Релігійні твердження — це не просто висловлення особистих почуттів. Вони говорять, що щось є справжнім: Бог є; Бог у своєму Провидінні дбає про Всесвіт; душа безсмертна тощо.
На Заході толерантність — це одна з найшанованіших ідей, зокрема релігійна толерантність. Одна з найгірших образ у нашому культурному середовищі — це назвати когось нетолерантним щодо інших.
Релігійна толерантність
Я постараюся показати, що хоча надання толерантності такої ваги певною мірою глибоко обґрунтоване, це стало однією з головних перешкод у конструктивній дискусії щодо релігійних питань. У нашому постмодерному суспільстві толерантність до релігії йде в парі з її радикальною приватністю, обмеженням віри внутрішньою сферою і зведенням релігійних практик до рівня хобі.
Ми можемо з ентузіазмом розповідати про свою пристрасть до вітрильного спорту, гри в гольф або покер, але ніхто не стане публічно заявляти, що кожен має захоплюватися цією діяльністю.
Спадщина Реформації
Теолог Стенлі Гауервас стверджує, що сучасний стандарт толерантності сягає корінням ідеологічних та політичних рішень, узгоджених після руйнівних релігійних воєн внаслідок Реформації. Протестанти і католики не змогли розумно вирішити свої суперечки щодо доктрини, релігійних практик та авторитету, тому вдалися до насильства — і це було насильство такого масштабу, що похитнуло економічну та політичну стабільність Європи.
Але коли курява битви нарешті осіла, було укладено певного роду угоду між державою та Церквою. Переважно вона полягала в тому, що правителі сказали релігіям: ми будемо терпимими до вас, поки ви обмежуватиметеся приватною сферою і припините так втручатися в суспільний лад.
Як наслідок цієї угоди, багато політичних конституцій, які постали після революцій XVIII-XIX ст., затвердили відокремлення Церкви від держави і встановили загальну релігійну свободу.
Більше того, майже всі великі філософи ранньої Нової доби — Картезій, Спіноза, Лейбніц, Кант, Джефферсон та багато інших — виступали за певну форму раціональної релігії, яка б ефективно демонструвала відносну різницю між різними традиціями віри і таким чином виправдовувала толерантність, до якої закликали тодішні політичні лідери.
Приватність релігії
Джон Локк, англійський мислитель XVII ст., гармонійно поєднав обидві теми. Його праця «Reasonableness of Christianity» («Розумність християнства») представляє класичний раціоналістичний деїзм, натомість «Лист про толерантність» став зразком для деяких найважливіших суджень, які містяться в сучасних конституціях.
Локк досить переконливо показав, що толерантність — союзник релігії, оскільки примусом закону неможливо схилити до щирого навернення. Він також стверджував, що таке широке прийняття виправдовувалося якісною різницею між метою держави (турботою про загальне суспільне благо) і метою релігії (спасіння душ).
Тут ми бачимо початок приватності релігії, виключення віри з публічної сфери та царини спільного блага. Релігія отримує від держави певного роду привілей, але платить за це високу ціну. Те, що розпочав Локк, набирало розмаху протягом усієї Нової доби.
Як приклад можна навести рух ХІХ ст., який намагався виключити релігію з переліку академічних дисциплін (Джон Генрі Ньюмен його просто не виносив), опираючись на припущення, що релігія нібито займається приватними й суб’єктивними справами.
Новий атеїзм
Мені не здається, що поява руху, який називається «новий атеїзм», майже відразу після подій 11 вересня 2001 р., була хоча б найменшою мірою випадковою. Напад у той страшний день підтвердив в умах багатьох культурних коментаторів просвітницьку інтуїцію, що релігія — нераціональна, а, отже, обов’язково насильницька. Оскільки віруючі не в змозі вирішити свої суперечки шляхом дискусії, вони використовують насильство.
Більше того, найвидатніші критики релігії висловилися за якнайсуворіше відокремлення релігії від суспільного життя. Крістофер Гітченс, найвідоміший з нових атеїстів, колись під час публічних дебатів закликав, посилаючись на знамениту метафору Томаса Джефферсона: «Містере Джефферсоне, збудуйте цей мур!» Усе це теоретизування щодо необхідності приватності релігії — від Локка до Гітченса — проникло у свідомість більшості сучасної молоді, які відокремлення релігійної сфери від суспільної приймають майже як аксіому.
