Дякувати Богові за бурі

Роздуми над Словом Божим на ХІХ Звичайну неділю, рік А

Учні Христа вже не вперше переживають бурю. Але минулого разу з ними був Христос. Хоч Він і спав у човні, та на перший крик по допомогу Він утихомирив бурю і врятував учнів. Цього разу Він відправляє їх самих і дає їм можливість пережити бурю наодинці з собою. В нашому духовному житті не повинно бути пасивності: хоч Ісус завжди поруч, Він очікує від нас не тільки смиренності, сильної віри, але й активних дій. («Віра без діл мертва», Як 2, 26). Довготерпіння як одна з ознак любові (пор. 1 Кор 13, 4) говорить не лише про смирення, а про постійне повторювання спроб, щоб уладнати, загоїти, зцілити своє серце та серце ближнього. Терпіти не означає здаватися, це означає рости, змінюватися і любити, не зважаючи ні на що. Час випробувань — це ліки для нашої душі. Якщо дякувати Богу за кожну тяжку ситуацію, кажучи: «Так, це сталося, і це мені корисно. Так мало бути, це Божа воля. Я її приймаю», — то набагато легше проходити випробування, покладаючись на Його задум щодо нас. Хвороби, страждання — це не завжди покарання за минулі події, а інколи підготовка до майбутніх благ від Господа. Згадаймо відомий вислів: «Якщо Бог хоче зробити людині подарунок, Він загортає його у проблему».

Бурею, випробуваннями можуть бути і спокуси. До нас також приходять спокуси як випробування віри і праведності. Святий Антоній Великий пише: « Ніхто без спокус не може увійти в Царство Небесне; якби не було спокус, не було б і спасіння». Якби не було спокус, не було б і боротьби з ними, не було би перемог. Спокуси змушують нас виявити свою любов до Бога у своїй вірності й силі духа.

Не дивлячись на те, що навкруги вирує стихія, ми, як і учні в ту ніч, повинні, щоб не загинути, перебувати у човні, який символізує Церкву Господню. Іларій Піктавійський бачив у «четвертій сторожі» (Мт 14, 25) образ другого пришестя — адже перед четвертою сторожею були вже три: ера Закону, ера Пророків, ера Втілення. Христос прийде знову, віднайде свою Церкву, заблукану після бур і стихій, Церкву, яка втратила сили від пристрастей цього світу, від спокушувань антихриста. «Але благий Господь скаже: Це я, не бійтеся, — і страх розсіється. Він розсіє страх неминучої катастрофи вірою в Його прихід» (Іларій Піктавійський).

«Наш величний Господь заступається за нас, дає впевненість, приходячи і зміцнюючи нас, щоб ми у сум’ятті не були викинуті за борт. Човен несе учнів і приймає Христа. Він справді перебуває в небезпеці на воді, але без нього вони загинуть. Тому залишайся в човні й моли Бога. Коли вже використаєш усі засоби: поради, кермо, вітрила; коли немає вже помочі від людей і не залишилось сил — залишається лише одне: заволати до Бога. Адже Той, хто піклується про нас, щоб ми допливли до порту, хіба Він залишить Церкву, щоб не привести її до миру і спокою?» (Августин Гіппонський).