Понад століття Папи висловлюють своє неприйняття війни. І перед лицем війн Святий Престол завжди прагнув бути поруч із невинними жертвами, з тими, хто страждає і з обох боків розплачується за наслідки насильства.
Vatican News публікує редакційну колонку Андреа Торньєллі — програмного директора Дикастерію в справах комунікації.
Понад століття Святий Престол рішуче проголошує своє «ні» війні, і частота заяв зростає через загострення воєнних загроз і застосування дедалі витонченішої та більш руйнівної зброї. Від пророчого заклику Бенедикта XV проти «безглуздого кровопролиття» Великої війни, і до слів, які щоразу повторює Папа Франциск про війну як поразку людства, вчення Єпископів Рима пояснювало і розтлумачувало, що не буває «справедливих війн» і що право на самооборону повинно бути пропорційним, як вчить Катехизм Католицької Церкви.
Від початку воєнної агресії, яку Росія розв’язала проти України, а також протягом останніх тижнів після нелюдського нападу ХАМАСу з жорстокими діями проти ізраїльського цивільного населення, і подальшого контрнаступу ізраїльської армії, що зрівняла з землею багато помешкань у Газі, вбивши тисячі невинних палестинців, лунає критика щодо позиції Папи та Святого Престолу. Позиції, яку вже довгий час дехто помилково вважає «нейтральною», так, ніби у Ватикані через надмір дипломатичності неспроможні оцінити провину і мотиви протиборчих сторін.
Тому варто ще раз нагадати, що Святий Престол ніколи не був «нейтральним» чи «рівновіддаленим» перед лицем війни. Навпаки, він завжди старався бути безстороннім, тобто не бути залученим у конфлікт, і не створювати враження, що він залучений у нього, і в той же час бути «рівнонаближеним» — тобто близьким не до тих, хто провокує війни, а до тих, хто страждає, до тих, хто розплачується за наслідки конфліктів, до вбитих цивільних, поранених, матерів і батьків загиблих солдатів, невинних жертв тероризму і репресій.
Ватиканські медіа не можуть не дотримуватися цієї ж редакційної позиції, відкидаючи поляризацію, яка, здається, є характерною рисою не тільки для війн, що тривають, але й загалом для світу, в якому ми живемо сьогодні. Тримати відкритими канали діалогу з усіма, ніколи не зачиняти дверей у надії досягти припинення вогню, а потім вести переговори про справедливий мир, турбуватися про невинні жертви, хай би з якого боку вони були; розмірковувати про більш чи менш віддалені причини конфлікту, уникати використання мови ненависті й демонізації — зовсім не означає ігнорувати факт існування агресора і жертви, а також не означає ігнорувати легітимність самозахисту. Навпаки, це означає дбати про долю невинних, ніколи не гасити вогник надії на мир, хапатися за кожен найменший знак відкритості, хоч би звідки він виходив, вірити в дипломатію і, передусім, турбуватися про долю жертв, покалічених, переміщених осіб. Це також означає вирватися з логіки поляризації та одностороннього мислення.
Чи можливо засудити нелюдську терористичну атаку ХАМАСу на ізраїльське цивільне населення і в той же час висловити сумніви й запитання щодо збройної відповіді армії Тель-Авіва з огляду на велику кількість жертв серед цивільного населення і гуманітарну трагедію в Газі?
Є конфлікти, в яких повністю недоречно поводитися мов вболівальники, і поточний конфлікт на Близькому Сході, безумовно, належить до таких, — породжений дуже складною ситуацією, коли відповідальність одних додається до відповідальності інших, але не виправдовує її.
У стараннях розповідати про війни, що тривають, і пропонувати точки для роздумів нашим маяком є пророчі слова теперішнього Наступника святого Петра, який постійно попереджає все людство про загрозу глобальної війни і самознищення. Ми стараємося займатися журналістикою, відокремлюючи факти від думок, а наші думки — від думок інших. Висвітлювати їх, надавати голос особистостям, які здаються нам цікавими, не означає поділяти ці думки. Це радше означає спробу зрозуміти, цінуючи найбільш критичні та найменш ідеологізовані голоси.