Її безцінним скарбом були два розарії. Один простий, дерев’яний, понад сторічний, був пам’яткою по мамі. Другий їй подарував із вдячності Папа Павло VI.
Антоніна Малисяк, перша польська світська катехетка, померла в Освенцімі у віці 94 років. Народилася 1919 року в Коцоні, на Живеччизні. В сім’ї було семеро дітей. Матір вона втратила у 16 років, батько помер набагато раніше. Родина відпочиваючих із Катовіц забрала сироту з собою. Завдяки їхній допомозі дівчина стала вечорами навчатися. З батьківського дому взяла з собою єдину пам’ятку, турботливо зберігаючи її до кінця життя: потертий розарій мами.
— Моя мамуся щодня читала повністю 150 «Аве». Завжди носила цей розарій у кишені, а увечері вклякала при ліжку й молилася, хоч і виховувала нас сама, тяжко працювала і не раз була сильно змучена. Той бік, де вона цілувала хрестик, зовсім гладенький… — пані Антоніна ніжно торкалась вервиці. Між зернятами виступали кінці перетертих ниток. Вона їх не замінила, хоч їм уже сто років, — бо вони були ті самі, яких торкалася мама. — Цей урок щоденної молитви багато разів мені допоміг не згубитися в житті, завжди шукати близькості Господа Бога, — зізнавалася вона.
Розарій вона тримала разом із найціннішими пам’ятками, серед яких були, зокрема, папська медаль «Pro Ecclesia et Pontifice», 1967 року встановлена Папою Павлом VI, та папський розарій з перлин. Його сам папа Павло VI вийняв із кишені і вручив їй на пам’ять під час римських урочистостей беатифікації Максиміліана Марії Кольбе 1971 року.
Як дуже хороша катехетка, п. Антоніна Малисяк дочекалася також і найважливішої вчительської відзнаки: медалі Комісії народної освіти. Своїм життям і працею вона невпинно давала іншим уроки, як жити і любити Бога та людей.
Воєнні уроки любові
Вона спершу мріяла стати місіонеркою. Але перед війною не вийшло вступити у чернече згромадження, а під час війни вже мусила відмовитися від своїх планів. Мешкала у сестри в Бжещах і там пішла працювати хатньою помічницею у німецької сім’ї.
— То була добра, побожна родина, вони допомагали полякам. Я опікувалася маленьким хлопчиком, який дуже до мене прихилився. Після війни вони писали листи, в яких маленький Дітер вітав мене червоними значками, що означали поцілунки. Він став лікарем, відвідав мене у Польщі, а коли у нас запровадили воєнний стан, то надсилав посилки з дорогими ліками, які тут були потрібні людям. Квіти, які від них пізніше дістав, він пожертвував Матері Божій Ченстоховській. Мені вможливив здійснення мрії: я змогла побачити Святу Землю, аби потім розповідати про неї під час катахез, — згадувала п. Антоніна. Як додавала, тоді вона і навчилася бачити в людині не національність, а духа. — Бо люди діляться тільки на добрих і злих, — казала впевнено. — Злих потрібно навертати, а добрих шанувати…
1944 року вона була змушена покинути ту німецьку родину й потрапила на роботу на залізницю, як помічник машиніста. Вивозила розбиті літаки, вантажені на платформи в’язнями концтабору Аушвіц. Крадькома передавала для них щодня їжу, яку добувала її сестра. Допомагала в’язням контактувати з сім’ями, писала листи. Після звільнення концтабору допомагала врятованим в’язням, опікувалася ними у шпиталі Польського Червоного Хреста в Освенцімі.
2007 року за допомогу в’язням була відзначена Кавалерським хрестом.
Божий план
Найбільшою мрією молодої Антосі було стати вчителькою. Після війни, завдяки підтримці старших сестер, вона змогла закінчити середню школу й отримати атестат.
Вона закінчила економічну школу — тільки таке навчання було їй доступне. Але ж хотіла бути вчителькою!
— То було справжнє чудо, що вдалося потрапити до групи, яка мала педагогічну спеціалізацію, — згадувала п. Антоніна. При цьому вона розповідала про чимало складних моментів під час навчання та про те, що ніколи не знімала з шиї медальйону і не зреклася своєї вірності Богові.
