Минулої суботи, 30 вересня 2023 року, в підкиївському Ворзелі, де діє духовна семінарія Київсько-Житомирської дієцезії, відбулась урочиста інавгурація нового навчального року. На цю подію, що має особливе значення після року війни і нищення окупантами семінарії Пресвятого Серця Ісуса, прибули гості, зокрема єпископ-ординарій Віталій Кривицький.
Розділити з братами у вірі та справі цю радість приїхали семінаристи Міжнародної семінарії Redemptoris Mater та їхні вихователі; ректор семінарії Львівської архідієцезії о. Петро Бжескі та ректор семінарії Кам’янець-Подільської дієцезії о. Віктор Білоус. Інавгураційну промову до семінаристів та всіх присутніх виголосив о. Михайло Романів із Фастова, директор Центру св. Мартіна. Масштабна волонтерська благодійність цього Центру відома не лише католикам і не лише в центрі України.
Урочистість розпочалась молитвою Розарію в храмі на території семінарії. Вступне слово виголосив ректор, о. Руслан Михалків. Він коротко розповів про досягнення минулого року і про плани на новий навчальний рік. Ректори братніх семінарії побажали плідного навчання.
Зі словом напоумлення звернувся до семінаристів єпископ Віталій – ординарій, якому вони присягатимуть вірність і послух після кінця науки і свячень. Семінаристам вручили “індекси” (заліковки) і всі разом заспівали давній студентський гімн – Gaudeamus. Центром урочистості стала Свята Меса за семінаристів, яку очолив ординарій. Після промов і молитов у семінарійній їдальні був святковий обід.
Одягніться у зброю Божу
В інавгураційній промові о. Михайло Романів зазначив, що це не так доповідь, як “ділення свідченням у тій реальності, в якій ми живемо і яка є для нас складною і драматичною”. Тому свої слова отець почав цитатою з Послання св. апостола Павла до ефесян:
«Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським.
Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах.
Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися…» (Еф 6, 11-18).
– Я хотів би поговорити про небезпеки, що чигають на нас, – зазначив о. Михайло. – Можливо, ми не мусимо постійно тривожитися за власне життя; але напевно мусимо перейматися тим, що відбувається з нами всередині. Це інформаційна війна і протидія їй. Ми постійно живемо в її контексті. Чи хтось щось сказав, чи це політики, чи Святіший Отець, і хто як це інтерпретує, – все нас якось торкається і породжує певні запитання, відповіді на які ми також повинні шукати. «Складність сьогоднішнього стану і заплутаність усіх міжнародних відносин дає можливість затягувати нас у замасковані війни, використовуючи нові методи, підступні та руйнівні» (Gaudium et Spes 79). «Мішенями стають не воєнні об’єкти, а місця, де точиться повсякденне життя» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, 513).
Оцими мішенями в повсякденному житті часто стаємо ми – хочемо чи ні. Ми повинні мати духовний імунітет на те, що відбувається; і я переконаний, що таким особливим знаряддям у протистоянні для нас є Слово Боже, Таїнства Церкви, доктрина. Кожен із нас по-своєму проходив дорогу навчання в семінарії. Я пам’ятаю щось не тому, що так казали духівник, ректор чи хтось інший, а тому, що сам визначився щодо найважливішої мотивації, в якій треба постійно відновлюватися. Ми входимо в дійсність, яка перевищує нас, бо Церква більша, ніж ми. Кардинал Ратцінгер, тоді ще не папа Бенедикт, казав: юнак, який одружується, бере не тільки жінку, він бере також цілу її сім’ю, їхній досвід є також його досвідом. Так і ви входите в дуже конкретний час, конкретні виклики, в конкретну Церкву, яка зараз переживає дуже важке випробовування.
