«Живу заради дітей»

Священик Михайло Жар із села Банчени, що на Буковині, виховує …220 дітей

Про свій життєвий подвиг 44річний священик не любить розповідати, вважаючи, що те, що він робить, є справою Божою, а не галасливою кампанією чи показухою. І справді, щоб зважитися на таке, треба мати велике і добре серце, любов якого відчуває кожна дитина, яка виховується у дитячому притулку отця Михайла.

А знаходиться його «господарство» у центрі села Банчени Герцаївського району Чернівецької області. Це три чотириповерхові будинки веселих кольорів – для хлопчиків, дівчаток та ВІЛ-інфікованих дітей. Неподалік – кухня з їдальнею, сауна, теплиця, город, клумби, де діти самі вирощують квіти. Поряд добудовують чималий басейн, поблизу і сільська школа. Одне слово, ціле дитяче містечко. Сім’я у священика надзвичайно велика: троє рідних дітей, 29 усиновлених і ще 188 перебувають під його опікою. Доглядають малечу 60 черниць з місцевого монастиря та 65 найманих мирянок з педагогічною освітою. У кожній дитячій кімнаті чисто, прибрано, красиво. Діти називають отця Михайла татом, а виховательок – мамами. За 18 років, відколи отець почав збирати по всій Україні кинутих і нещасних дітей, з важкими недугами і поселяти їх під одним дахом, він не повернув у дитячі будинки й інтернати жодної дитини. Усі 220 дітей нагодовані, доглянуті, одягнені, причому в гарний одяг і добротне зручне взуття.

-Усе почалося з того, що у 1992 році я відвідав обласний будинок дитини, – згадує отець Михайло Жар. – І побачив там хлопчика, хворого на церебральний параліч. Коли почав розпитувати про нього, з’ясувалося, що Івась сирота, нікому не потрібний. Переконав матінку взяти цю дитину. Возив його у різні святі місця, навіть у ясла Ісусові клав. І він почав ходити. Нині Іванові 20 років, він директор магазину, куди я його призначив. Після нього взяв 99річну бабусю, яка у нас прожила ще сім років, двох братиків з дитячого будинку, яким мати наливала у пляшечки … горілки. Згодом привіз додому ще п’ятьох нещасних дітлахів. Я приходив у дитбудинок і запитував, скільки є дітей, яких ніхто не хоче брати у сім’ю? І усіх забирав!

А 29 дітей отець Михайло усиновив через те, що вони були під опікою родичів, і їх в будь-який момент могли усиновити інші люди. Ці діти мають прізвище свого благодійника, але в його паспорті всі діти не записані – нема стільки місця. За словами священика, він ніколи не просив дітей називати його татом.

– Спочатку казав, що я їх старший брат, – згадує отець Михайло. І вони називали мене Михайлом. Але якось хлопчики з психоневрологічного інтернату (діти немічні, з покрученими руками і ногами) тішилися в машині, а потім враз принишкли. Питаю, що сталося, може не хочуть до нас їхати. «Хочемо, – почув у відповідь, – але чи можна тебе татом називати?» Не хотів дітей образити відмовою. Потім татом мене почали називати й інші діти. Люблю і молюся за кожну дитину. Всіх обнімаю й цілую, а коли стомлююся, сідаю на підлогу й тоді всі діти навалюються на мене. Хіба тут не заплачеш? Усі вони сироти, нікому не потрібні.

Серед 220 дітей, які живуть в одній великій родині, є хлопчина, якого можна назвати улюбленцем отця, це – 15річний безрукий Степанко. Михайло Жар зустрів хлопчину в інтернаті, куди привозив подарунки на Різдво. Степанко читав сумні вірші й увивався біля священика та черниць, а коли ті зібралися їхати, попросив взяти його зі собою. Отець розчулився й привіз хлопчину в Банчени. Тепер на великі релігійні свята він бере Степана на дзвіницю й той, ухопившись зубами за канат, дзвонить. Любить це робити. А протезисти пообіцяли виготовити йому спеціальні протези рук.

Що цікаво, дітей у притулку доглядають як у справжній сім’ї. Наприклад, малеча випрошувала в отця ковзани­ролики. Михайло Жар, аби нікого не образити, купив їх усім – 200 пар. Катаються діти на сільському стадіоні, де для них спеціально настелили асфальтну доріжку. А ще тут дівчаток вчать варити їсти, скажімо, борщ, у кожної є своя каструля, а пробу знімає отець Михайло. Працюють діти в полі, на городі.

-Три пари молодят вже справили весілля, в цьому році буде ще п’ять, – радіє отець. – Для молодих сімей будуємо десять будинків, дорослих готуємо до навчання у вищих навчальних закладах. Кожна дитина матиме професію, щоб не жебракували, а мали свій кусень хліба. Бо всі вони до смерті мої діти. Я в дитинстві зазнав чималих злиднів. Жив з мамою, в 11 років подався працювати на ферму, мав лише одні штани, мамині. Пам’ятаю, перед смертю мама розбудила мене й дуже журилася, що не має на кого мене залишити. Сказала тихо : «Залишаю тебе на руки Божі, нехай Бог стане тобі захистом!» Так і сталося. Вступав у вищі навчальні заклади, та тільки починалося навчання, я хворів місяцями. І лише коли вступив до духов­ної семінарії, все змінилося на краще.

Після смерті матері син Михайло залишився один, півроку пролежав у лікарні, де няньки поїли його водою з­під крана, а хлопчина так хотів мінералки. Коли приїхав додому, не мав дров, щоб розпалити в хаті. Але все, що Бог нам посилає, каже отець, корисне і для чогось потрібне. І відповідь є: це його нинішні діти!

Особливо душа болить за ВІЛ-інфікованих дітей, яких поселили в окремому корпусі. Їх 36, віком від одного до семи років, родом здебільшого з південних областей України та Києва. Оскільки цим дітям потрібен постійний медичний догляд, тут створили дитяче відділення обласного центру СНІДу. За кілька місяців діти, котрі важили по п’ять-шість кілограмів, набрали у вазі вдвічі більше. Вони забезпечені всіма необхідними ліками.

До речі, хворим дітям, що прибувають у цей дитячий притулок, на благодійні внески роблять складні операції. Скажімо, один з відомих олігархів пожертвував на ці цілі 300 тисяч євро. Тобто всі, хто побував у цьому притулку, не залишаються байдужими до доль дітей. Вони допомагають фінансово, хто як може. І мало хто знає, що засновник цього незвичайного дитячого притулку, Герой України Михайло Жар, про якого режисер Михайло Щедрін зняв фільм «Форпост», а Віктор Ющенко назвав людиною, яка «добавила світла у житті України», переніс три інфаркти й здолав інші важкі недуги. Як завжди, щоранку усміхнений отець приходить до своїх вихованців, а вони з радістю і криками «тато» вітають його.