З 26 по 28 лютого у київській парафії св. Олександра тривали великопісні реколекції, які проводив о. Павло Вишковський OMI, настоятель Делегатури Місіонерів Облатів Марії Непорочної в Україні.
Пропонуємо прочитати проповідь о. Павла, яку він виголосив у перший день духовних вправ. Перший день дивіться тут.
Улюблені у Христі брати та сестри, дорогі телеглядачі та радіослухачі!
Сьогодні другий день наших реколекцій. У першому месальному читанні ми чули про первородний гріх, із яким ми всі приходимо на світ. Він має два таких фактори:
- Зірвання плоду. Того, шо нас завжди притягує, цей нескінченний потяг, ця боротьба з гріхом.
- Факт ховання перед Богом. Можемо запитати, що сталося після гріха, і після того, як зірвано плід.
Якби Адам і Єва не сховалися, а відразу кинулися би в обійми Бога, — може, історія спасіння виглядала б інакше. Знаємо, що, ховаючись, вони підкреслили, що від Бога треба критися, треба Його берегтися. Якщо погане щось зробиш, треба це приховати. І ця друга подія становить ще більше заперечення Божого милосердя, бо вона вирахувана, усвідомлена, підтверджена гріхом. Вона є зловживанням довіри, надмірним покладанням на Боже милосердя. І тому ми поговоримо про гріхи, про які чули у сьогоднішньому Євангелії.
Гріхи проти довіри Божому милосердю, гріхи проти Святого Духа. Їх є аж сім.
Перший — коли людина і не думає виправити своє життя, постійно повертається до тих самих гріхів і відразу з постановою, що грішитиме далі. Наприклад, коли хтось свідомо не хоче зректися контрацепції чи позашлюбного контакту з іншою особою, не хоче ходити в неділю на Службу Божу. Про таких людей святий Папа Йоан Павло ІІ казав: пекло починається тоді, коли людина остаточно відкидає милосердя Отця і навіть в останню мить свого життя не бажає змінитися. А сестра Фаустина у своєму «Щоденнику» пише: «Сьогодні я вела боротьбу з духами темряви за одну душу. Як страшенно Сатана ненавидить Боже милосердя! Сьогодні я була у прірві пекла, ведена ангелом. Це місце великої страти, а простір його страшенно великий. Ось різновиди страждань, які я бачила. Першою мукою, яка становить пекло, є втрата Бога. Другою — постійні докори совісті. Третьою — усвідомлення того, що твоя доля вже ніколи не зміниться. Четверта мука — це вогонь, який проникатиме в душу, але не знищить її. Це страшна мука, вогонь, розпалений Божим гнівом. П’ята мука — це постійна темрява, жахливий сморід, що душить, але, незважаючи на темінь, диявол і покарані душі бачать одне одного й бачать усе зло своє та інших. Яка страшна кара!»
У цьому житті можна ховатися, як Адам і Єва, бо назовні не видно, що ти всередині вже мертвий. Хоча ходиш ногами, але вже давно мертвий, коли в твоїй душі смертний гріх. Можна стерти багато речей в інтернеті, можна робити багато чого потайки, але пекло — це коли цілу вічність усі бачать всі твої найпотаємніші думки, усі вчинки твого життя, — коли всі бачать це цілу вічність. «Шоста мука — це постійна присутність сатани, — пише сестра Фаустина. — Сьома мука — страшний розпач, ненависть, прокляття, богохульство. Це страждання, які всі окаянні терплять разом, але це ще не кінець страждань. Є окремі страждання для душ, так звані страждання почуттів. Залежно від того, чим душа грішила, тим самим і мучена у страшний спосіб, який важко описати. В пеклі є жахливі льохи, пучини страти, де одна мука відрізняється від другої. Я померла б на сам вигляд цих страшних страждань, якби мене не втримала Божа всемогутність. Нехай грішник знає, що яким органом чуття грішить, таким мучений буде цілу вічність. Я пишу про це з Божого наказу, щоб жодна душа не виправдовувалася тим, ніби немає пекла і ніхто там не був і не знає, як там насправді є. Я, сестра Фаустина, з Божого наказу була в прірвах пекла для того, щоб говорити душам і свідчити, що пекло насправді існує».
