Українські телепродюсери називають свою цільову аудиторію по-простому: «баба Маня» і спілкуються з нею досить по-панібратськи – збрешуть і оком не кліпнуть. На серйозні теми з «бабою Манею» теж ніхто не говорить, а все більше розповідають їй циганські казочки про неземне багатство, двоповерхові квартири, дорогі машини та любов до гроба.
«Телекритика» попросила пофантазувати на тему «Який український фільм ви би хотіли побачити (теми, жанри, актори, режисери тощо) на нашому телеекрані?» представників так званої нецільової аудиторії серіалів і телемувиків: художників, письменників, музикантів, режисерів, журналістів.
Відповідають: Ірина Гордійчук, Марія Бурмака, Юлія Лазаревська, Брати Капранови, Борис Куріцин, Сергій Притула, Тетяна Білозьорова, Ірен Роздобудько, Сергій Маслобойщиков.
Ірина Гордійчук, телеведуча, заступник головного редактора журналу Telecity:
– Сериалы, фильмы в том виде, в котором они существуют сейчас, – это чудовищно. Это девальвация вкусов, девальвация понятия об искусстве. Мне очень хочется, чтобы сериалы затрагивали, особенно в наше весьма сложное время, вечные проблемы. Проблемы, которые касаются любви, смерти, отношений между людьми, родителями и детьми. И базировались на хороших сценариях, созданных грамотными людьми, а не теми, кто не имеет ничего общего с литературой или даже журналистикой, я уже не говорю о большем. Фильмы, построенные на репликах Эллочки Людоедочки, совершенно лишенные человеческих характеров и отношений, вырастят, как мне кажется, поколения дебилов.
Марія Бурмака, співачка, поетеса:
– Тепер такий час, коли відчувається суспільне напруження. І тому особисто я вибираю фільми, які несуть якийсь позитив і надію. Стан загальної депресії провокує бажання дивитися або романтичні комедії, або мелодрами зі щасливим фіналом. Люблю фільми, які несуть посмішку. Але не дурні, звісно, бо серед них є багато дурних. Я на Французькій весні подивилася прекрасний фільм, і щось подібне хотіла б подивитися ще. Він називається «Перший день решти мого життя». Фільм знято дуже реалістично. Там є й комедійні, й мелодраматичні моменти. Він без надмірностей і сюсюкання, не так солодко, як дуже часто знімають комедії й мелодрами.
Хто з українських акторів міг би зіграти в подібних фільмах? Це, однозначно, Віталій Линецький, Наталя Доля – одним словом, молоді актори без флеру колишніх ролей. Хотілося б додати, що з українських фільмів мені дуже сподобалася робота Дончика «Украдене щастя». Мені сподобалося, як це було знято, яка була музика, подача й гра акторів. От, можливо, й щось на зразок такого хотілося б іще, але трохи позитивніше. Головне – молоді актори в теперішньому часі з позитивним баченням світу. І щодо тем: хочеться бачити щось співмірне з моїм життям. Тож не думаю, що це мало б бути щось історичне чи фантастичне.
Юлія Лазаревська, художник, режисер:
– Мені особисто хотілося б подивитися фільм про художників, бо ця тема нині мало кого хвилює. Це може бути і скульптор, і хореограф, і письменник, тобто людина мистецтва. Мені здається, що немає цікавіших речей, аніж природа творення. Мало хто розуміє, звідки це з’являється і що є можливість доторкнутися до аналізу цього процесу. Особисто мене більше цікавлять люди, які створюють, а не які руйнують. Тема створення мене особливо хвилює, ще й тому що ніхто цим не цікавиться. Причому будь-яка творчість – коваля, гончара… Я ремесло не відкидаю. Ще мене дуже хвилює балет.
Якби це був серіал – мені цікаво було б подивитися історію про людину, яка створила щось цікаве, а не вбила, вкрала чи втратила пам’ять. Мене цікавить не спостерігач чи споживач, а занурення у творчий простір. Особисто я зняла би про це документальний фільм, бо документалістика правдивіша.
Брати Капранови, письменники, видавці:
– У нас у країні така ідіотська ситуація, що і в кінотеатрах, і по теліку йде Голлівуд. А є ж багато хороших неголлівудських фільмів. От був нещодавно фестиваль турецького кіно в Україні, привозили на показ фільми, які ви ніколи ніде не побачите. Там було багато стрічок, подібні до яких можна було б подивитися ще. Коли дивишся телевізор, складається враження, що окрім Голлівуду є ще тільки Москва. Нам бракує фільмів, які б розширили рамки нашого кругозору за межі того ж Лос-Анджелеса чи «Мосфільму».
