«Світло вночі»

У 2000 році під час однієї зустрічі з молоддю Папа Йоан Павло ІІ закликав молодих людей бути першим прикладом євангелізації для своїх однолітків, називаючи їх «світанкові зорі» нового тисячоліття, яке власне розпочиналось:«Світанкові зорі… дорога молоде, саме ви будьте першими апостолами для інших молодих людей».

Одного молодого священика з Верони вразили слова Святішого Отця й він вирішив допомогти молоді бути справжніми свідками та проповідниками Євангелія. Він зібрав маленьку групу молоді, називаючи їх за словами Папи «світанкові зорі», та вийшов разом з ними на вечірні вулиці міста Верони, щоб запросити іншу молодь на зустріч з Ісусом Христом, який власне в той момент під виглядом хліба в Пресвятих Дарах чекав їх у храмі.

З часом ця маленька групка молоді перетворилася у великий легіон апостолів Ісуса Христа та його Євангелія й стала відома не тільки в Італії, але також і поза її межами. А їхня діяльність почала називатися «Світло вночі».

Ця діяльність полягає в тому, щоб відкрити храми вночі, починаючи від 21 години. Потім іти та шукати молодих осіб, які зазвичай у цей час блукають нічними вулицями міст або проводять час у барах, і запрошувати їх до храму простими словами: «Там на тебе чекає Ісус».

Одного разу таким «світлом уночі» пощастило бути й мені.

Я належу до першого Ордену святого Франциска (OFM) і вже третій рік навчаюся в семінарії в Італії. Одного разу, декілька днів перед початком Адвенту, один співбрат з моєї спільноти розповів, що збирається з молоддю зробити нічне чування, подібним до діяльності «Світло вночі» в одному невеличкому містечку, в якому нещодавно відбувалися місії. Мене ця ідея зацікавила і я вирішив взяти участь у цьому чуванні разом з ними.

Це була остання субота Звичайного Періоду. Неділею, що наступала, починався Період радісного очікування на прихід Ісуса Христа – Адвент. План того вечора був таким: у храмі від 20.30 до 23.30 тривала Адорація Пресвятих Дарів. Молодь, якої зібралось близько 30 осіб, була поділена на чотири групи. Перша група відповідала за спів під час Адорації. Друга відповідала за молитву. Третя група (до якої належав також і я) по двох йшли до різних барів та місць, де можна було зустріти молодь та запрошували їх хоч на хвилинку зайти до храму, який того вечора, на відміну від інших, був відкритий та в якому на них чекав Господь Ісус Христос. А остання групка, яка чекала при вході до храму, запрошувала та супроводжувала молодих осіб, щоб краще розпізнати присутність живого Христа в Євхаристії.

Одного разу таким «світлом уночі» пощастило бути й мені

Це було щось неймовірне! Ніколи не міг собі подумати, що буду ходити нічними вулицями міста, заходити в бари та на дискотеки й запрошувати молодь на зустріч з Ісусом, який саме в цей час чекав на них у храмі. А найцікавіше було те, що молодь після нашого запрошення йшла на цю зустріч з Христом. Можливо, хтось йшов з цікавості, перевіряючи, чи справді той храм був відкритий і що там була Адорація Пресвятих Дарів; хтось дійсно відчував потребу тиші та в ній зустрітися з живим Господом; хтось, відчуваючи самотність, йшов, щоб заспокоїти її присутністю Когось, хто вміє вислухати та щось порадити в кожній нелегкій ситуації та в кожній трудності, так часто присутніми в житті кожної людини. Звичайно, кожен з тих, кого ми запрошували мав вільність вибирати: заходити йому до храму чи ні.

Того вечора я зустрічав різних людей. Хтось відповідав, що має свій особистий контакт з Богом і що не потребує йти до храму, щоб там Його зустріти. Деякі казали, що вони атеїсти, інші – протестанти або православні. І тоді я намагався їх переконати, що Ісус не дивиться на конфесію, але на особу.

А для тих, хто через лінощі не хотів іти на зустріч з Ісусом, я мав свій «рецепт. Я запитував, чи чують вони мій іноземний акцент під час розмови. Відповідь була (з посмішкою): «Так, щось трошки відчувається». І тоді я продовжував: «Так ось, я з України. Відстань звідси до України буде приблизно дві тисячі кілометрів. Подумай собі, що я долав таку відстань, щоб саме зараз, у цей момент стати перед тобою і передати тобі запрошення від самого Ісуса, Який мене послав до тебе і Який саме зараз чекає на тебе у храмі». І це діяло.

Того вечора я мандрував містом не сам, а з однією місцевою дівчиною Джесікою, яка добре знала місто та місця, в яких можна було знайти молодь. Мене дуже вразив приклад тієї дівчини. Після півгодини наших мандрів, Джесіка в певний момент запропонувала піти в один бар, в якому, за її словами, може бути багато молоді та який знаходиться недалеко. Я погодився. Після десяти хвилин шляху, я бачив, що ми вже далеченько віддалилися від храму, а бару навіть близько не видно й не чути. Я виразив їй мій сумнів щодо того бару. І тоді вона мені зізналася, що бар, до якого ми йшли, знаходиться не дуже близько, але там може бути її рідний брат, він невіруючий і вона дуже хоче апросити його на зустріч з Христом. Я замовк. У той момент я навіть не знав, що їй відповісти. Через декілька хвилин ми прибули до місця призначення. Бар був майже порожнім, але за одним столиком зі своєю дівчиною та двома друзями дійсно сидів брат Джесіки. Побачивши її, він закричав: «Джесіка, ти що тут робиш?» І вона з посмішкою та задоволенням відповіла: «Я прийшла сюди, щоб сповістити тобі, твоїй дівчині та друзям, що саме зараз у нашому храмі, до якого ми змалечку ходили, на вас чекає живий Бог – Ісус Христос. І саме Він послав мене сюди!» Єдине, що я зміг до цього додати, це було звернення до брата Джесіки: «У тебе прекрасна та смілива сестра. І таку сестру як вона ще треба довго пошукати!»

Ми повернулися до храму. Не знаю чи в той вечір її брат з’явився у храмі чи ні, але знаю напевно, що Святий Дух в якийсь спосіб подіє на нього через прекрасний та відважний приклад Джесіки.

За тих три години євангелізації нам вдалося зібрати близько 130 молодих осіб. Ісус в Євхаристії, який був присутній на вівтарі, починав своє діяння в серцях присутніх перед Ним молодих людей. Молодь, яка заходила до храму, мала змогу не лише помолитись, але також скористатися з Таїнства Покаяння або просто порозмовляти зі священиками, які на них чекали в сповідальницях.

Той вечір був для мене незабутнім. Починаючи його з маленьким страхом перед тим, що мені говорити, як поводитись, я кожної секунди відчував Божу присутність біля мене, навіть не будучи в храмі перед Пресвятими Дарами. Після цієї прекрасної євангелізації я зробив собі такий висновок: молодь (особливо на сьогоднішній день) потребує когось, хто їм покаже та допоможе знайти дорогу до Ісуса Христа, який завжди їх чекає; когось, хто першим вийде їм на зустріч, щоб сказати, що «Царство Боже вже близько» та «Ісус чекає на тебе і прийме тебе таким, яким ти є»; когось, хто проявить свою безкорисливу любов до них, незважаючи на різні хвороби та негаразди цього світу, як це чинив Він – Ісус Христос дві тисячі років тому. І таким «кимось» може й повинен бути кожен християнин.

бр. Юстин Копитко OFM