Другий гріх проти Святого Духа — це коли людина не жаліє за скоєне, легко ставиться до тяжких гріхів. А деякі люди кажуть: «А, нагрішу, бо й так треба йти до сповіді». Гріх проти Святого Духа — це гріх надмірного розрахунку на Боже милосердя. Люди не усвідомлюють, що один смертний гріх позбавляє їх Неба, вони після гріха втрачають усі заслуги, зібрані на вічне життя, хоча вони були багаті, як ціле Небо, як усі ангели разом. Втрачають усе через один смертний гріх. Свята Тереза бачила душі у стані тяжкого гріха. І цей вигляд так її перелякав, що вона воліла би зазнати пекельних мук, аніж скоїти хоча б один гріх. Ось наслідки тяжкого гріха! А багатьом людям здається, що достатньо бути в храмі раз на якийсь час, помолитися — і все в порядку. До сповіді можна піти з нагоди свят, а між тим минає вісім місяців без Святого Причастя. Душа у тяжкому гріху закрита на Божу благодать, а відкрита на диявола.
До смертних гріхів (вони називаються смертними саме тому, бо приносять смерть навіки) належить, згідно з Катехизмом Католицької Церкви, негідно прийняті Таїнства, затаювання на сповіді важкого гріха, профанація святих речей, всілякі форми окультизму, заперечення Церкви та істин віри, прокляття (часто хтось не скаже слова, а матюками скаже), атеїзм, єресь, схизма, віровідступництво, з лінощів пропущені недільні Святі Меси, непотрібні великі закупівлі в неділю, примушування до праці в неділю, невиплата працівникам належної плати, утискання вдів і сиріт, недотримання постів і періодів покути (таких, як цей), брак виховання дітей у католицькій вірі, голосування за гроші, згіршення когось, самогубство, вбивство, евтаназія, носіння спіралі, зачаття in vitro, ненависть, гнів, радикальне непробачення, насильство, зловживання алкоголем і наркотиками, аборти, дошлюбні сексуальні стосунки, подружня зрада, нечисті прагнення, підтримувані з приємністю, мастурбація, порнографія, насильство, содомський гріх, крадіж у великих розмірах, знеславлення чийогось доброго імені, брехня тощо. Після скоєння таких гріхів сповідь просто необхідна.
Третій гріх проти Святого Духа — коли сповідь є недійсною. Він з’являється тоді, коли людина приходить до сповіді зовсім не підготовленою, в бігу. Є священик у сповідальні, а, отже, я йду. Йде без іспиту совісті, і в результаті забуває багато своїх тяжких гріхів, з яких ми зобов’язані сповідатися, ба й навіть подати їхню кількість та обставини, коли мали вплив на вагу гріха. Хтось приходить до сповідальні і каже:
- Ну, може, згрішив. Може, обманув. Може, вкрав.
- Ну то «може» чи не «може»?
- Ну, Ви знаєте, — і чухає лисину.
І врешті виходить: таки пригадав собі, що вкрав. А що вкрав? Ланцюга. Якого ланцюга, де? До якого було прив’язано моточовен. Ну то моточовен вкрав, а не лише ланцюг. Це вже два окремі гріхи.
Четверте — коли людина затаює важкі гріхи. Дивиться на священника — мовляв, такий молодий, а в мене такі гріхи. Як я йому скажу, в нього вуха спухнуть. І крутить, як би це не сказати, як би він не здогадався. А Ісус сказав до сестри Фаустини: «Як приготовляєшся у Моїй присутності, так і сповідаєшся переді Мною. Священником Я лише заслонююся. Ніколи не думай, який є цей священник, яким Я заслонився. І так відкривайся у сповіді, як переді Мною. А що більше ти відкриєшся, то більше Я наповню душу Моїм світлом».
