Питання про те, як відшкодувати за скоєне зло, це проблема для кожного з нас.
Ми ще пам’ятаємо п’ять умов доброї сповіді, де останній звучить так: «Відшкодування за гріхи Богу та ближньому». Парадоксально: що більше людина розвивається у приязні з Богом, то більше бачить свою слабкість і гріховність. Це стисло висловив у своєму «Статуті» св. Бенедикт: «Давні свої гріхи щодня зі сльозами й зітханнями на молитві Богу визнавати. А на майбутнє — виправитися з цих гріхів».
Щоби краще зрозуміти цю пораду святого, треба ознайомитися з текстами його вчителя — св. Йоана Касіяна.
Таємниці покути
Співрозмовник Касіяна і Германуса — авва Пінуфій, якого вони зустріли у Віфлеємі. Викладена на початку «Бесіди ХХ» історія втечі Пінуфія від слави та смиренне його служіння в одному з пахоміанських монастирів стає зрозумілою допіру після прочитання всього тексту «Бесіди». Касіян уже на початку хоче показати читачеві образ покутника, який осягає мету відшкодування, тобто повне визволення від гріха і погідну ревність у боротьбі за чистоту серця, якої не можуть захитати прикрощі, щодня отримувані від людей.
Бо хоч описувані Касіяном труднощі та впокорення, яких зазнавав авва Пінуфій, за своєю суттю жахливі (чи так ми уявляємо монастир, у якому мешкають святі мужі?), то намір нашого автора — радше показати силу мотивації Пінуфія та його незалежність від людського визнання чи людського гордування: це ключове для визнання гріха та початку покути за скоєне зло.
Точкою відліку є щире зізнання Германуса, в якому описано розпач із приводу давніх гріхів, ще більше посилений через образ омріяного неба, яке здається нескінченно далеким через зло, якого наш монах допустився.
Св. Йоан Касіян
«Оскільки незнана нам наука більш високо і прекрасно відкрила нам круту стежину до якнайбільш благородного зречення [від світу] і — немовби усунувши сліпоту з наших очей — показала нам свою вершину, що в небі, то тим тяжче пригнічує нас тягар розпачу. Бо, приміряючи його незмірну вишину до малості наших сил і порівнюючи велику слабкість нашого незнання з нескінченною висотою показаної нам чесноти, ми відчуваємо, що наша малість не лише не здатна її осягнути, але може навіть упасти з місця, в якому перебуває.
Тому що, пригнічені тягарем надмірного розпачу, ми немовби падаємо з найнижчої сходинки іще нижче. Тож одні-єдині ліки можуть допомогти вилікувати наші рани: дізнаймося, якою є межа покути, а зокрема — якими є ознаки відшкодування, щоб ми, впевнені у відпущенні раніше скоєних гріхів, могли також насмілитися підніматися на вершину вище згаданої досконалості» (Бесіда ХХ, 3, 1‑2).
Проблема, яку формулює Германус — як за мить побачимо, — полягає не в питанні, яким чином звільнитися від зла. Молодий монах радше переконаний, що падіння на дно пекла це справа неминуча. Єдиний рятунок він вбачає в покуті, хоч напевно її визначення, яке наводить авва Пінуфій, його трохи здивувало:
«Повне і досконале визначення покути таке: більше не скоювати гріхів, за які покутуємо або які гризуть наше сумління. А ознакою відшкодування і відкинення [гріхів] є усунення з наших сердець також і схильності до них» (Бесіда ХХ, 5, 1).
Думка досвідченого монаха може видаватися дещо несподіваною: покута це не вчинок, яким людина відшкодовує заподіяне зло, а рішуче відвернення від гріха. Щоби зрозуміти це визначення, ми повинні пам’ятати, що латинським іменником poenitentia зазвичай передавали грецьке metanoia. Це слово складно перекласти точно і однозначно, оскільки воно, залежно від контексту, може означати навернення, покуту, зміну мислення, переміну серця.
Отож тут ідеться не про завдавання собі страждань, не про вчинки, які виконує людина, а радше про внутрішню переміну і внаслідок неї — зрозуміння того, що було поганим, називання зла злом і рішуче звернення в напрямку добра. Відповідно, таке визначення вказує більше на напрямок, аніж говорить про засіб, за допомогою якого цю мету можна осягнути. Покута — це мета, а не шлях.