Релігії не можуть бути зведені виключно до приватного рангу
Тимчасом проблема виглядає так: релігії не можуть бути зведені виключно до приватного рангу, оскільки вони претендують на істину, а істина за своєю природою — це суспільна справа.
Було б недоречно казати: «Я маю особисте переконання, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів обох катетів». Так само абсурдно було б сказати: «Тим не менш, я повністю поважаю те, що ви можете не сприймати це як правду».
Такі висловлювання цілком слушні щодо справ особистого смаку, але абсолютно не до місця, коли дискусія стосується питань істини і неправди. Релігійні твердження — це не просто вираження особистих почуттів.
Вони передбачають, що є справжнім станом речей: Бог є, Бог у своєму Провидінні дбає про Всесвіт; душа безсмертна; Ісус — Божий Син, який воскрес із мертвих; таїнства — це видимі знаки невидимої благодаті; пряме і навмисне убивство невинного людського життя — зло за своєю суттю тощо.
Взаємовиключні твердження
Але подивімося правді в очі: твердження, які висувають основні релігії, — взаємовиключні. Християнин каже, що Ісус — Бог, а мусульманин це заперечує. Не можуть обидва мати рацію.
Юдеї заперечують, що Бог — це три Особи, а християни це стверджують. Хтось помиляється. Католики стверджують, що Ісус реально, істинно й субстанційно присутній в Євхаристії, натомість більшість протестантів говорить про символічну присутність Господа в таїнстві. Це взаємовиключні твердження. Що ми можемо з цим зробити?
Як я вже казав на початку, я не вважаю, що ми приречені на біполярний вибір: або невиразна толерантність, або нав’язування своєї думки силою. Нам, швидше, потрібна дискусія — публічна, жвава, з повагою та виразна.
Авраам Лінкольн і рабство
У середині ХІХ ст. у США з’явилися завзяті аболіціоністи, які з запалом і публічно висували аргументи проти інституту рабства. Якоюсь мірою вони користувалися мовою філософії та соціальної теорії, але вагомість їхніх доводів ґрунтувалася на біблійних принципах.
Авраам Лінкольн ніколи сам не був у строгому сенсі аболіціоністом, тим не менш, він поділяв багато з принципів цього руху і коли він захотів викласти сенс громадянської війни в своїй другій інавгураційній промові, кажучи про справедливість, провидіння та моральну оцінку, то скористався біблійною мовою.
Попри те, що Лінкольн і аболіціоністи протягом багатьох років стикалися з постійною опозицією, — зокрема, з масовим організованим військовим спротивом — з часом їхні погляди отримали таке широке прийняття, що нині захист рабства в очах громадськості був би божевіллям.
Мартін Лютер Кінг і громадянські права
У перші десятиріччя ХХ ст. в США виник великий рух за громадянські права, який досяг кульмінації в 1950-1960 рр. Його найвизначніший лідер Мартін Лютер Кінг мол. у своїх знаменитих публічних промовах виступав проти расової сегрегації та расизму.
Як і його попередники з руху аболіціоністів, він використовував філософську та політичну риторику, але переважна більшість його аргументів базувалася на біблійному натхненні та образах. Виступаючи в серпні 1963 року на сходах мавзолею Лінкольна у Вашингтоні, Кінг використав мову, стилістику і моральні принципи Біблії для формулювання своїх поглядів щодо расової справедливості.
Промова «У мене є мрія» не було проповіддю; вона була політичним виступом. І все ж її автор не вважав, що через це має відмовитися від своєї віри і приватної сфери. Він знав, що певні твердження, які стверджують істину, лежать в основі його християнської віри і не вагався доводити їхню істинність цілком відкрито в публічному виступі.
Позитивний релігійний дискурс
Хоча Кінга врешті-решт убили його противники, його аргументація виявилася такою переконливою, що сьогодні тільки крайні екстремісти могли б виступити за сегрегацію та расову дискримінацію.
Ці приклади показують, що публічний релігійний дискурс може бути не пов’язаним із насильством, і з часом може виявитися навіть дуже переконливим.
Справді, звести релігійні твердження до сфери концептуально розмитої суб’єктивності — це, по суті, сумніватися у своїх співрозмовниках. Дискусія — це спосіб перетворити навіть запеклих супротивників у союзників.
Уривок із книжки єпископа Роберта Баррона, «Як розмовляти про віру. Єпископ у Facebook та Google».
фінансово.
Щиро дякуємо!
