Різдво Христове

Урочистість Різдва Христового

Римо-катол.: 25 грудня

Урочистість Різдва Господнього бере свої початки в Єрусалимі. Там усталився звичай, що Патріарх ішов у процесії з Єрусалима до Вифлеєма, віддаленого приблизно на 8 км. У Гроті Різдва він відправляв уночі Святу Месу.

У Римі свято Різдва Господнього стали святкувати 25 грудня починаючи з IV століття. Так зазначає у своєму календарі автор римських хронік Філокал, записуючи 354 року «Natus Christus in Betleem Judeæ» (народився Христос у Вифлеємі Юдейськім). З цього-таки часу походить уривок із проповіді Папи Ліберія († 366) на Різдво, який дійшов до наших часів.

Найдавніший спомин про це свято в Сирійській Церкві походить від св. Йоана Золотоустого. У своїй проповіді на 25 грудня 380 року цей святий, як молодий тоді священик, з радістю проголошує вірним, що в антіохійській катедрі вперше відзначатиметься це свято. В тому ж таки IV столітті урочистість Божого Різдва ми зустрічаємо в Єрусалимі, Антіохії, Константинополі, Римі, та подекуди в Іспанії.

Після Святої Меси, яку у Вифлеємі служено опівночі, процесія поверталася до Єрусалима, де Патріарх правив другу Святу Месу, на світанку, в церкві Воскресіння Господнього. І нарешті, аби дати повне вираження спільній радості, опівдні правилося третю Святу Месу в катедральному храмі. В Римі цей звичай був знаний уже за часів Папи св. Григорія І Великого († 604). Там уночі служили Пастирку при яслах Христа у базиліці Матері Божої Великої; друга Свята Меса — в ранковий час у церкві Воскресіння, де була резиденція представника східного кесаря; а третя — близько полудня у базиліці св. Петра.

У перші століття християнства нічні молебні входили в постійну літургійну практику Церкви. Пам’яттю про це є сьогоднішні Пастирки. Вже перші слова привітання вводять нас у настрій тайни: «Христос нам народився. Прийдіть, поклонімося». Не менш радісно звучать читання та респонсорії. Церква виражає таку велику радість від народження Господа Ісуса, що впродовж восьми днів (октави) святкує цю врочистість. Це одна з двох наявних у літургійному календарі октав: другою є Октава Великодня.

Христос народився у Вифлеємі Юдейськім. Це підкреслюється в Писанні, бо є ще один Вифлеєм, розташований у Галілеї, поблизу Назарета (12 км на північ). Сьогодні він зветься Бейт Лахм. Його згадують книги Ісуса Навина (19, 15) і Суддів (12, 8). Натомість Вифлеєм Юдейський знаходиться за майже 8 км на південь від Єрусалима. Старий Завіт називає також і його. Крім того, Вифлеєм Юдейський згадується і в позабіблійних документах. У Вифлеємі був помазаний Давид на царя Ізраїльського. Тому це місто з тих пір ще зветься «містом Давидовим». На сьогодні воно налічує кільканадцять тисяч мешканців, переважно арабів. За часів Господа Ісуса поселення налічувало близько тисячі мешканців. Вифлеєм лежить на висоті 770 м над рівнем моря, розтягнувшись на два узгір’я, оточених мальовничими долинами.

Згідно з ранніми (ІІ століття) свідченнями, Господь Ісус народився у скелястому гроті. Ще й сьогодні можна їх знайти на узбіччях гір, вони при виході огороджені муром із невеличкими воротами й віконцем, а всередині мешкає не раз ціла вбога родина разом з усім своїм скарбом. Святий Єронім († бл. 420) оселився у Вифлеємі поблизу Гроту Різдва, де заснував монастир. Він пише, що імператор Адріан у ІІ столітті після Різдва Христового на місці народження Господнього запровадив культ божка Адоніса. Це тривало близько 180 років. Лише княгиня Єлена поставила 326 року базиліку над Гротом Різдва. Єпископ Євсевій Кесарійський († 340) перший написав про це. Після нього 333 року описав цю базиліку один прочанин із французького міста Бордо. Коли ж храм згорів, імператор Юстиніан І відбудував його ще красивішим (VI ст.). Деякі зміни зробили хрестоносці, а після них храм уже залишився незмінним по наші часи.

Грот Різдва знаходиться під пресвітерієм. Всередині гроту — два вівтарі: один на місці Різдва, під ним можна бачити зірку з написом латиною: Hic de Maria Virgine Christus natus est (тут із Діви Марії народився Христос). Як зірка, так і напис свідчать, що колись це місце належало католикам. Однак 1634 року султан Мурад IV віддав усі святі місця в Палестині православним грекам. Хоча завдяки втручанню держав католики наново отримали права на ці місця, але в ХІХ столітті, коли царська Росія перемогла турків, усі святі місця, зокрема і Грот Різдва, вона заново віддала православним грекам.