Я би хотів від дечого застерегти. Ми, на жаль, живемо у світі дегуманізації. Зазнаємо великої спокуси, коли відкриваємо пабліки і читаємо щось про наших ворогів, також і конкретних людей, яких називають “орками” та іншими лайливими словами. Це – технологія, вироблена ще тоді. коли в Німеччині пропагандою керував Геббельс, коли євреїв зручно було називати “щурами”. Це працювало також 1994 року в Руанді, коли тутсі називали “тарганами”. Це працює в нас, коли ми відмовляємо людині в буддь-якій людяності, перестаємо дивитися на неї як на людину: це породжує в нас величезну війну. Я не хочу сказати, що потрібно гарними словами називати наших ворогів – ні; але ми також не маємо права позбавляти їх того, що вони є творінням Божим. Ми часто маємо спокусу позбавити іншу людину гідності; і це для вас, які готуєтеся до священницького служіння, важливо пам’ятати.
Пам’ятаю першу деканальну зустріч під час війни. Єпископ запитав (і для мене це було дуже важливо): “Якщо у двері постукає російський солдат і попросить про сповідь – що нам робити? Сповідати його? Не сповідати?” І для мене це було викликом: що хтось залишається людиною попри те, кому він служить чи в яких обставинах перебуває. Людина несе в собі образ Божий.
Тут недалеко, в Бородянці, ми багато разів влаштовували заходи для дітей. Перший був у травні 2022 року, й ми тішилися, що після окупації могли привезти першу каву в Бородянку. Бабці, які пили капучіно, – ми спеціально взяли все, що в нас було, щоб вони мали якнайкраще, – розповідали, як вони 50 днів зустрічалися, але не мали змоги випити кави. І я переконаний, що це дуже терапевтично, бо це повернення до нормального життя.
Там була безпритульна жінка, від неї не дуже приємно пахло; а пані Людмила Бойко, яка була відповідальною за гуманітарний штаб у Бородянці, каже: “це наша свята”. В окупацію, коли росіяни обстріляли центральну вулицю Бородянки, вона ходила зі своїми собаками. Одна собака весь час тягнула її в завали. І коли вони дійшли до зруйнованого дев’ятиповерхового будинку – жінка почула, що внизу хтось є. Там були люди, які сиділи вже близько тижня. Після того як завалились будинки, вони зійшли у підвал. І протягом наступних днів окупації ця безпритульна жінка накладала у візок воду, їжу, яку знайшла, і везла. Коли росіяни питали її, що робиш, то вона відповідала: та собачок годую. В одному будинку знайшла вісьмох, а потім ця собака, Машка, показала їй в іншому будинку, де було ще п’ятеро людей. Але коли російські війська відступали і наші були вже близько, то з тих підвалів тих людей допоміг витягнути російський солдат.
Важливо, щоб ми нікого не стигматизували. Ця проблема була після закінчення ІІ Світової війни, тоді, коли люди залишалися просто порядковим номером. Відповіддю на цю проблему була Велика філософія діалогу (Ю. Габермас, Ф. Розенцвейг, М. Бубер). Габермас сказав тоді, що найважливіше – це обличчя іншої людини, обличчя, яке дивиться на тебе. Це обличчя стає для тебе певною мірою викликом; але також у цьому обличчі ти можеш побачити Бога. Дуже раджу вам прочитати книжку Оксани Мороз “Нація овочів”, і ще кілька добрих книжок, що показують, як працюють політтехнології. Інформація – це потужна зброя, вона теж убиває, і з цього зроджується апатія, розчарування, часто й паніка, що ми не можемо нічого змінити навколо себе і страхаємося. Псалом 46 каже нам: “Вгамуйтесь і пізнайте, що я – Бог, що я вознісся на землі між народами”. “Коли Бог за нас, то хто проти нас?” – каже Павло в посланні до римлян (Рим 8, 31).
На мою думку, відповіддю є наша постійність, витривалість і близькість до Бога.
Спільнота. “Борщ у необмеженій кількості”
Важлива також ваша близькість як братів. Ви повинні розмовляти якнайбільше, ділитися тим, що переживаєте.