Улюблені! Ненависть, обмови, осудження, прокляття під якоюсь адресою — вони вертаються до нас. Безсовісне осудження усіх, починаючи від влади, — це гріхи проти милосердя. Стережімося їх, бо вони закривають нас на Боже милосердя.
П’яте — коли людина впадає у розпач, відчай. Коли сумнівається у благодаті Божого пробачення і сама не пробачає. Вчора Телебачення Віковічного Слова транслювало Хресну Дорогу Ісуса і мучеників з України. Ми пригадували велику і героїчну історію нашого народу, наших мучеників, які боронили священника до останнього, які боронили храми, віддавали своє життя. І колись були репресії, а зараз депресії. Бо є зневіра, бо людина не довіряє Богу, і приходить розпач. Людина сумнівається у благодаті Божого пробачення тоді, коли сповідалася вже п’ять разів із того самого гріха, що колись скоїла, і приходить до сповіді, і знову з того ж самого гріха. Ну так, про всяк випадок. П’ять разів Ісус мені не пробачив, то, може, зараз допробачить. Сумнівається в благодаті Божого прощення! Це гріх проти Святого Духа. І коли сама не прощає, бо це найважливіше завдання віруючих — іти через цей світ і пробачати зневаги, тим самим змінюючи трагічну долю історії. Бо Церква, як спільнота віри в Ісуса Христа, покликана до того, щоб ніколи не шукали нагод відповідати тим самим на переслідування, якоюсь агресією. Ісус — наша голова, а ми — тіло. Ісус пробачав до останнього подиху на хресті. І так Церква від початку діяла, первісна Церква, так сильно переслідувана. В Римі на аренах звірі розривали християн, а вони пробачали — і кати наверталися, як навернувся Лонгін. Цей римський воїн стояв під хрестом, коли побачив прощення Ісуса.
Пробачення — це моє ставлення до Бога. Наскільки я здатний пробачати, настільки я здатний любити Бога, бо саме так ми щоденно молимося в молитві «Отче наш»: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Іншими словами, ми просимо Бога не пробачати нам, якщо ми гніваємося і не пробачаємо іншим. І бачимо у сьогоднішньому Євангелії, яким важливим є це пробачення.
Цьому чоловікові з сім’єю був дарований величезний борг — 10 тисяч талантів. Один талант — це 27 кг золота. 270 тонн золота ніхто у світі не має, це величезний маєток, величезна гора, — і таку гору гріхів Бог нам пробачає. Ми йдемо до сповідальниці, бо один наш гріх коштував життя Сина Божого. Але буває і так, що нам Бог пробачає безліч, а ми, як тільки зустрінемо брата чи сестру, то за частину квартири, за межу готові задушити, як той боржник у Євангелії. І що буде з ним — ми бачимо. Що він буде вкинутий у в’язницю, і там буде плач і скрегіт зубів.
Диявол дуже хитрий. Він тобі каже, що як не пробачаєш, то ніби маєш якийсь контроль над тою людиною, — бо найбільша перемога диявола у тому, щоб ми не пробачали одне одному. Він є батьком непрощення. Ми ж, коли пробачаємо, то насамперед проявляємо до себе милосердя, стосовно себе самих, бо відмежовуємося від гіркоти, від поганих почуттів, від ненависті та злості, від безлічі хвороб. Колись одна людина мала лягати у лікарню, дуже важка онкологічна операція, могла вже звідти не повернутися. Ми їй порадили, щоби помирилася з усіма. Після того, як примирилася, прийшла до лікарні, — а хвороба зникла. Не треба ніякої операції, бо проблемою було непрощення.
