Цієї суботи, 28 травня 2022 р., в житомирському конкатедральному храмі св. Софії прийняли священницькі свячення двоє випускників семінарії Пресвятого Серця Ісуса — Павло Бичинський і Антон Пантус.
Перед початком Меси кандидати до священства склали присягу при вівтарі, на якому від цього дня служитимуть Пресвяту Жертву. Звісно, приділені вони будуть до різних парафій, але вівтар, на якому звершується Євхаристія, у християн насправді один — як насправді одним є священство всіх рукоположених, що долучаються до священства Господа Ісуса Христа. «Пресвітери і диякони були обрані Христом на свідків і служителів для спільноти Церкви, тобто для іншого життя, ніж земне», — зачитав перед початком урочистості коментатор вступ до обряду рукоположення. «Вони є покликані і призначені для загальної місії спасіння, аж до кінців землі».
Кожний початок — це наступний крок
Не менше ніж 25 священників у золотих орнатах заповнили пресвітерій та перші ряди у колишній Житомирській катедрі. «Попри тяжкий стан війни ми зустрічаємося сьогодні в соборі св. Софії, — звернувся до учасників свята єпископ Віталій Кривицький, ординарій Київсько-Житомирський, — щоб відзначити важливий початок — або ж наступний крок, який слідує після того початку, що відбувся в серцях двох юнаків, коли до цих сердець постукав Господь і сказав “іди за Мною”. А сьогодні вони кажуть Йому своє остаточне “Так, хочемо іти за Тобою”. Єднаємося з ними, їхніми родинами, батьками. Просімо Доброго Господа об’єднати нас, тут присутніх священнослужителів, які сьогодні мають шанс по-новому розпізнати тайну свого священства».
Ректор семінарії представив кандидатів. Антон Пантус походить із парафії Марії Матері Церкви с. Горщик, Коростенського району на Житомирщині, а Павло Бичинський — житомирянин і колишній вірянин парафії св. Софії. А також колишній хорист цього хору, тож для музичного супроводу богослужіння зібралися і хористи «Савіо», і хористи з храму св. Йоана з Дуклі, де він свого часу починав співати.
У день свячень в обряді Святої Меси немає звичної проповіді після Євангелія, бо тоді настає рукоположення. Єпископ виголошує повчання, звернене до висвячуваних. Особливістю цього моменту є те, що владика не повчає з амвону, а сидить перед кандидатами, немовби розмовляючи з ними як із рівними та повчаючи про конкретику життя, в яке вони вступають.
Хоча слова єпископа Віталія можна чималою мірою (і, певно, справді варто) застосувати також і в житті мирянському. Зрештою, кожен охрещений має участь у священницькій місії Христа, всі охрещені — це «народ священиків». Просто або люди про це забувають, «віддаючи» все священство тільки ієрархії, або, навпаки, надмірно претендують на буття Церквою, низводячи священників тільки до ролі служителя при мирянській спільноті. А суть інша: кожний має жити як священник перед Господом, і служити на тому рівні, де його Бог через Церкву ставить.
Ламати хліб, а інколи себе і свою волю
— За традицією, кандидати до свячень самі вибирають читання для цієї Меси, — зазначив у проповіді єпископ Кривицький. — Ви вибрали той момент Євангелія, коли Господь Ісус, відходячи від людей, ідучи на смерть, сідає з апостолами до столу. Він сідає з ними до незвичайного пасхального столу, бо хоче залишитися з ними під час цієї першої Євхаристії. Годує їх, а також навчає. Відкриває перед ними певні речі, яких вони не усвідомлюють.
Коли Христос ламав хліб, роздавав учням, — вони через декілька хвилин почали сперечатися. Вони сперечалися не про якість хліба чи про щось інше, а про те, хто з них більший. Хто з них, коли Ісус уже облаштує своє Царство, які портфелі матиме, які місця і почесті їм будуть належати.