У березні 2022 року ми, домініканський осередок св. Мартіна де Порреса у Фастові, приймали безліч людей, які тікали з Ворзеля, Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Часто бувало, що у нас ночувало по 70-100 людей. Їм треба було забезпечити трохи комфорту. І ми вирішили, ще навіть 25 лютого, одразу: що приймаємо всіх, хто до нас прийде (звісно, ми співпрацювали з терообороною, з поліцією міста, бо людей треба було перевіряти, тоді було багато диверсійних груп). У нас постійно був борщ, у необмеженій кількості, вареники, чиста постіль і рушники, місце для спання. Я не забуду ніколи цих людей, які води і миття не бачили тижнями, які просиділи по 10-20 днів в Ірпені в підвалах. Наші прості умови був для них як подарунок, і від нас вони виїжджали зі слізьми на очах. Ми все це обговорювали в нашій спільноті, ви теж можете бути один для одного підтримкою. Ви теж спільнота.
Той перший місяць – цілий березень, половина квітня – ми всі вечори провели з волонтерами, а в нас було багато волонтерів, які приїхали з різних місць. Була Євхаристія кожен день, на якій було дуже багато людей, адорація, спільні вечори при свічках. І хто що переживав протягом дня – міг виговоритися.
Важливим буде ваше перебування разом у молитві. Бо ми віримо, що несемо один одного в молитві. Молитвою ми один одного зміцнюємо, підтримуємо. І молитва когось, хто поруч зі мною, стає моєю силою. Моліться також заступницькою молитвою. Папа Лев ХІІІ колись написав, що якби кожен священник щоденно молився молитву до Архангела Михаїла і благословляв уранці світ, то зло би впало. Мене колись глибоко зворушила ця впевненість папи в тому, що сила спільної священницької молитви аж така потужною. Також сила вашої молитви є потужною, і є вашою зброєю проти всіх проблем, які переживаєте. Це також певною мірою наша мобілізація, це захист нашої Батьківщини на тому місці, де Бог нас поставив, і підтримка наших воїнів тим, чим ми можемо їх підтримати; це співдія на тому рівні, на якому Бог дає можливість нам це робити.
Є моменти, коли ми відчуваємо, що Господь нас береже і захищає. І є моменти, в яких ми дуже сильно потребуємо Його близькості.
У квітні ми відкрили кухню для потребуючих в Херсоні, і після підриву Каховської ГЕС сильно збільшилась кількість потребуючих: це були ліквідатори з усіх куточків країни. Виїжджаючи туди, де ще тільки-но зійшла вода – наприклад, Острів чи Нафтогавань, – ми бачили людей з різних областей України: з Вінниці, з Кагарлика, Кропивницького, зустрічали наших ДСНС-ників з Фастова. Там була бригада Тероборони з Ірпеня, яка називалася “Квіточка”. І в цьому була неймовірна єдність. Тоді ми відкрили другу кухню, відразу поруч. Щоденно ми видавали від 800 до 1000 обідів. Частина їх ішла до людей у Шуменському районі, в Корабельному, а половина (400-500 обідів) ішла до ліквідаторів. Одного дня нам товаришував у цій праці кардинал Краєвський, знайомився з людьми, розмовляв із ними, молився з ними. Потім ми поїхали на Євхаристію, до римо-католицької парафії Пресвятого Серця Ісуса. І коли ми молилися: “Визволи нас, Господи, від усякого зла, і обдаруй наші часи миром” – а кардинал служив польською мовою, – то після слів “обдаруй нас миром” він зробив довгу паузу. В цю мить почувся сильний вибух недалеко від храму – це були обстріли Херсона. Ми пережили потрясіння. Я відчув, що таке благальна молитва і заступницька молитва: вона відбувається тут і тепер. Це також той дар, який Господь вливає в вас – заступатися зараз за свій народ. Для цього вам потрібне співчуття, яке є співвідчуванням. Коли я співчуваю, то стаю на місце людини, яка зараз потребує моєї підтримки, мого захисту.