Але бувають два непрощення. Непрощення активне — коли гніваєшся на людину і шкодиш, де тільки можливо, «обкладаєш гноєм», щойно зустрічаєш — наговорюєш зле на ту людину, пишеш листи і т. д. Є також непробачення пасивне: двоє віруючих, приходять до храму, займають навіть перші лавки, але один з одного боку, а інший — із протилежного, аби лиш не подивитися одне на одного. І так роками.
Гріх проти Святого Духа — непрощення, бо «сам не гам і другому не дам». Бо хтось, спраглий води, вмирає біля цього джерела, а ти, як звір, заступаєш йому це джерело. Пробачення є даром Бога, благодаттю, милістю, про цю милість треба просити безперервно, а Рік Милосердя — це заохочення, щоб ми примирилися з усіма, з ким у нас є проблема непробачення. Щоб ми сьогодні підійшли до тієї людини, чи подзвонили до неї, чи зробили це в найближчому часі, бо цього вимагає Рік Милосердя.
Шосте — коли людина свідомо противиться християнській правді. Наприклад, не вірить у смерть Ісуса на хресті, у міць сповіді, в християнську етику, не дізнаючись чогось про гріх. «Ну, ми живемо разом ще до шлюбу, отче. Так усі ж так живуть. На телебаченні, у телесеріалах кажуть, що так треба робити». І живемо в одній квартирі, і падаємо у той гріх, і падаємо. Батьки вислали на навчання до Києва чи деінде, думають, що доця вчиться. І свиню годують, годують, щоб «на диплом», але не догодували, бо у перший же рік «залетіла». Батьки, подивіться, де живуть ваші діти, з ким вони живуть, бо це гріх проти Святого Духа — уперте тривання в гріху. І як же Бог має комусь пробачити, якщо людина робить себе мудрішою від Сотворителя і не вважає чогось за гріх, або думає, що вона краще знає за Бога?
Сьоме — коли людина має серце, затверділе на спасіння, на напоумлення, і занедбує свідому покуту аж до смерті. Така постава легковажить Бога, відкидає Його милосердя. «Колись там посповідаюся!» Не відкладай, бо не знаєш, чи будеш жити ще 20 років, чи 20 днів, а може, тільки 20 годин. А може, цей вечір для тебе буде останнім, останні твої реколекції у житті.
Свідома відмова від Таїнства Сповіді — це відтинання себе від джерел милосердя і загублення себе навіки. І тому Бог стукає до наших сердець, робить усе, аби привести людину до джерела свого милосердя. В Таїнстві Сповіді відкриваються перед нами Двері Божого Милосердя. Це найпрекрасніше діло Божого милосердя — конфесіонал, сповідальня. Це те місце, де Бог рятує нас від пекла, до якого ми прямуємо. Якби ми тільки хотіли наблизитися, не пройти обік цих дверей милосердя — сповідальниці, як завжди відчинені, бо милосердя є актом великої благодаті Бога для мене, грішника; воно є чудом, рівним чудові сотворіння. Гріх нас так нищить, що ми вмираємо, наша душа вмирає. І виправлення наслідків гріха вимагає такої самої моці, такої любові, як Бог надав самому акту творіння.
Для Ісуса немає ситуації без виходу. Він може простити і зцілити кожну людину. Немає хвороби, якої б Він не міг забрати. Немає ситуації, якої б Він не розв’язав. Ісус може вилікувати усі рани, які людині завдали інші або вона сама. Він лише розв’язує усі пута, розриває кайдани, роз’яснює кожну темряву, Кров’ю своєю обмиває з кожного гріха, який нищить і приносить смерть. Ісус повертає життя, дає мир, пробачення, коли з довірою приходимо до Нього.
Отже, дорогі брати і сестри, час Великого Посту — це час великого примирення з Богом у Таїнстві Сповіді та поєднання з ближнім. Нехай так буде завжди у нашому житті. Амінь.
Фото: stephendanko
фінансово.
Щиро дякуємо!
