Чи можуть православні навчитися чогось доброго від Католицької Церкви? Все частіше священики і миряни, які мають досвід спілкування із західними християнами, задаються цим питанням. Священик Сєвєродонецької єпархії УПЦ ігумен Феогност (Пушков) пропонує десять позитивних прикладів, які, на його думку, не гріх запозичити у Заходу.
Святі Отці і Вчителі Церкви не погребували античною (язичницькою) філософією, коли треба було сформулювати віровчення мовою відстороненого мислення. І хоча ні Платон, ні Аристотель ні сном ні духом не відали про те, якою буде доля їх спадщини в християнстві, багато християнських письменників вважали цих філософів «християнами до Христа». Наскільки ж «ближче» до нас брати у Христі, які мають одну з нами віру і одне сподівання вічного життя у Христі, ніж давні язичницькі мислителі? І якщо ми не нехтуємо останніми, то не повинні цуратися і перших. Але, черпаючи повчальні приклади з античності, не будемо проходити повз позитивних прикладів з життя сучасних західних християн. Я хотів би поділитися своїми суб’єктивними думками щодо того, що нам просто необхідно запозичити з досвіду сучасної Римської Церкви.
1. Поділ чернецтва на ордени (конгрегації)
Кожен орден має свою специфіку, на яку спрямовані в цілому всі зусилля членів ордену. Існують ордени, які зосередились на науковій діяльності (бенедиктинці, домініканці), а інші більш активні в області місіонерства (францисканці). Деякі ордени (переважно жіночі згромадження) зосереджені на соціальному служінні. Є містичні течії споглядального характеру (на зразок візантійського ісихазму). У кожного ордену свій устрій, статут, своя традиція, свій літургійний календар.
Структура ордену завжди підпорядкована безпосередньо Понтифіку, а на місцях має статус «екстериторіальності». Над усіма монастирями ордену, розкиданими по всьому світу, стоїть один «генерал ордену», якого затверджує Понтифік. Це дозволяє всьому ордену мати єдину цілісну структуру, не змішану з інтересами місцевої ієрархії. Орден – завдяки такій єдності – має свою єдину «базу», з якої черпають матеріал всі монастирі ордену і, в свою чергу, роблять свій внесок у цю ж базу для загального користування.
У дореволюційній Росії і відразу після трагедії 1917 р. деякі видні пастирі та богослови (митрополит Антоній Храповицький, єпископ Феодор Поздєєвський, архим. Антонін Капустін, архим. Кипріан Керн) висловлювали бажання заснувати в Церкві «орден вченого чернецтва». Але мрія так і залишилася лише мрією. Поділ православного чернецтва на згромадження дуже бажано, щоб в монастирі або монастирські структури збиралися люди не за принципом «вінегрету», а об’єднані ще й загальними талантами. Наприклад, що заважає відкрити кілька монастирів «співочих» в ім’я Романа Сладкоспівца або Йосипа Піснеписця? Насельники б цих монастирів спільно створили б загальну базу реставрації давніх співочих традицій, для науки всієї Церкви. Або наскільки була б пліднішою праця перекладачів, якби була чернеча конгрегація, присвячена спеціально філологічним працям, що носить ім’я, скажімо, Кирила та Мефодія або Іустина Поповича? Конгрегація Агапіта-цілителя могла б зайнятися – за прикладом древніх монастирів – збиранням стародавніх медичних рецептів та приготуванням лікарських засобів. За прикладом католицьких монастирів, до роботи конгрегації можуть приєднатися і побожні освічені миряни. Це, по-перше, консолідує сили і засоби, а по-друге, додасть «свіжого струменю» в сучасне чернецтво, яке, на жаль, вироджується (і це вже ні для кого не секрет). Більшість монастирів перетворюються або в «виправно-трудові колонії» для осіб з сумнівним минулим, що втекли від світу, або в «православні колгоспи». І там дуже важко «знайти себе» людині, яка може своєю творчістю зробити внесок у скарбницю церковного життя.
2. Апостолят мирян
Християни сповідують віру «в Єдину Святу Соборну (Вселенську)і Апостольську Церкву». Апостольство Церкви полягає не тільки в її «генетичному» походження від апостолів і наявності у нас «апостольського спадкоємства рукоположень», а й у тому, що Сама Церква як ціле є Посланниця (грец. слово «апостол» дослівно «посланець») Божа в світ сій. На жаль, Середньовіччя редукувало це поняття до ієрархії. Сьогодні на богословському рівні і в Церкві Риму (II Ватиканський Собор), і в Православній Церкві вже усвідомлено і заявлено, що апостольство Церкви в цілому відноситься до всіх членів Церкви. Але от у нас все це залишилося як і раніше тільки на теоретичному рівні. Всякі ж спроби «практичного» апостоляту мирян призводять часом до сумних результатів, про які навіть не хочеться нагадувати. Лише Католицька Церква створила реальні «мирянські конгрегації», релігійні рухи, такі як «Opus Dei», «Comunione e Liberazione» та інші. У більшості випадків від мирян не потрібно спеціальної посвяти життя якомусь особливому шляху. Просто сучасні миряни вчаться жити так, щоб їхня професія, їх праця перетворювалися б у служіння і свідоцтво про віру. Саме цього виміру так не вистачає сучасним православним мирянам, які за порогом Церкви перетворюються з християн в «простих громадян цього світу» (що вже нонсенс), забуваючи, що кожен християнин у Церкві – це свідок Христа перед обличчям світу. Своїми вчинками, своєю – коли потрібно – безкомпромісністю і готовністю терпіти позбавлення заради своїх «принципів», християнин сповідує і свідчить, що у нього на чільне місце поставлено не корисливі інтереси особистості, родини і т.п. (заради яких наші сучасні «християни» дуже часто в реальному житті поступаються найважливішими християнськими принципами), а сама віра, жива релігія Христова.