Прийти і залишитись поруч: Бог приходить із нами
Я понад сто разів виїжджав на звільнені від окупації території. Люди багато разів запитували, впізнаючи в мені священика: “Чому Бог нас залишив? Чому ми це пережили?” Відповіддю на це може бути, з одного боку, мовчання, адже справді важко тут щось відповісти; а з другого боку – я все ж таки казав: “Ви бачите, я священик, я ж не приїхав би сюди просто так? Хтось мене послав сюди, до вас? Бог послав. Оскільки я тут, то Бог також зараз є з вами”. Для багатьох людей це було дуже зрозумілим свідченням бо зараз з ними є хтось, хто може їм не лише щось дати, але і спробувати вирішити проблеми, які у них є (забезпечення їжею і водою), а пізніше і якісь більші: перекриття їхніх дахів, заміна вікон абощо…
Є село Загальці, то там всі наші їздили: і сестри-калькутки, і місіонери Вікентія де Поля, і домініканці туди привозили допомогу. Воно стало настільки католицькою місциною, що врешті голова селищної ради сказав: “Дам я вам землю, збудуйте тут свою церкву, – але хай хтось із вас тут залишиться. Ми хочемо, щоб ви з нами залишилися, щоб ви не тільки приїжджали і виїжджали, але, щоб ви з нами були”. Звісно, це передусім пов’язано з гуманітарною допомогою, бо люди хочуть отримувати, а якщо щось дається безкоштовно. то вони до цього швидко звикають; але це також наше товаришування і та близькість, яку ми можемо дарувати іншим. Ми можемо бути разом із ними, розділяючи з ними їхню біду.
Я дуже захоплююсь тими, хто пережив важкий досвід, але не зранений ненавистю. Коли звільнили Ізюм, ми поїхали в села, які були 9 місяців під окупацією. В цих селах ми зустрічали літніх жінок. Я побачив, як вони раділи свічкам, хлібу, якого не їли досить давно, – простим, звичайним речам. Запитав: “Як у вас було під час цієї окупації?” А вони відповідали: “Ну… діти тут були!” А я кажу: “Які діти?!” Вони розповіли про цих окупантів. Це були ПТУшники з Донецька й Луганська, яких просто з училища запакували в ПАЗики і сказали: “Ти будеш служити, защищать ЛНР, ДНР…” Їм по 17-18 років. “А що вони робили?” – питаю. “Копали траншеї у мене за хатою. Часом приходили, щось допомагали”. І коли російські війська відступали, вони посідали на БТРи, а цих дітей там залишили. Що зробили люди з цього села? – знайшли для них цивільний одяг, швидко їх перевдягнули і сказали: “Тікайте!” У них не було ворожості щодо них, бо “це діти”. І я думаю, що це саме те, про що говорила св. Едита Штайн: “треба стати на місце іншої людини”. А якби ми з вами народилися в Луганську чи у Донецьку, і навчалися в тому ПТУ, – чи був би в нас вибір? Можливо, цей вибір зробили їхні батьки, не виїхали звідти, бо у них була інша позиція, або вони також залишилися без вибору. Ви скажете: вони могли втікати… Тоді інша історія з села, недалеко від Балаклії. Воно було повністю зруйноване. Там ми ставили модулі для сільської ради, бо нічого не залишилось. І теж питали людей: “Що тут відбувалося?” Чоловік відповів: висадили тут хлопців – це був березень місяць 2022 року, – і вони питали, “што нам дєлать”. Він каже: “Втікайте на Белгород”. – “Тоді нас розстріляють”. – “Тоді простріли собі коліно”. Солдат відповідає: “Нас уже щодо цього попередили, таке не пройде”. І коли випав сніг, вони пороззувалися й ходили по снігу босі, аж поки не пообморожували ноги. І коли в них почорніли ноги, то викликали гелікоптер і їх забрали до госпіталя. Вони не хотіли воювати. Це не був їхній вибір.