Хотів би сказати і підкреслити: те, що ми згадуємо сьогодні, — Євхаристія та Ісусове навчання Його пресвітерів, — дуже сильно пов’язане. Ми почули про служителів, які продовжуватимуть Тайну Пресвятої Євхаристії. Вони запрошуватимуть Христа, щоби зійшов на землю, на вівтар, до спільноти віруючих. Але також вони навчатимуть віруючих, якими ті мають бути, щоби Христа прийняти таким, який Він є. Не вигаданого, не Христа з міфології.
Звісно, це було би дуже спрощеною професією, якби ми мали тільки навчати інших. Якби ми не мусили інколи ламати себе самих. Якби ми не мали інколи переконувати себе самих, що воля Господня сьогодні інша, ніж я задумав уранці. Господь у цьому Євангелії каже, що ви будете служити одне одному. Перед цим Він ламав хліб і казав: це Моє Тіло, яке за вас видається. Від сьогодні ми теж будете преломляти хліб для вірних. Більше того: ви будете переламувати свою власну волю, підпорядковувати її волі Господа. Будете ламати свої плани, якщо Господь скаже, що Його плани сьогодні інші. Будете серед численних закликів шукати лише Божу волю і будете брати участь не лише в будуванні Божого Царства на землі — Церкви, але і щоб воно будувалось у вас.
Господь запрошує вас стати священиками в особливий час. У Другому читанні говорилося, що священник узятий від людей і встановлений для людей. Хотів би нагадати, що священство — це не ваше бажання знайти собі комфортне, добре місце в релігійному середовищі. Ви зіткнетеся з жорстокою реальністю буднів. Жорстокою реальністю цього світу, до якого Господь посилає вас. Світ також ламатиме вас, пропонуючи свої дороги, виконання своєї волі. Це ще навіть не ідеологія, вона з’являється пізніше… Сьогодні ви зустрічаєтеся з реальністю, з якою ми всі зустрілися на початку війни, три місяці тому, і весь цей час намагалися — і намагаємося, і будемо намагатися — відкрити волю Божу стосовно того, що нам робити.
Ви будете служити людям в обряді Нового Завіту. Священник Старого Завіту обмежувався служінням треб, а завдання Христа було набагато більшим. Воно виходить із пророка Ісаї: проголошувати полоненим свободу, відкривати очі тим, хто сліпий. Утішати тих, хто сьогодні перебуває у великій втомі, також і втомі серця… В цей складний рік для України та цілого світу треба сказати: Господь кличе вас, щоб ви зайняли певні місця, які звільнилися, бо брати-священники відійшли до іншого світу, — або зайняли ті місця, яких ще ніхто до вас не розпізнав.
Господь кличе вас сьогодні стати в проломі стіни. Відомо, що коли оборона десь слабшає, туди може пробитися ворог. Господь ставить вас у цьому проломі — не для того, щоб вам було комфортно, а щоб ви служили Йому і тим, хто буде поруч.
Коли наші захисники йдуть на війну, не маючи повного спорядження, люди їм допомагають. Вам сьогодні Господь дарує на самому початку дари, які ви будете розкривати в собі протягом цілого життя. Є такі служителі, які вже за рік сказали: а, ми сподівалися, що ця сила буде надзвичайною, більшою, — і є інші, які з кожним роком, розпізнаючи своє покликання, дякують Господу за цей коштовний дар. Кажу це від себе, священника, який святкує 25 років свячень, а зараз я в дорозі до єпископа Броніслава, який святкує 50-річчя свого священства. Декілька днів тому я мав нагоду зустрітися з іншим священником, який відсвяткувати 60 років свого священства. Це часто люди, які по-новому відкривають своє служіння.