Другий вівтар у базиліці стоїть на місці ясел, які, згідно з переказами, були перенесені до Рима, до Матері Божої Великої. При вівтарі ясел католики відправляють і денні, й нічні Меси Божого Різдва.

Таємниця Божого Народження полягає в тому, що друга Особа стала людиною, аби в людському тілі звершити спасіння людського роду за гріх Адама й за гріхи його потомків: «А Слово стало тілом і оселилося між нами». Не перестаючи бути Богом, Син Божий став людиною. Як Бог, Він вічний, безконечний, всюдисущий і всемогутній. Як людина, Він обмежений часом, простором і силою. Як Бог, він Володар смерті. Як людина, Він їй підкорений.

Через особове єднання (іпостатична унія) Син Божий поєднав у собі дві природи: Божу і людську, так, що вони зберегли свою осібність у цій Особі Божій. У своїй природі Син Божий, Слово правічне, ніколи не мав початку, Він вічний. У своїй людській природі, прийнятій від дівочого тіла Марії, Він розпочав існування у першому році нашої ери і отримав ім’я Ісус Христос (Помазаник).

На Халкідонському Соборі 451 року було ще точніше визначено, в боротьбі проти єресі Євтихія, у чому полягає таємниця втілення й народження Сина Божого: «Зібрані разом святі Отці… визнаємо всі одностайно, що один і той самий є Ісус Христос, повний і досконалий також і в людській природі. Істинний Бог та істинна людина — з тілом і розумною душею. Єдиносущний з Отцем за божественністю і єдиносущний з нами, людьми, за людською природою… Перед віками з Отця народжений за природою Божою, а в останні ці часи народжений як людина для нашого спасіння, з Марії Діви, Богородиці…»

Зі святами Різдва Христового пов’язано чимало звичаїв.

Шопка (яселка, вертеп). Передання каже, що яселка Господа Ісуса були у V столітті перенесені з Вифлеєма до Рима і там уміщені в базиліці Матері Божої Великої. На пам’ять про це Пастирку щороку правили в Римі, у згаданому храмі, при яселках Христових. Спершу в Італії на урочистість Різдва Христового почали ставити шопки на тлі гротів, додаючи туди фігурки Святого Сімейства, ангелів, пастухів тощо. Однак поширенню звичаю будувати вертепи і яселка найбільше посприяв св. Франциск та його духовні учні. Найбільш знані вертепи — тосканські, сицилійські та неаполітанські.

Від встановлення самих яселок легко було перейти (у Середньовіччі) до театралізованих вистав: спершу їх ставили по храмах у дуже простій формі, як ілюстрацію до євангельських текстів, а потім цей напрямок театралізації розвинувся аж до тривалих сцен. Ці містерії (те, що в Україні саме й називалося вертепами) були дуже популярні. У XVIII столітті по королівських дворах Європи поширився звичай лялькових вертепів.

Колядки. Цей звичай виводиться від римських січневих коляд, пов’язаних зі святом відродження сонця (святкування після дня зимового сонцестояння). У своєму первісному вигляді це були побажання благополуччя дому і хазяйству.

Немає католицького народу, який не мав би своїх колядок. Якби їх зібрати усі повністю, постало би кілька томів із дуже глибоким змістом і різноманіттям мелодій.

Ялинка. Це звичай давній, який походить із поганських часів, і поширений зокрема серед германських племен. У дні після зимового сонцестояння, коли світловий день починав потроху подовжуватися, під стелею помешкань розвішували гілки омели, ялинки, ялиці чи сосни, як символ перемоги життя над смертю, дня над ніччю, світла над темрявою. Церква охоче перейняла цей символ як заповідь і знак, як прототип і образ Ісуса Христа. Для людського роду Він став істинним деревом життя. На дереві хреста звершив Він наше відкуплення.

Зимове деревце (ми звично називаємо йог ялинкою, хоча в наші часи це дедалі частіше сосна) прикрашаємо світлом — гірляндами, на пам’ять про те, що Христос сам себе часто називав світлом світу. Розвішуємо на ялинці прикраси та смаколики, аби таким чином ушанувати благодаті відкуплення як плоди Дерева життя. Цей звичай поширився фактично по всій планеті. У свята Різдва Христового прикрашені деревця стоять по церквах, домівках, на міських площах та у вітринах.

Облатка — символ Євхаристії, Ангельського хліба, який усі приймають на Пастирку. Так і Христос народжений єднає усіх, хто Його визнає. Можливо, облатка походить від євлогій перших століть, тобто від благословенних хлібів під час Святої Літургії, як це збереглося донині у православних. Обмінявшись побажаннями, учасники забираються до учти, після якої кожен іде до ялинки, а під нею знаходить іменний подарунок для себе. Святкування закінчується колядками, які співають аж до Меси Пастухів (за правилами, опівночі). Щоби підкреслити, що тварини також були присутні при Божому Народженні та зіграли свою роль, подекуди ламають кольорові облатки, а не тільки білі, якими обмінюються люди.