Є таке поняття — рана, що не загоюється. Це про них.
Ми кидаємося батьками, розкидаємо їх, витрачаємо їх — легко, як отой нерозмінний карбованець у казці, який завжди повертається до власника.
Ми знаємо, що завжди можемо ними володіти, тасувати їх у колоді своїх казкових і фантастичних інтересів.
У нас завжди є козирі, важливіші за батьків: друзі, подруги, романи, пристрасті, компанії та інші невідкладні справи.
Батьки неохайно старіють, сивіють, не відповідають нашим ритмам, відстають від нас, не встигають за нами.
Ми щедрі — але не з ними.
Ми ласкаві — але не до них.
Ми ніжні, але наші поцілунки не для них…
…через те, що всередині себе ми твердо знаємо: не може бути, щоби їх не стало.
Вони будуть завжди: буркітливі, набридливі, які щось бурмочуть, дріботять хиткими кроками і рахують кожну копійку.
А потім приходить День, Який Забирає…
І нема з ким сперечатися, нема з ким зводити рахунки, і нема кому сказати, вже нікому нічого не сказати.
І ми, ошелешені тим, що настала тиша і вічне мовчання у відповідь, намагаємося дізнатися, а як же це так, а хіба, і чому, а де ж ми були, а що тепер.
Але всесвіт байдужий до наших криків і наших прохань про прощення.
Небо перелистує черговий день, заповнює простір хмарами, що пливуть собі геть в далечінь.
А ми вже все зрозуміли.
Заважає лиш одне.
Що — пізно…
Марина Юшкевич,
1971 р.н., магістр соціальної роботи, Беер-шева, Ізраїль
Переклад CREDO з дозволу автора