Проповідь Краківського архиєпископа Кароля Войтили на молебні про беатифікацію Брата Альберта, 23 листопада 1966 року.
Вступ
Через те що сьогодні я маю говорити про Брата Альберта, пригадалися мені слова, які ми щоденно промовляємо з Бревіарію. Латиною ці слова звучать так: preciosa in conspectu Dei mors sanctorum eius, що означає «цінна в очах Господніх смерть святих Його» (Пс 116, 15). Ці слова наводжу саме тому, що на ювілейний рік припадає водночас 50‑річчя від смерті Брата Альберта. Точніше кажучи, цей день смерті збігся з урочистістю Різдва Господа Ісуса, так немовби через це Боже Провидіння ще сильніше хотіло відзначити ту велику християнську істину, що смерть слуг Божих, святих і блаженних то народження. Людина помирає для земного, народжується для вічного. Народжується з тим усім, що за земного життя в собі нагромадила. Народжується з усім тим багатством, яке посідає її душа, а ми знаємо, що то багатство предивне. Господь Ісус бо у Нагірній проповіді каже: «блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5, 3). Отож предивна ця вбогість багатих, а водночас це багатство вбогих, яке вони забирають із цього світу і з яким народжуються для вічності.
Постать Брата Альберта
Саме про таку вбогість багатого і про таке багатство вбогого треба нам думати у зв’язку зі смертю Брата Альберта і її 50‑річчям. Була це насамперед, як добре знаємо, натура дуже багата, всебічно обдарована. Ми знаємо, що він розпочинав як прекрасний художник, був цінований такими видатними майстрами пензля, хто назавжди залишиться в пам’яті нашого народу як великі представники мистецтва. Знаємо, що ще й тому то була багата натура, що він себе не щадив. Доказ цього дав, коли як майже 20-річний юнак взяв участь у січневому повстанні. Він усе поставив на одну карту для великої справи, для Вітчизни. Докази цієї любові до Батьківщини він давав у ранній молодості, отож ця любов випекла на ньому пожиттєвий стигмат, бо до кінця життя він залишився калікою. Замість своєї, справжньої ноги мав протез.
Але більше за все це багатство натури, яке так легко побачити, читаючи будь-який життєпис Брата Альберта, вражає в ньому насамперед превелике багатство Благодаті. Благодать Божа, мої любі, — це інколи сам Бог, який вділяє себе людині. Бог немовби сам переливається в цю душу, і цей Бог у своїй величі, у своїй незмірності що більше вділяє себе душі, то більше ця душа падає навколішки. Саме так кинулася навколішки душа Адама Хмельовського тоді, коли він переображувався у Брата Альберта. Його кинуло на коліна перед невимовною величчю Бога, який є сама святість і сама любов. Але цей Бог у людстві, в історії людини діє в предивний спосіб. Кидаючи людину перед собою навколішки, Він водночас велить їй стати навколішки перед її братами, ближніми. Саме так сталося з Братом Альбертом, який, кинутий навколішки перед маєстатом Божим, схилив коліна перед величчю людини, причому саме людини найбіднішої, найбільш упослідженої та погордженої, перед маєстатом останнього бідняка. Це предивний закон Євангелія. Це предивний закон величі й святості Бога. Це предивний закон Бога-Духа, який привдягається у вбогість духа. Саме так цей багатий чоловік Адам Хмельовський, герой повстання 1863 року, художник із великими перспективами, упав навколішки перед величчю Бога Живого у найубогіших людях, найбільш знедолених.
