиталі, справді люблять свою справу.
Ми активно співпрацюємо з численними благодійними організаціями. До прикладу, в лікарні є відділення паліативної опіки із 24 ліжко-місцями. Йдеться про людей, які невиліковно хворі чи перебувають на завершальній стадії свого життя. Також тут активно працює відділення реабілітації, готове приймати військових, які повертаються з війни. Окрім медичного персоналу в шпиталі є капелани, які запрошують людей брати участь у богослужіннях, відвідують їх зі Святими Тайнами та залишаються поруч.
“Лічниця Шептицького” по вул. Озаркевича, Львів
— Під час перебування в Італії Ви відвідали волонтерів та організації, які від початку повномасштабної війни підтримують Україну
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато моїх друзів-італійців запитували, якої допомоги ми потребуємо. У той час Львівська духовна семінарія та багато парафій приймали біженців, які залишали свої міста й села, змушені втікати від російського вторгнення. Ми тоді потребували багато побутових речей, бо серед біженців були маленькі діти, самотні матері, літні люди. Впродовж двох-трьох років італійці постійно допомагали нам, привозячи гуманітарну допомогу. Ми також організовували спільні поїздки на схід України: до Харкова, Херсона, Запоріжжя, Кривого Рогу та багатьох інших міст і сіл.
Щоразу, приїжджаючи в Італію, я намагаюся знайти час, щоб подякувати нашим благодійникам. Адже наші стосунки, які народилися в драматичних обставинах, мають продовжуватися. Тому мій теперішній візит до Реджі-Емілії, Парми й Фіденци полягав у відвідинах волонтерів. Кожен із них має щоденну працю, але використовує вільний від роботи час чи відпустку, щоби приїхати в Україну. В Пармі я мав нагоду зустрітися з мером міста й учасниками місії «Валентина». Від початку війни вони вже 14 разів приїжджали до Львова, привезли багато карет швидкої допомоги, багато медичного обладнання, вогнегасники тощо.
Парма. Фото: Il Borgo
Окрім зустрічей з друзями, я мав нагоду відвідати у Римі фундацію «Antea», яка вже понад 40 років займається паліативною опікою для пацієнтів у госпісі, але також опікується людьми по домівках. Для мене це дуже цікавий досвід, бо ця система в Італії добре розвинена. Керівництво фундації запропонувало, щоби працівники нашого шпиталю могли приїхати на тиждень, запозичити від них новий досвід. Незважаючи на війну, вони зацікавлені приїхати в Україну й побачити наш медичний заклад.
Також мені надійшла інформація, що організація з Комо «Кордон миру» зараз повертається з семиденної поїздки в Україну, з Харківської області. Вони здійснили вже понад 40 гуманітарних місій. П’ятеро людей, які мають важливі обов’язки вдома, знаходять час, щоб поїхати в Україну. Чому? Бо хочуть бути поруч із нами. І за це ми безмежно їм вдячні.
Під час поїздки Італією я відчув солідарність між нашими народами. Це була нагода трохи нагадати про нас, що ми надалі потребуємо допомоги, бо війна не завершилася.
У Херсоні з поширенням допомоги
— Коли Ви спілкуєтеся з італійцями, про що вони найчастіше запитують Вас щодо України та війни?
— У всіх є одне запитання: «Як довго триватиме війна?» На що ніхто з нас не має відповіді. Але ми живемо з надією, що одного дня війна закінчиться.
Серед моїх знайомих є друзі, які планують приїжджати в Україну саме з метою її відбудови. І я наголошую, що ми мусимо жити надією про те, що війна рано чи пізно завершиться, і треба дивитися далі у майбутнє.
Звісно, мене також запитують, як ми даємо собі раду з усім тим, що відбувається. Адже всім відомо, що цього року ми мали дуже сувору зиму. Протягом останнього місяця в цілій країні не було світла, іноді по 16‑18 годин. Але попри це я завжди наголошую, що люди не нарікають, не виходять на вулиці з протестами. Напевно, в серці наших людей є усвідомлення того, що тим, хто на передовій, хто захищає нас, ще складніше. Попри все ми розуміємо, що проходимо через тимчасові труднощі з надією вистояти до кінця, завершити війну і мати можливість спокійно й нормально жити в своїй країні. Я переконаний, що майбутнє України — дуже світле. І ми станемо свідками того, як Україна покаже всьому світові свою незламність і все те добре, що в нас є.
Фото: Prima Como
— Після багатьох років служіння в семінарії Ви розпочали новий етап свого душпастирства. Чого з того семінарійного життя Вам, можливо, найбільше бракуватиме?
— Я довго перебував у різних семінаріях: 16 років у Римі, потім 12 років був ректором Львівської духовної семінарії. Фактично все моє життя пройшло в стінах семінарій. Там панує певний ритм і розпорядок, до якого я звик: Утреня, Божественна Літургія, лекції, спілкування, прийняття рішень щодо діяльності семінарії, супровід семінаристів, і на кінець дня Вечірня.
Мені бракуватиме семінаристів, яких я старався виховувати і дбати про них. Останній рік ми часто їздили на цвинтар і люди, яких ми там зустрічали, вже впізнавали нас. Вони раділи, що є семінаристи, які прийдуть помолитися на могилу до їхніх рідних. Я хотів би у вільний від роботи час продовжувати це робити, бо це не тільки наш обов’язок, але велика потреба. Ми наближаємося до людського болю. Ми не можемо до кінця зрозуміти те, що вони переживають, але можемо розділяти їхній біль. Нашим завданням як Церкви сьогодні є виконувати місію євангеліста Йоана Богослова, який був поруч із Марією під хрестом, коли на Її очах було розіп’ято і вбито Її Сина — Ісуса Христа. Йоан не залишив Її, а був поруч.
Я думаю, що саме такою є наша місія у час, коли Україна стікає кров’ю, коли ми маємо багато втрат, коли люди оплакують своїх рідних і близьких, коли часто запитують: «Чому Бог це допустив? А де Бог? Чому Бог не забирає життя тих, які чинять кривду, які є вбивцями, злочинцями, але забрав життя нашого сина?» Ми не маємо відповідей на ці запитання — але точно можемо бути поруч для того, щоб розділити горе й вислухати той біль. А потім все ж дати людині надію: що смерть — не остання крапка в історії людства. Після смерті є воскресіння і життя вічне, до якого ми прямуємо. В таких розмовах батьки чи дружини розуміють, що надія є. Багато з них на могилах своїх рідних пишуть слова, які мене вражають. Я бачив написи: «Я живий» або «Я залишаюся живим». Це не кінець, але початок чогось нового. І наше завданням — допомагати й підтримувати українців у цих складних моментах.
фінансово.
Щиро дякуємо!
