У вас буває, що сповідь схожа на зачитування списку покупок? Чи для вас сповідь — це тільки «отримання допуску» до Причастя?
Чи сенсом сповіді є тільки (і аж!) прощення провин? Як підходити до визнання гріхів?
Сповідь — не (тільки) шлях до Причастя
Почну з того, що чесно зізнаюся: для мене сповідь ніколи не була хорошою ідеєю того, як провести суботній пополудень (або будь-який інший час). Якось мене зовсім не приваблював факт, що я маю комусь розповісти про те, чого сам собі визнати не хочу. Це завжди було соромітне, часто тяжке, інколи просто-таки принизливе — особливо тоді, коли священик не виказував терпеливості й розуміння.
Однак, бувши «добрим католиком», я прагнув приступати до Причастя, а знав, що не міг би цього робити, якби був у стані тяжкого гріха. Тому коли я усвідомлював, що скоїв тяжкий гріх, провина змушувала мене піти до сповіді.
Ну от чим для мене була сповідь. Ніколи й подумати не міг, що її можна прагнути заради неї самої. Вона була просто засобом до мети, способом відпустити гріхи, щоб могти прийняти Святе Причастя. Ясна річ, що після неї я інколи почувався краще, але це не змінювало факту, що я би не пішов до сповіді, якби не мусив.
Були навіть такі хвилини, коли мій жаль за гріхи більше викликала думка про те, що я мушу піти до сповіді, ніж саме почуття добра і зла або те, що я зараз називаю справжнім шкодуванням. Замість думати «О ні! Я образив Бога!» — я думав: «О ні! Тепер доведеться йти до сповіді…»
Перелік списку покупок?
Через обмежене бачення сповіді я зосереджувався насамперед на гріху, який просто означав для мене погану поведінку. Коротко кажучи, я грішив тоді, коли був злий «думкою, словом або вчинком».
Тому я провадив у голові такий собі «список покупок», складений із поганих думок, слів та вчинків. Коли у списку набиралося надто багато пунктів або коли один з них видавався мені ну дуже вже поганим, я розумів, що не зможу піти до Причастя, доки не піду до сповіді. Тому я збирався з відвагою і змушував себе піти до конфесіоналу, сподіваючись, що священик мене не впізнає.
Вам це знайоме?
Бог був в усьому цьому на другому плані. Я торохтів по черзі гріхи зі свого «списку покупок» і вимовляв акт скрухи, вивчений ще як я був дитиною. Потім священик мені прощав від імені Бога і задавав покуту. Від конфесіоналу відходив із почуттям полегші та усвідомленням, що починаю заново і зможу прийняти Причастя.
Чи мої гріхи були прощені? Певна річ, так. Просто коли я наступним разом повертався до сповіді, то що діялося? Я приносив той самий список.
Сповідь? — це наше зцілення!
Гадаю, що головною причиною повернень із тим самим списком є нерозуміння того, що Христос хоче зробити в конфесіоналі. Ми йдемо по прощення гріхів, не усвідомлюючи, що Він хоче зробити набагато більше. Він хоче вилікувати нас від поганих звичок, невпорядкованих прагнень і ран, які роблять так, що ми скоюємо всі ті гріхи. Таким є вчення Церкви. Якщо будете шукати інформації про сповідь у Катехізисі, то знайдете її не під заголовком «Прощення», а в розділі «Таїнства зцілення».
Прощення гріхів — абсолютно необхідне для нашого спасіння. Однак ми маємо зрозуміти, що прощення не становить остаточної мети сповіді. Це необхідний перший крок у цілому процесі. Як читаємо в Катехізисі, Боже прощення започатковує повернення до здоров’я (ККЦ 1502).
Ісус хоче нас відновити на подобу Отця. Як? — через Таїнство Примирення. Він сказав святій Фаустині, що найбільші чуда стаються в конфесіоналі й що немає такого грішника, який не міг би бути оновлений.
«Хоч би душа була як труп, що розкладається, і хоч би по-людськи не було вже воскресіння, і все вже втрачене, — не так по-Божому: чудо милосердя Божого воскрешає цю душу в усій повноті» (Щоденник 1448).
Бог зосереджується не на нашому гріху, а на стосунках із Ним. Він зосереджується на нашому стражданні й ранах. Він знає, що таке гріх! Він знає, що гріх це біда. Знає, що ми хворі, й хоче нас зцілити.
А отже, якщо Бог насправді цього хоче, якщо Він не зосереджується на нашому гріху, а хоче нас зцілити й відновити (навіть коли ми на це не заслуговуємо), то чому ми мусимо визнавати наші гріхи? Бо Він створив нас вільним й не хоче нічого силоміць, навіть давати нам свою любов і наше зцілення.
Якщо ми йдемо до сповідальниці для того, щоб визнати наші гріхи й отримати прощення, — ми обмежуємо досвід, якого для нас прагне Бог. Але якщо ми йдемо, щоб визнати все — гріхи, але також нашу біду, слабкість, поламаність, поранення, — то тоді ми отримуємо не тільки прощення, але й розпочинаємо процес глибокого зцілення, яке відновить нас як дітей Отця.
Фрагмент книжки «7 таємниць сповіді» В.Флінна (в-во Esprit).
Переклад CREDO за: Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