Коли під час Собору я мав нагоду в Римі розмовляти з іноземцем, який добре знав справу Брата Альберта, то про цю постать цей чоловік, який також прекрасно знає багатьох подібних, займається ними протягом 25 років, сказав мені таке: певно, нікого подібного я ще не зустрічав. Потім він замислився і додав: ну, ще може, Отець Даміан. А Отець Даміан, може, знаєте, то був голландський священик, місіонер, який на все життя замкнувся з прокаженими, як колись наш отець Бейзим. Усе своє священицьке й місіонерське життя він присвятив праці серед них. Предивна аналогія: Отець Даміан і Брат Альберт. Той усе своє життя присвятив фізично прокаженим, а цей віддав життя прокаженим морально, суспільно. Так сприйняв його постать іноземець, людина, для якої традиція Брата Альберта була тільки чимось писаним. Для нас же, мої любі, ця традиція є чимось живим. Саме ця жива традиція Брата Альберта громадить нас сьогодні тут у храмі отців-кармелітів при його гробі. Тут від моменту, коли розпочалася його беатифікаційна справа, беатифікаційний процес, його тіло було вийняте з землі, в якій доти спочивало, і виставлене на загальне споглядання, щоби ми могли при цьому тілі вклякати і просити про беатифікацію, про його винесення на вівтарі. Тут присутній Божий люд Кракова, є тут брати і сестри різних орденів і згромаджень, а на першому місці сестри і брати згромадження ІІІ Францисканського Ордену, альбертинки й альбертини. Тут є священики, настоятелі, декани, шановна митрополича капітула, а Святу Месу править єпископ. Таким ось чином наша молитва про винесення на вівтарі Брата Альберта посідає особливо урочистий характер. Надаємо їй такого характеру з огляду на тисячоліття хрещення [Польщі]. Рік тисячоліття хрещення тому для нас такий прекрасний і багатий, що по різних місцях нашої Батьківщини ми натрапляємо саме цього року на сліди наших святих, наших блаженних, наших Слуг Божих, кандидатів на вівтарі, і при їхніх гробах оце Te Deum laudamus лунає особливо прекрасно. Це Te Deum, яке при їхніх гробах співає Люд Божий на польській землі, немовби ціла польська земля співає. Це Te Deum насправді возноситься до неба, бо святі це вінець Церкви, святі це коронування Божого Люду, вони вказують той одвічний шлях людського призначення, яким є духовна сутність людини, бо вона до Бога іде і що неспокійне її серце, доки не спочине в Господі. Так це сказав св. Августин. А на Браті Альберті ці слова особливим чином справдилися. Воістину, неспокійне було його серце, доки не спочило в Господі. То неспокій святих; цей неспокій святих то вступ до вічного миру в Бозі самому. І в цьому спокої і в цій святості люд Божий на землі знаходить своє формування, своє найповніше вираження, підтвердження своїх туг і своїх прагнень, мірило своєї віри, бо ж ми всі, хто живе на землі й носить тут, на землі, свої неспокої, всі ми звернені до Бога, звернені до Неба й до такого самого коронування нашого життя ми прямуємо.
Мої любі, тому й ця наша міленійна молитва, молитва про беатифікацію, винесення на вівтар Слуги Божого Брата Альберта, така справжня, а ми в ній висловлюємося як люд Божий, як сповідники Христа на польській землі, ми в ній стверджуємося. Для нас дуже важливо, щоби на початку нового тисячоліття [хрещення] й протягом наступного тисячоліття з’явилися у польському Небі нові постаті наших родичів у славі святих і блаженних. Для нас дуже важливо, щоб на цьому Небі з’явилася постать Брата Альберта.
Чому для нас це таке важливе? Тому, мої любі, що ця постать є вираженням ще й іншого блаженства Христового: блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть (Мт 5, 7). Сьогодні, перш ніж я сюди прибув, я отримав листа, наскільки розумію — від жінки старшого віку, яка пише до мене (на жаль, не маю його в руці в цю мить) приблизно так. Отче архиєпископе, ти сьогодні поїдеш до храму отців-кармелітів, там говоритимеш про Брата Альберта. Мені цікаво, що ти скажеш про Брата Альберта. Але щоб тобі було що говорити, то я тобі підкажу. Я вже стара, і багато нас таких, старих пенсіонерів, людей, які інколи видаються непотрібними, людей, яким дуже важко жити, й часами навіть нема за що жити. Так пише ця людина і додає, що сьогодні у стосунках між молодими і старими людьми немовби панує якийсь злий дух, брак пошани, брак розуміння, дуже часто старші їм заважають… і лист закінчується так: зроби щось із цим, отче, зроби з цим щось; я тобі так скажу, то ти в нашу епоху маєш важче завдання, аніж Брат Альберт у свою.
Мої любі, цей лист прийшов саме вчасно, я встиг його прочитати за годину до виїзду сюди. Він прийшов саме вчасно, бо через цей лист ми можемо торкнутися справи, для якої нам у новому тисячолітті, і зокрема за наших днів, потрібний Брат Альберт. Нам потрібний Брат Альберт як квітка, як плід землі польської і як тривка цінність на польському небі, бо ж це людина, яка так наблизилася до Божої величі, що мусила впасти навколішки, а коли підвела погляд, щоби побачити, перед ким клячить, то тоді побачила, що стоїть перед Христом у тому найубогішому, найбільш знедоленому морально чоловікові. Може, моє порівняння сягає задалеко, може, якби ми бачили саме таке зіставлення, то це би до нас щось промовило; але в нинішні часи ми інколи бачимо так багато шокуючих зіставлень, так багато кричущої нужди, так багато явного приниження людини. Але не бракує також і зіставлень позірно менше вражаючих, а по суті таких само важких. Так багато людських потреб, стільки прихованого волання про милосердя, інколи навіть нечутного… Ті всі люди, хворі й покинуті у своїх хворобах, скільки ж їх уже таких було і скільки їх таких іще є. Колись, кілька років тому, знайшлося опрацювання таких випадків: хворі, покинуті у своїх хворобах, хто лежить на своїх ліжках без будь-якої опіки. А ще люди старі, люди, які інколи борються з голодом і не дістають співчуття, а ще люди молоді, важка молодь, яка в нинішній атмосфері життя не знаходить для себе моральної опори, і діти, інколи ще малі, для яких їхні батьки не є опорою, бо тих батьків немає; немає, бо вони порозходилися, не переймаючись тим, що залишають позаду цю малу людину і роблять її життя неможливо важким. І можна додавати такі випадки, приклади, волання про милосердя, волання про нових Альбертів, які так само будуть спроможні впасти навколішки перед кожною людиною, яка про це волає, інколи потай, інколи затикаючи собі рота, щоб не кричати, але волає цілою правдою свого існування.