Жанр обирається за настроєм. Якщо у фільмі є історія й характер, жанр не має значення. Актори можуть грати будь-які. Українським акторам, як і українським письменникам, бракує тільки одного – задіяності. Актором не можна стати вдома, актором стають тільки на майданчику. Як можна говорити про якість акторської гри, якщо наші актори не знімаються? Для цього потрібні ролі – малі, більші, потім ще більші. Вдома кожен із нас геніальний актор, коли треба сказати дружині, де ти був учора ввечері. Але ж на екрані не повірять! Будь-який актор після трьох років зйомок зможе достойно зіграти. А вчать акторства в нас, слава Богу, непогано.
Борис Куріцин, завліт театру російської драми імені Леся Українки:
– По-перше, бракує жанрових різновидів. Бракує нормальних комедій, ліричних комедій. Не вистачає фільмів, які б змушували людей думати. Або їх показують дуже пізно. Також бракує української кінорежисури й українських сценаріїв. Ми просто втратили цю сценарну школу. Наші сценаристи, на жаль, на дуже низькому щаблі розвитку.
З приводу акторів можу сказати, що будь-який якісний фільм можна повністю забезпечити українськими акторами. До мене особисто звертаються приятелі – помічники режисерів з «Мосфільму», які шукають нові обличчя саме в Україні. І знаходять! Ці люди знімаються в російських фільмах, яких ми, до речі, не бачимо. Чимало цікавих акторів опиняються поза увагою режисерів, бо вони живуть десь на периферії – в Харкові, Донецьку, Запоріжжі… Їх просто не знають і, головне, не хочуть знати, бо розкручене російське обличчя більше підходить українським продюсерам.
Сергій Притула, телеведучий:
– Бракує українських фільмів як таких, їх практично не існує. Взагалі, з тої обойми людей, яку зараз заряджено в телевізійні, шоу-бізнесові й театральні проекти, можна вибрати тих, з якими непогано б зняти фільми історично-патріотичного спрямування. Але тільки зі здоровим підходом до цього. Бо відпрацювання одного фільму на рік про козаків та отаманів для галочки перед якимись чиновниками – це хибний шлях. Є багато режисерів, які б за належної підтримки могли б відзняти набагато краще.
Зважаючи на те, що нині є багато молодих людей, які дрейфують на дні КВК, Comedy й інших гумористичних проектів, логічно було б чекати від них якоїсь «молодіжки». Але поки не буде сформовано внутрішній український споживацький ринок, який би міг відбити кошти виробника фільму, щоб можна було орієнтуватися виключно на нашу аудиторію, – нічого путнього не вийде. Тому всі наші фільми нині робляться з розрахунком на те, що спочатку їх продадуть у Росії, а потім і вдома якусь копієчку зароблять. І ще, в нас є багато цікавих дітей (принаймні, я перетинався з такими по роботі), з ними непогано було б створювати дитячі програми й дитяче кіно. Але, знову ж таки, все впирається в гроші.
Тетяна Білозьорова, генеральний директор рекламного агентства «Медіа-Нова»:
– Я бы, допустим, хотела посмотреть фильм о войне, войне в украинском ключе, об оккупации Украины или что-то в этом роде. Но, опять-таки, режиссеров для такой работы я подобрать не могу. И актеров тоже… Известных исполнителей у нас три-пять человек, да и то они все жанровые…
Ірен Роздобудько, письменниця, журналістка:
– По-перше, я б дуже хотіла подивитися той фільм, що ми з Олесем Саніним зробили минулого року. Це епопейний мелодраматичний фільм про кобзарів. Там є й Швейцарія, й наші дні, й 38-й рік.
Душа просить хорошої історії, без бандюків, без олігархів. Спокійної філософської розповіді про звичайних українських людей, які живуть тепер, у наш час, нікого не вбивають, не грабують, не отруюють своїх батьків заради спадку.
І режисером такого соціально-побутового фільму, трагікомічного навіть, міг би бути Володимир Тихий. Я його добре знаю, знаю, на що він здатен.
Підбір акторів тут має бути, як у Фелліні. Тобто не пропіарені, не медійні персонажі, а ті, в яких рухомі, цікаві обличчя. Можливо, навіть не актори, а просто цікаві талановиті люди. Це міг би бути Володимир Ніколаєнко – актор театру імені Івана Франка. Не можу не згадати Анну Кузіну, яка не має акторської освіти, але переграє усіх російських зірок.
Сергій Маслобойщиков, режисер:
– Це взагалі чудове запитання. Якби я знав, який фільм я хотів би побачити чи створити, – я б це вже зробив.