Бувши студенткою, щоранку бігла до костьолу, бо без зустрічі з Господом Ісусом не уявляла собі життя. Перший наказ праці скерував її до Хшанова.
— По сусідству не було жодного храму, — згадувала п. Антоніна. — Я видивилася вежу за лісом, але нам Меса була о 7 рано, коли я вже мусила бути на роботі. Священик жив далеченько, але я впросила його приходити на півгодини раніше, аби я могла приступити до Причастя. Молилась по дорозі й завжди приходила на роботу вчасно.
Взимку ранкові походи темним лісом не завжди були безпечні, й не раз Антося дивом виходила щасливо з різних неприємностей. 1958 року її несподівано звільнили. Зажурена, вона сказала про це о. Басціку, якого зустріла в Освенцімі на вулиці. А він несподівано втішив її, сказавши: «Це буде порятунком для нас, бо отці-салезіани дістали заборону навчати дітей релігії у школі, можуть навчати тільки священики з парафії або світські катехети. Бракує катехетів!»
Антоніна мала диплом про навчання і засвідчену педспеціалізацію. Тож узяла у настоятеля книжки… і три місяці опановувала теологію. Іспит у Краківській курії склала як слід, і стала першою в Краківщині та однією з перших у Польщі світських катехеток. Роботи було багато, вона викладала з ранку до ночі у трьох школах парафії Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Освенцімі. Й була щаслива…
Її постать, у завжди скромному синьому костюмі та білій блузці, все ще пам’ятають чимало людей: колишні учні, вихованці дитбудинку, освенцімські роми й десятки дорослих, кого крадькома, потай від комуністичних властей, вона готувала до прийняття Таїнств. А місії, про які колись мріяла, вона підтримувала, відправляючи посилки. Найчастіше — до Індії, до калькуток.
На стінах її помешкання у Бжещах висять пам’ятні фотографії з учнями, знімки з паломництв, зустрічей із Йоаном Павлом ІІ, з яким вона познайомилася після війни у Кракові, ще як він був катехетом.
Розарій від Папи
Антоніна Малисяк була однією з польських делегаток на беатифікаційних урочистостях о. Максиміліана Марії Кольбе у Римі 1971 року. Вона його добре знала з розповідей співбратів із Непокалянова, і задовго до беатифікації розповідала своїм учням на уроках катехези про його жертву.
Папа Павло VI прагнув віддати честь св. Максиміліанові та всім жертвам концтабору Аушвіц, але в ті часи не був можливим його приїзд до комуністичної Польщі. Знаючи про це, п. Антоніна привезла до Рима останки освенцімських мучеників — потай віднайдені на території табору кості, змішані з попелом із крематорію.
— Офіційно цього зробити було не можна. Я знала, що Папа про це просив, тож ризикнула: взяла велику ложку й зачерпнула трохи тієї землі з попелом людей. Пізніше ця земля опинилася в траурній урні на вівтарі, — згадувала п. Антоніна.
По завершенні беатифікаційних урочистостей їй несподівано вдалося опинитися поблизу Святішого Отця, який виходив із залу. Всупереч усім приписам, вона підійшла і стала перед ним навколішки. Зворушений і захоплений зненацька Папа запитав кардинала Кароля Войтилу, що то за жінка, а потім вийняв свій розарій і дав Антоніні.
— У моєму житті було стільки прекрасних переживань. А найбільші з них ті, коли я найбільше відчувала близькість Господа Бога, — казала п. Антоніна, коли ще у Бщежах розповідала про своє незвичайне життя, яке вирішила цілковито віддати Христові.
Підтримував її у цьому духовному відданні двоюрідний брат, нині покійний єпископ Альбін Малисяк із Кракова.
— Це справжні чудеса, які я пізнала: я, бідна дівчина з гуральської родини, змогла побувати у стількох святих місцях завдяки допомозі добрих людей. Але найважливішим було те, що стільком людям я змогла говорити про Господа Бога.
Похорон Антоніни Малисяк відбудеться у суботу, 24 серпня, об 11.00 у храмі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії в Освенцімі, Польща.
Аліна Сьвєжи-Собель, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