Багато дарів дадуть вам люди — ті, кому ви будете служити. І це не тільки те, що зветься «стипендією», щоби священнику прожити. Це будуть і слова, і настанови. Слова, які не завжди будуть вам до вподоби. Слова, які ви, можливо, розкриєте і зрозумієте свого часу… Це будуть молитви, які інколи роблять більше, ніж слова. Господь пошле їх разом з іншими: разом із тими, хто буде класти колоди вам під ноги, говорити те, що бентежитиме ваше серце і ви будете втрачати мету свого шляху… Отож я вже сьогодні молюся, щоб ви вміли розпізнавати слова і розпізнавати людей. Щоб жодна перешкода вас не злякала, не зупинила в розвитку і принесенні плодів — власного спасіння та допомоги у спасінні ближніх. Молюся за помноження талантів, які ви отримали, бо ми будемо відповідати за кожний талант, коли він буде помножений, коли він принесе більше плодів для життя вічного. Щоб ваше служіння як пресвітерів було живим, не формальним, не тільки «служінням левіта», але власне як священника Нового Завіту — відкритого на дари того єлея, який сьогодні торкнеться ваших рук. Нехай цей єлей не висохне! Нехай він проникне аж до вашого серця і наповнить тим Духом, який дозволить вам вистояти аж до кінця, коли Господь вам скаже: слуго добрий і вірний, увійди до радості твого Пана.
Ті, що йдуть на другий фронт
Спів Літанії до всіх святих, коли висвячувані лежать долілиць, помазання долонь, вручення Слова і Чаші, консекраційна молитва, благословення батьків і молитва всієї згромадженої Церкви — урочистість ішла за планом. Перед початком Меси була сирена протиповітряної тривоги, але потім у храмі («поза» словами від вівтаря і співом із хорів) лунало дитяче жеботіння, і цей «камертон життя» в новітніх умовах втішав особливо. Після богослужіння нововисвячені дякували батькам, вихователям, настоятелям, єпископу Віталію — за «вотум довіри», як сказав о. Павло, а батькам — «що не побоялися свого часу відпустити нас на служіння Господу». Форматорам у семінарії — за те, що і «давали перцю», і «показували приклад людяності, як бути священником». А о. Антон подякував своєму настоятелю о. Роману Савицькому за «поштовх до покликання» і викликав сміх у храмі примовкою: «Ну так… штовхали!» Всім прибулим дякували за присутність, «попри ціни на паливо». Справді, свячення відбулись «як завжди», але ситуація перестала бути «як завжди», і це постійно про себе нагадує.
— Звісно, сьогоднішні свячення мали відбутися в Києві, — прокоментував ситуацію для CREDO єпископ Віталій. — Але оскільки ціна на паливо висока, і до столиці багатьом зі священників дістатися складно, а в Житомирській області їх більше, вирішено ці плани змінити. Втім, насамперед це важливо для самих неопресвітерів: о. Павло був парафіянином цього храму, св. Софії, і родині о. Антона теж простіше доїхати до Житомира. Тож з’явилася пропозиція повести свячення в конкатедральному храмі. А я в переддень свячень саме їхав із Польщі. Нові отці закінчували навчання у Городку, в Кам’янець-Подільській дієцезії, куди евакуювали Ворзельську семінарію під час активних воєнних дій під Києвом. У Ворзелі зараз навіть їжу нема на чому зготувати. До вересня місяця ми плануємо увійти в новий будинок, його ремонтували ще до війни, і ціле літо будемо працювати над відновленням семінарії.
— Знову відбудовувати Церкву, як 20 років тому?
— Знову і по-новому. В новому дусі.
— А для кого? Є охочі?
— Улітку в нас зазвичай було дві співбесіди з охочими: у червні та вересні. Тепер же, з огляду на поточний стан, червневої зустрічі ми не планували. Але вже на вересень будемо робити зустріч із хлопцями.
— Для мене ситуація війни це покликання не тільки йти захищати Батьківщину, але і йти за неї молитися…
— На інший фронт. Так. Прямих зголошень до семінарії поки що не маємо, але у звичайних розмовах із людьми — звісно, є бажання. Бо люди розуміють, що в нашому житті все тимчасове. І зараз глибше замислюються, як цей час свого життя прожити якнайкраще. Ця війна дала нам можливість над цим як слід задуматися.
