Цьогорічний листопад — місяць молитов за померлих — став для римо-католиків України також місяцем прощання з померлими душпастирями: єпископом Броніславом Бернацьким та отцем Антонієм Рудим.
Отець Антоній, священник зі Згромадження Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (маріанів), був подолянин походженням. Народився у Хмельницькому 28 листопада 1967 року, після армії вирішив стати священником. Навчався у Ризькій духовній семінарії з 1988 року, де й вирішив вступити до отців-маріанів, а потім ще в Люблінському католицькому університеті. Довічні обіти у згромадженні склав 27 серпня 1993 року й був висвячений на священника 11 червня 1994‑го. Того ж року захистив диплом магістра теології. Після свячень служив у Полтаві, Харкові, Могилеві-Подільському, Хмельницькому. Працюючи в Харкові, додатково ще навчався на факультеті психології.
Останні півтора року перебував на лікуванні в Польщі, маючи важку форму раку легень. Відійшов до Господа 14 листопада уночі, о 1:18. Його тіло привезли в Україну, щоб поховати на батьківщині.
У вівторок 19 листопада увечері труна з тілом о.Антонія прибула до Хмельницького. Спочатку був жалобний молебень — Розарій, Вечірня за померлих, Свята Меса — у храмі Непорочного Серця Діви Марії, що в мікрорайоні Ракове. Наступного дня, в середу, молебень опівдні та Свята Меса були служені у храмі св.Анни на Гречанах, де він і був похований.
Святу Месу очолив ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський. Із ним співслужили голова Конференції єпископів РКЦ в Україні Віталій Скомаровський, ординарій Луцький, та ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук, сам подолянин родом. Із єпископами служили численні священники, а храм був заповнений вірянами.
Проповідь на похоронній Месі виголосив єпископ Павло Гончарук.
— Христос воскрес! — розпочав він словами про воскресіння. — Ми зібралися, щоб подякувати Богові за дар особи о.Антонія, а також щоб молитися за нього і просити Божої милості — щоб Господь пригорнув його до свого Серця. Але ця подія є також і для нас. Бо, роздумуючи над тим, що сталося, ми підходимо також до запитання про істину, правду, яка торкнеться кожного з нас: куди піду я після свого останнього подиху?
Отець Антоній не є для мене далекою людиною. Ще коли я був 15-річним хлопцем, міністрантом, у Городку, він прийшов до нас як вікарій. Ми його дуже любили і він — нас, міністрантів. Одного разу, повертаючись із парафії після чування, трохи змучені, ми сказали: «Отче, ви маєте щастя, що ви священник!» — а він відповів: «Так. Я щасливий, що я — священник». Ці слова дуже глибоко запали в мене, підлітка. Я потім це не раз згадував у розмовах із них. І сьогодні я можу засвідчити: він був щасливим священником. Хоча дуже багато страждав, як людина, мав свої гріхи і різні сторони, — але в ньому було те, що робило його щасливим.
Варто себе запитати, хто на якому місці є: чи я щасливий? Вчора один священник мене про це запитав, просто на ходу, і побіг собі; а я мусив спинитися на хвилину, щоб відповісти собі правду. Чи я щасливий?
Дивлячись на о.Антонія, можна знайти відповідь. Він був щасливий, бо мав у собі життя. Як каже Євангеліє: хто приймає Моє Тіло і п’є Мою Кров, той має в собі життя, і Я воскрешу його останнього дня. Я є воскресіння і життя! — каже Господь. І коли серце живе Господом, коли серце дихає Господом, коли серце пульсує Його любов’ю, — таке серце допомагає людині жити. Тоді не потрібно багато слів, не потрібно багато дій; тоді біля такого серця — тепло.
Це неможливо собі придумати, цього неможливо «навчитися», не допоможе жодна методика. Якщо твоє серце є місцем, у якому проживає Господь, — то це відчує друге серце.
Коли о.Антоній уже перебував у лікарні в Любліні, лежав у палаті, сповнений страждання, — чоловік, який там був, спостерігаючи за ним, почав його розпитувати… А потім висповідався, прийняв Причастя. Вперше за довгі роки. Він навернувся, перебуваючи поряд із цим священником, який, тяжко хворіючи, не сконцентрувався на собі чи хворобі, а жив для інших. Не зупинявся в служінні, не сказав: усе відкладаємо, бо я хворий! — хоча його тіло страждало і дуже його мучило.
Коли ми сьогодні стоїмо біля цієї труни, в якій лежить тіло, що страждало, — хочемо подякувати Богові, який зробив його своїм священником і зробив його живим священником, у серці якого Сам перебував.
— Варто зазначити, — сказав у коментарі для CREDO о.Микола Бєлічєв МІС, — що у храмі були мама і сестри о.Антонія. Також приїхали ті, хто допомагав йому під час хвороби у Польщі та організували перевезення тіла в Україну (зокрема, п.Неля з Городка). Після завершення Меси священники взяли на руки труну з його тілом і несли до місця поховання.
Отця Атонія Рудого поховали поруч із храмом св.Анни, недалечко від сакристії. Там, на прихрамовій території, уже створюється алея для поховання духовних осіб.
Молитву біля гробу очолив єпископ Віталій Скомаровський.
— Цього року о.Антоній відсвяткував 30 років священства, — каже о.Микола Бєлічєв. — Я його згадую тепло, як принципового, часом аж до впертості, але при цьому справді побожного священника, який присвячував свій час служінню ближнім. Навіть перебуваючи в лікарні, він там сповідав, а в парафії Святого Сімейства, що неподалік лікарні, допомагав у душпастирстві. Він і сповідав, і служив Святі Меси, і надавав психологічні консультації, бо мав відповідну освіту. На похороні у Хмельницькому була присутня жінка (пані Тереза Андрущишина, – ред.), яка лікується в тій самій лікарні, де був о.Антоній. Вона давала свідчення про нього після Причастя на похоронній Месі: як вони молилися разом, і як деякі хворі, що лежали з о.Антонієм в одній палаті, посповідалися, причастилися — що також є знаком його служіння.
Фото: о. Микола Бєлічєв МІС
фінансово.
Щиро дякуємо!