Германус у своєму емоційному висловлюванні припускається основної помилки всіх, хто вибухає ревністю початкового навернення: він надмірно зосереджується на собі та власній слабкості. Його текст наїжачений займенниками «я». Складно не покалічитися об таку конструкцію! Пінуфій, однак, надто мудрий, щоби вказувати на цю помилку прямо. Замість цього він пропонує звернутися до чогось, що називає «плодами покути» (Розмова ХХ 8, 1‑11).
Каталог учинків, значною мірою базований на 2‑й проповіді Оригена до Книги Левіт, пропонує на підставі Святого Письма певні можливості, завдяки яким ми можемо отримати у Бога прощення. Окрім мучеництва, там перелічено любов, милостиню, сльози, визнання гріхів перед Богом і людьми, умертвіння, прохання про заступництво святих, милосердя і віру, навертання грішників і прощення винуватців.
Що характерно: споживаючи щодня хоч би один із цих плодів, монах відводить погляд від себе та своєї вбогості й починає помічати людську недолю, якій він, хоч і пригнічений гріхом, все ж таки може якось зарадити. Пінуфій не радить повертатися пам’яттю до гріхів, кажучи сучасною мовою — зациклюватися на них (того, хто так чинить, він порівнює з людиною, яка перебовтує жердиною вигрібну яму і задихається від смороду, піднятого власними стараннями). Він радить тільки пам’ятати про свою негідність і витривало практикувати діла, про які вище було згадано.
Так ми переконуємося, що надмірне зосередження на собі та припадання пам’яттю до власної біди, а не до Бога, становить проблему, яка повинна бути розв’язана. Ця праця виконується завдяки витривалій молитві та щоденному практикуванню любові.
Зло, якого я не бажаю…
Назва Бесіди ХХІІІ, «Про безгрішність», сформульована трохи лукаво. З таким риторичним прийомом у Касіяна ми зустрічаємося ще у Бесіді XVI, «Про дружбу», яка по суті присвячена ваді гніву. В тексті про безгрішність Йоан Касіян вказує, що слабкість, зло є чимось неминучим. — хоч і розуміє це досить специфічним чином.
Темою дискусії з аввою Фіонасом є слова св. Павла: «не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу» (Рим 7,19). Авва Фіонас виступає з цікавою пропозицією: на запитання, яке саме зло, ним не бажане, чинить св. Павло, він відповідає, що це несталість у молитві, відходження від споглядання і забування про Бога, — оскільки єдиним, хто на цій землі пам’ятав про Бога постійно і мав цю пам’ять у своєму серці, був Ісус Христос.
Розпорошення, відвернення погляду від Бога на цьому світі є чимсь, що трапляється навіть із найбільшими святими, навіть з Апостолами. Але — стверджує Касіян — воно є злом, хоч ніхто й не прагне втратити висоту споглядання. Щоби краще зрозуміти цей акцент на доконечності пам’ятати про Творця, ми повинні перечитати початок Бесіди ІХ, з аввою Ісааком, де детально пояснюється, як така пам’ять, через неустанну молитву, очищує людське серце з гріхів і вад.
Бесіда ХХІІІ становить важливе доповнення до порушеної там теми: неустанна молитва, пам’ять про Бога це те, чого людина насправді найбільше бажає, однак на землі осягнути не може.
Підсумок
Зіставлення бесід ХХ і ХХІІІ може викликати певне замішання: перша говорить про методи боротьби зі злом, про те, як позбутися гріха і утвердитися на шляху любові. Натомість друга показує нам мету всього цього труду: нею не є досконалість чи безгрішність, осягнута як мета самовдосконалення чи розвитку, — метою є близькість до Бога і з Богом, про що Касіян пише винятково лірично і з глибоким зворушенням. Покута, яка провадить до прагнення неустанної молитви, — ось мета педагогіки св. Йоана Касіяна.
Хто керується вказівками цієї педагогіки — щораз більше позбувається егоїзму і починає помічати людей, яких має любити, і Бога, якому прагне служити. Цей шлях правильний також і для наших часів.
Уривок із вступу до книжки «Про гріх і покуту» св. Йоана Касіяна
фінансово.
Щиро дякуємо!