Я не хотів би, щоб у вас склалося враження, що я когось вигороджую чи захищаю. Ні! Росія ввійшла в Україну, вона – ворог, вони вбивають наших людей, і свідком є ця земля і кров. Тільки щоб у нас, як священиків, і в вас, семінаристів, які готуються до священства, не виникало спокуси забути про людину, трактувати всіх однаково. Напевно кожному випаде товаришувати нашим захисникам і допомагати їм у реабілітації, а також відбудовувати країну. Це вже стало частиною нашого життя, це з нами вже на десятиріччя, можливо, й довше. Тож ваше священицьке життя буде позначене війною – це безсумнівно. І все, що ви маєте зробити зі свого боку, – дуже добре до цього підготуватися. Чи це будуть гуманітарні проєкти, чи це буде товаришування в реабілітації, чи товаришування сім’ям. Я чи не щодня розмовляю з сім’ями – вони всі травмовані: і сім’ї наших військових, і сім’ї, які проживають у нас, у Фастові в прихистку, з Маріуполя, Мелітополя і Бахмута, інших місць. Все це люди, з якими часом буває важко витримати. З ПТСР найвищого ступеню є жінка з Маріуполя, вона у нас перебуває з донькою. У Маріуполі загинуло 83 тисячі людей. Найвищий ступінь ПТСР – це коли людина бачить свої страхи, ніби це відбувається перед її очима. Спогади цієї жінки настільки живі і близькі для неї, що вона це просто бачить. Як вони з донькою жили в місті серед трупів. А недавно казала: “Поїдьте зі мною знову по моргах Києва” – бо вона вірить у те, що її син десь є у якомусь морзі. Переселенці отримують розсилку, що знову “привезли маріупольських”. Вона стільки цих поїздок відбула, що це не може не вражати. Живе зараз у нас, але не уявляє подальшої перспективи. Ми можемо дати їй дах над головою, безпечне місце, – але вона все одно носить у собі рани.
І ще раз хочу наголосити на тому, що важливо: святість людського життя і відданість його захисту, прояви гуманності й моральний подвиг. Те, що каже св. Павло в листі до римлян: “Перемагай зло добром”. Наше світло – це добро, яке ми можемо нести іншим. Нехай Бог дасть вам силу щоденно готуватися до місії, яку Він для вас визначив, щоб ви могли служити тим, до кого Господь вас пошле. Щоб ви могли робити це якнайкраще. Я переконаний, що Господь тут нас не залишить.
У 1943-1944 роках в Угорщині жила жінка, що мала стигмати. Вона жила в Будапешті, її звали Ержебет Галгоці. Вона померла у 1960-ті роки при одній з католицьких парафій. Ця жінка мала особливі містичні переживання під час війни. Вона мала стигмати тернової корони; стигмати були також у неї на ногах. Ержебет описала такий епізод: після бомбардування околиць Будапешту вона перебувала у сховищі. У неї була висока температура, до 40 градусів, але при цьому всі, хто перебував у бомбосховищі, помітили, що вона вночі кудись зникає. Це відбувалось багато ночей підряд. Зрештою її запитали, де ти була? А вона каже: розбирала завали. Вона чомусь знала, де лежали люди під руїнами після бомбардування. Тоді її запитали: а з ким ти розбирала завали? І Ержебет Галгогі відповіла: “Зі мною завали розбирала Богородиця”. Описала Богородицю, як Вона виглядала, коли вони разом розбирали завали… Я думаю, що це також у багатьох випадках відбувається зараз і з нами. Бог не полишає нас, Він з нами, і Богородиця з нами. Ми просимо Бога, щоб цей час був також часом нашого відважного і мужнього служіння.
Фото: Семінарія Пресвятого Серця Ісуса у Ворзелі