Мої любі, це велика справа наших днів: милосердя і християнство; милосердя і християнство це одне й те ж саме. Якби не було милосердя, там немає і християнства, а ми живемо в таку епоху, коли у Церкви відібрали певну форму харитативної діяльності, заборонили виконувати милосердя. Ми не можемо, наприклад, збирати фонди на харитативні цілі, роздавати їх потребуючим. Цілий шерег закладів, у яких служіння милосердя виконували ордени чоловічі й жіночі, Церквою, тепер у Церкви забрано. Усе це факти, які могли би привести нас до висновку: в такому разі милосердя неможливе, а ми натомість тут, при гробі Брата Альберта, можемо сказати інакше: без милосердя християнство неможливе. А ми прагнемо християнства, ми хочемо своєї віри, ми в рік тисячоліття хрещення повсюди це показуємо, співаємо Te Deum, сповідуємо нашу віру. Сповідування віри мусить бути доповнене сповідуванням любові, сповідуванням милосердя, і це сповідування милосердя хоч і найважче у наші часи, коли нам бракує стількох засобів і можливостей, однак воно все одно можливе, бо в усій службі милосердя навіть кошти не найважливіші, навіть доми й заклади та шпиталі не найважливіші, хоча все це необхідні засоби. Але людина — найважливіша! Людина! Треба свідчити своєю людяністю, треба свідчити собою, і тут Брат Альберт для нас є незрівнянним взірцем. Він бо якраз і не мав майже жодних засобів, він склав обіти найсуворішої вбогості, він не розпоряджався ніякими фондами, жодними готовими інституціями, він тільки вирішив давати себе самого. І давав себе до кінця своїх днів. Давав з усіх сил, бо таким було його вираження віри і вираження його любові. І для нас вираження його віри і вираження його любові безцінні; не тільки перед лицем Бога безцінне, а й перед лицем люду Божого, перед нашим обличчям безцінний. Це вираження його віри і його любові — то неустанне давання себе. Тому він нам потрібний на польській землі й на польському небі. Тому ми просимо про його винесення на вівтарі, щоб ми могли, дивлячись на нього, своєю чергою повертатися до себе, наново оцінюючи свою людяність із погляду можливості ділитися цією людяністю, давати іншим, потребуючим, тим, хто потребує близько і тим, хто потребує далеко. Потрібно, аби ця наша людяність звідси, від труни Брата Альберта, з цієї урочистості, з цієї міленійної урочистості повернулася, по-новому чутлива до людини, до її потреб, до її недолі, до її страждань; людяність, готова свідчити; свідчити собою, серцем свідчити, голіруч свідчити, бо можуть і руки бути порожніми, але якщо серце повне і людина готова, то тоді такий дар більше означає, аніж повні руки, аніж багаті засоби. Отож, мої брати і сестри, згромаджені сьогодні, як і щороку, в костелі отців-кармелітів при гробі Брата Альберта, просімо Бога у Пресвятій Трійці про винесення на вівтарі цього Слуги Божого, і разом із цим просімо про те, щоби в тисячоліття, яке розпочинається, тривав і поглиблювався серед нас його дух, бо його дух це дух Христа, це дух Восьми блаженств. Аби цей дух у нас перебував, аби й ми не відставали від цього ідеалу, який він собою представляє, але щоб цей ідеал серед нас поширювався, щоб у кожному з нас був такий малий Брат Альберт, і щоби це ім’я, яке для всіх поляків уже є святим, стало нашим власним ім’ям, і щоби ми взаємно впізнавали одне одного так, як перші учні Христа: за тим, як любимо один одного. Бо в любові велика сила, і велика сила у вірі, і велика сила в надії, але найбільша — в любові. Цього нас навчає Христос Господь, цього нас навчає і Його апостол св. Павло, який пише: «Але любов понад усе». Нехай за заступництвом Брата Альберта ця любов, яка є найбільша, буде нашою участю в новому тисячолітті віри. Амінь.
Підготовлено за виданням: Karol Wojtyła o św. Bracie Albercie Chmelowskim. „Świadectwo oddania bez reszty”. Kraków 1990
фінансово.
Щиро дякуємо!
