Отець Максим Падлевський, настоятель римо-католицької парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні, був змушений виїхати з міста на другий день війни, але усвідомлював, що його місце — поруч зі своїми парафіянами, і в серпні 2022, незважаючи на окупацію, повернувся.
«Люди надзвичайно цінують присутність священика у таких важких ситуаціях», — зазначає він.
«Дуже часто ми молимося Службу Божу під час обстрілів, ми чуємо вильоти і ми не знаємо, чи це остання наша молитва, чи пролетить далі від нас, чи біля нас прилетить. Тому я особисто інакше почав сприймати тексти Служби Божої, іноді, справді, немов читаю їх востаннє», — зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News отець Максим Падлевський, настоятель парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні.
У цій парафії отець Максим служить близько семи років, але тут його знають із дитинства, бо, як не дивно, це його рідна парафія: тут він був міністрантом і тут отримав дияконські й пресвітерські свячення. Коли сім років тому тогочасний єпископ Броніслав Бренацький попросив отця Максима прийти сюди настоятелем, то він не дуже хотів, бо як кажуть “Немає пророка у своїй вітчизні”, але прийняв це призначення з послуху. Як виявилося пізніше, цей зв’язок молодого священика зі своєю парафією особливо проявився у критичний момент.
Майже не буває дня, коли б не надходили трагічні новини про обстріли Херсонщини російськими військовими. Храм Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні розташований неподалік берега Дніпра, тому священик не тільки чує звуки пострілів, але й навчився розпізнавати їхній напрямок. «Я чую ці постріли, які вилітають з лівого берега, і розумію, що вони летять через мене в бік міста, в глибину… відчуття дуже неприємні, — ділиться настоятель. — Я усвідомлюю, що відбувається щось дуже погане, і лише пізніше читаю про це в телеграм-каналі, чи дізнаюся через знайомих або через парафіян. Важко описати словами свої переживання: іноді ти нічого не можеш зробити, тільки можеш піти в храм і помолитися за тих людей, які переживають страждання, терпіння, або, на жаль, померли».
Перед початком повномасштабної війни в римо-католицькій парафії в Херсоні з отцем Максимом Падлевським служили ще два священники. 25 лютого 2022 р. отець Максим виїхав з міста зі службових причин, але відразу хотів повернутися до своєї парафії, проте зрозумів, що це неможливо. «А втім всередині завжди була думка, що я мав бути на місці», — розповідає він. На парафії залишився тільки один із священників, бо інший також виїхав. «Окрім того, що я — священник і настоятель, це також і моя рідна земля, я тут народився, я тут був, це моя рідна парафія, — наголошує отець Максим, пояснюючи, що спонукало його повернутися. — Ну і також братерська підтримка: я розумів, що для отця перебувати самому на цих територіях важко».
Попри окупацію, отцю Максиму Падлевському вдалося повернутися до Херсона у серпні 2022 року. «Моя поява тут на парафії позитивно здивувала людей, — пригадує він. — Для них це був немов подих свіжого повітря. Люди, насправді, цінували і загалом цінують присутність священника у таких важких ситуаціях. Важливо зазначити, що багато з людей залишалися в Херсоні не просто тому, що так захотіли: в кожного — своя історія, своя особлива життєва ситуація, наприклад, у когось хвора мати чи інша людина, яку вони не можуть залишити, або якісь родинні обставини. Тому ці люди залишилися тут, немов би заручниками обставин, у розмові з ними відчувається, що вони щодня вдячні за те, що священники — з ними. По суті, ми здійснюємо наше звичайне служіння, як і до війни, але люди тепер почали по-іншому сприймати той факт, що вони мають можливість прийти до храму, що відчинений, прийти на Службу Божу, посповідатися».
Війна, за словами отця Максима, спонукає переосмислити і по-новому оцінити багато речей. «Я по-іншому переживаю молитву, Службу Божу, — ділиться він. — Навіть коли читаю текст, який роками читав щодня, здається, що він той самий, але дуже часто ми молимося Службу Божу під час обстрілів, ми чуємо вильоти і ми не знаємо, чи це остання наша молитва, чи пролетить далі від нас, чи біля нас прилетить. Тому я особисто інакше почав сприймати тексти Служби Божої, іноді, справді, немов читаю їх востаннє».
Священик зазначає, що змінилося також розуміння довіри до Бога, бо одна річ — знати про це з теорії, а інша річ — «коли ти це практикуєш, коли, наприклад, в окупації їдеш до хворих зі святим Причастям недалеко від фронту, лише з боку російської окупаційної влади, війська, і ти просто кажеш: “Боже, на все Твоя воля”». «І справді, Бог донині постійно проявляє Себе через різні події, різні ситуації, де була також небезпека смерті, чи інші небезпеки, й Господь завжди провадить туди, де я потрібний», — додає він.
Настоятель парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні розповів, що незважаючи на окупацію, їм вдалося продовжувати душпастирську діяльність: відправлялися Святі Меси, відбувалася катехизація дітей і приготування до Першого Причастя. У той період навіть був уділений один церковний шлюб.
Найважче для молодого священика, як і для всіх українців, — це бачити страждання людей. Він розповів, що нещодавно їздив відвідати хвору літню людину в селище Білозерка, яке за чотири дні до того зазнало значних обстрілів. «Я приїхав зі святим Причастям до хворої бабці — і ти дивишся на цю родину, на їхні переживання. І я розумію, що як священик я допомагаю, натомість, як людина, досить важко знайти якісь слова втіхи чи підтримки, іноді потрібне просто мовчання».
Відповідаючи на запитання про те, що йому додає надії на майбутнє, отець Максим зазначив: «Чесно вам скажу, я не дуже дивлюся назад, не дуже дивлюся вперед, але просто розумію, що треба робити і виконувати покликання, яким я можу служити іншим людям як священик. Мене тримає Ісус Христос, я регулярно читаю Святе Письмо. Не знаю, як це пояснити…мабуть, це Божа благодать. Просто, регулярно практикую духовне життя, тобто виконую те, що я маю робити, але стараюся робити це не автоматично, але підійти до цього максимально відповідально. Напевно, тільки Бог дає сили, бо по-людськи, дивлячись в минуле, я би, мабуть, не хотів ще раз пережити те, що пережив, але, з іншого боку, я не жалію ні хвилини, ні дня, що я тут є і що я міг приїхати сюди. Єдине, про що я жалію, то це, можливо, про те, що я зміг повернутися сюди так пізно».
фінансово.
Щиро дякуємо!