Кому вистачило відваги
— Про покликання я почав роздумувати приблизно у віці 12 років, — сказав для CREDO о. Павло. — Я почав запитувати себе, до чого, власне, мене кличе Бог, який Його план. Допомогою для мене як для молодої людини були реколекції, під час яких я укріпився в рішенні піти до семінарії. Це були реколекції Руху Світло-Життя, Оаза молоді ІІ ступеня.
До семінарії я вступив одразу після школи. Буквально два тижні після того, як закінчив школу. Зізнаюся чесно: було страшно! Було страшно йти, мучило бажання повернутися, і це бажання переслідувало мене аж до самої семінарії. Воно мене покинуло тільки тоді, як я почув від ректора: «Вітаємо, вас прийнято». В той момент моє серце відчуло радість, і я не шкодую про зроблений вибір.
Прикладом, монолітом віри для мене є насамперед батько. Я бачив, як він молиться, скільки він молиться. Також допомогла катехизація, під час етапів якої відбувалося поглиблення віри, ознайомлення з нею.
Мій батько належить до Францисканського Ордену Світських. А я вибрав «перший орден» — служіння дієцезіяльного священника. Зараз я чекаю на декрет єпископа, ще не маю розподілення. Хотів би розпочати з чогось маленького. Бо в Євангелії сказано: хто вірний у малому, того поставлю великим. Щоби краще увійти в священницьке служінння, щоби познайомитися не тільки з людьми високих посад, а також із звичайними людьми, які живуть звичайним щоденним життям.
Співати я почав у дитячому хорі «Мрія» в парафії св. Йоана з Дуклі, пізніше, у 2012-му, перейшов до катедрального хору «Савіо», де співав три роки, до самого вступу в семінарію. Там є предмет «Літургійна музика». Там навчають, що музика допомагає глибше пережити літургію, об’єднати вірних, заохотити до спільної участі, допомагає взяти гідну і плідну участь у Святій Месі. Запрошуємо на хор, особливо хлопчиків, якщо їм на це вистачить відваги!
Отець Павло стояв у дверях свого колишнього храму, приймаючи вітання, вже коли всі гості свята розійшлися чи пішли на урочистий обід. Разом зі своїми рідними, батьками і дядьком, який спеціально для цієї нагоди приїхав із Кам’янця-Подільського і привіз о. Павлу вітання від єпископа Леона.
— Я дуже радий, — сказав пан Микола. — Сім років тому, коли він ішов до семінарії, сказав нам: «Чекайте мене в гості через сім років, але вже в іншій якості, в іншому стані». Я бачу, як він змінився. З хлопчика став дорослим чоловіком! Я бачу, що це буде священник мислячий, який буде доносити Слово Боже до людей, дарувати їм любов і знання Бога тим, хто Його не знає і не розуміє.
Рік тому ми приїздили на його дияконські свячення, до київського собору св. Олександра, то він іще був не такий, виглядав розгубленим. А зараз це цілком певна себе людина. Буде гарний священник!
Мати священника в родині — це не тільки гордість, але й відповідальність. Ми за нього відповідальні, бо він формувався насамперед біля нас, у родині. А по-друге, треба буде слідувати за ним, як він буде слідувати вперед за Богом. «Свій» священник це не тільки мати того, хто зможе за тебе Месу відслужити. Це той, з ким можна буде поділитися думками, переживаннями. Це дуже важливо — мати з ким поділитися…
Завтра, 29 травня, в цьому ж храмі св. Софії нововисвячені отці звершать свою першу в житті Святу Месу. Життя триває, свята продовжуються. І боротьба теж. Нові воїни Христові стають на захист віри і Вітчизни.
Фото автора
Фото: Київсько – Житомирська Дієцезія РКЦ в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
