Парадокс: до ворожок здебільшого ходять… віруючі!

Феноменом ще й ХХІ століття є, що багато людей ходить до екстрасенсів і ворожок.

Здавалося б, це «середньовічні забобони», які у «вік інформації і прогресу» мали би зникнути, проте далі благополучно процвітають. Причому (і це важливо) більшість «клієнтів» чи то екстрасенсів, чи ворожок — люди віруючі. Бо невіруючі в це зазвичай не вірять. Це теж є одним з аргументів проти віри (і Церкви): мовляв, релігія породжує саме такі невластиві явища.

Які причини цього феномену? Напевно, не віра і не Церква є причиною, бо вчення Церкви постійно підкреслює, що це — забобони і зловживання релігійністю, не говорячи вже про шахрайство зі сторони організаторів цих ритуалів та легковірність зі сторони «клієнтів». Катехизм Католицької Церкви так визначає, що таке забобони:

«Забобони є відхиленням від релігійного почуття і практик, які воно передбачає. Вони можуть також стосуватися культу, який ми віддаємо правдивому Богові, наприклад, коли приписується якесь магічне значення деяким практикам, навіть законним і необхідним. Пов’язувати успішність молитов або сакраментальних знаків лише з їхнім матеріальним порядком без внутрішніх настроїв, яких вони вимагають, — означає впасти в забобони (пор. Мт 32, 16-22)» (ККЦ 2111).

Натомість якщо йдеться про ставлення Церкви вже конкретно до ворожбитів та екстрасенсів, то цей же Катехизм говорить таке:

«Бог може об’явити майбутнє своїм пророкам чи іншим святим. Однак праведна християнська поведінка полягає в тому, щоб із довірою віддавати себе в руки Божого Провидіння в тому, що стосується майбутнього, й відкидати всяку нездорову цікавість із цього приводу. Необачність може виявитися браком відповідальності.

Усі форми ворожбитства треба відкинути: вдавання до сатани чи до демонів, викликання померлих чи інші дії, що помилково передбачають “розкриття” майбутнього (пор. Втор 18, 10; Єр 29, 8). Звернення до гороскопів, астрології, хіромантії, тлумачення віщувань і долі, явища ясновидіння, вдавання до медіумів містять у собі прагнення до панування над часом, над історією і, зрештою, над людьми, як і бажання увійти в спілку з окультними силами. Вони вступають у суперечність із вшануванням і повагою, які поєднані з любовним страхом, що їх ми зобов’язані віддавати єдиному Богові.

Усяке вдавання до чаклунства або чародійства, за допомогою яких намагаються заволодіти окультними силами, щоб поставити їх собі на службу й отримати надприродну владу над ближнім — навіть щоб цим забезпечити його здоров’я, — вступає у важку суперечність із чеснотою релігійності. Ці практики засуджуються ще більше, коли вони супроводжуються наміром зашкодити іншому або коли йдеться про втручання демонів. Носіння амулетів також заслуговує осуду. Спіритизм часто містить у собі ворожбитські або чаклунські практики. Тому Церква нагадує вірним остерігатися їх. Звернення до медицини, названої народною, не узаконює ні викликання злих сил, ні використання легковірності іншої людини» (ККЦ 2115-2117).

Це досить конкретний опис з погляду вчення Церкви, чим є ворожіння, чаклунство, екстрасенси та інші такі види невластивих практик. Але виникає питання, що взамін дати людям, власне віруючим, які шукають «допомоги» поза Церквою у таких-от середників?

Насамперед, у Церкві є Святі Таїнства, серед яких виділяються Таїнства оздоровлення: Таїнство Сповіді та Таїнство Єлеопомазання. Мета першого — очищення нас від духовних немочей та гріхів, мета другого — зцілення тілесних недуг. До речі, про Таїнство Єлеопомазання можна просити священика не лише у небезпеці смерті, але також у випадку серйозного лікування, операції чи тривалої хвороби.

Крім того, існують у Церкві (з дозволу місцевого єпископа) екзорцисти, тобто спеціально підготовлені священики: вони моляться над хворою людиною, яка вже певний час має різні духовні страждання, що проявляються у формі психофізичних страждань. Але навіть у цьому разі досвідчений екзорцист, зорієнтувавшись у справі, заохочує людину піти спочатку до сповіді, можливо — загальної, з цілого життя, щиро розкаятися, і тоді вже далі вирішує, що робити.

Саме екзорцисти часто і займаються людьми, постраждалими від невластивих ритуалів, тому що людина, коли відсовує Бога на другий план, але продовжує у «щось» вірити й активно з цим співпрацювати, якби залишає відчиненою духовну браму свого серця, якою і входить все нечисте, перш за все диявол, і починає поневолювати цю людину. Христос одного разу сказав так: «А коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: Повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім, заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Мт 12, 43‑45).

Ці слова Христа стосуються також тих, які звільнилися від впливу нечистого, проте все одно не пішли рішуче в сторону Бога. Повинен бути шлях «воцерковлення», користання з Таїнств, бо остаточне звільнення від нечистих духів та бісів настає тоді, коли віруючий приймає благодать Христа, яку Спаситель заслужив нам на хресті та через своє Воскресіння. Належить жити свободою Божих дітей в постійних особистих відносинах із Христом, що має виражатися особистою молитвою, сповіддю та Причастям.

І головне. Віруючою людиною повинна керувати віра в Боже Провидіння, в те, що все в руках Божих. Брак такої довіри до небесного Отця часто і є причиною звертання до ворожбитів та екстрасенсів, щоб до тієї своєї віри ще додати щось «певніше» і «надійніше». А це означає, що людина просто-напросто не має справжньої християнської віри ані надії. Тому це велике завдання також і для священиків, щоби повчати про це вірних, насамперед зміцнюючи їхню віру, розвиваючи їхню довіру до Бога і підкреслюючи важливість християнської надії у повсякденному житті, особливо в часи особистих випробувань.

о. Петро Балог ОР, РІСУ