3. Катехизація
І знову – начебто – у нас «вже є» низка соборних рішень, які наказують здійснювати катехизацію перед Хрещенням (перед першим Причастям, перед шлюбом і т.д.). Але реально в нас відсутній досвід проведення систематичної та обов’язкової катехизації, так само абсолютно відсутня система контролю за духовенством (жодного священика не перевіриш – катехизував він, чи «хрестив з вулиці», а якщо і «катехизував», то що він сам розуміє під цим словом?). Настоятелі всіх відомих мені в Україні і в Росії католицьких парафій запевняли мене, що у них «просто нереально» прийняти Хрещення без підготовки мінімум на півроку. Перед конфірмацією дитини (у віці близько 8-9 років) так само проводиться з ним курс бесід, і єпископ не стане уділяти Мирорпомазання, якщо не отримає свідоцтва від парафіяльного священика, що дитина виховується в реально релігійній сім’ї, регулярно відвідує святу Месу, приймає святі Таїнства . Так само робота проводиться перед «першою сповіддю і першим Причастям» тих осіб, які багато років були реально поза Церквою (будучи хрещені в дитинстві). Поки у нас в семінаріях та академіях не будуть опрацьовувати для студентів реальні курси катехизації (і, додам, поки у нас є священики, без освіти або з «формальною» освітою), ми не отримаємо успіху на цьому терені. І в нас, як і раніше, будуть вважати себе «православними» особи, які жодного разу в житті не були у святої Чаші, проте регулярно відвідують всіляких екстрасенсів і «у свята» відзначаються у церковного підсвічника.
4. Апостольські послання і енцикліки Римського Понтифіка
Насправді мова йде про древню практику єпископів посилати своїй пастві «окружні послання». У нас до сьогодні збереглися тільки послання з приводу Великодня та Різдва. Але й ці послання зазвичай є «урочистими панегіриками». Не так було в давнину. Єпископи Церкви реально турбувалися про чистоту її віри і послання посилали не тільки з нагоди свята, а й з приводу спокус для пастви, які з’явилися в суспільстві. Написання такого послання передбачає, що єпископат уважний до реального стану своєї пастви. Послання давніх єпископів містили застереження проти єретиків, моральних вад та стосувались інших актуальних тем. Приміром, було б доречно сьогодні зосередити увагу в «пасхальному посланні» на євхаристійному характері Пасхи, прямо процитувавши 66-те правило Шостого Вселенського собору. Це мало б прозвучати не з вуст окремих священиків, а в офіційному посланні Предстоятеля, оскільки і по сьогодні є храми, де не лише на Світлому Тижні, а й у саму світлу ніч Пасхи мирян не допускають до великоднього таїнства Євхаристії. Також у посланні повинно бути розкрито поняття «православ’я», із зазначенням, що особи, які сповідують ті чи інші (вказати конкретно) думки, перестають бути членами Церкви. Автору цих рядків доводилося зустрічатися навіть зі священиками, які вважають, що Пріснодівство Богородиці після Різдва, а так само заборона на «жіноче священство» – це «не вкорінена в православ’ї приватна думка». Римська Церква не забарилась би виступити з енциклікою з цих питань. Наша ж ієрархія мовчить. У багатьох моїх знайомих створюється враження, що священноначаліє абсолютно не цікавить, хто, у що і як вірує.
Тут також слід згадати і призначення Понтифіком загальних днів молитов, постів чи «роздумів» з тих, чи інших тем (це призначення, зазвичай, дається в посланні всім вірним членам РКЦ). У практиці наших Церков вже існують «особливі» молитви, що здійснюються з благословення Предстоятеля щодо тих чи інших питань, які здійснюються або постійно (як додаткові прохання на ектеніях про подолання розколу в Україні), або в певні дні (молитви, що читаються на молебні 26 квітня – в день пам’яті аварії на Чорнобильській АЕС). Але Римська Церква використовує цю можливість ширше. Понтифік може оголосити особливий літургійний тиждень молитов і роздумів про єдність християн, або відгукнутися на проблему, яка раптом виникла в суспільстві або природний катаклізм (тиждень молитви про допомогу народу Японії, постраждалому від землетрусу, і про пом’якшення сердець забезпечених громадян, щоб вони жертвували нужденним). І наша ієрархія повинна користуватися цією можливістю консолідації молитовних і моральних сил православного народу.
5. Живі сучасні мови в богослужінні
Становлення християнської релігії у того чи іншого народу завжди було пов’язане з даруванням йому богослужіння, яке б виражалося у категоріях його рідної мови, мови його мислення та спілкування. Мова – це союз (засіб спілкування, а спілкування є основою союзу). Богослужіння – це союз Бога і Церкви, яка служить Йому. Богослужіння нерідною мовою – це розрив союзу, оскільки в спілкуванні відсутність взаєморозуміння – це початок роз’єднання і віддалення один від одного. Поки ми не введемо в богослужіння живу сучасну мову (як це було спочатку у слов’ян, для яких слов’янська мова була мовою їх мислення та спілкування; як це було у перших християн з греків, римлян, вірмен, грузинів, коптів, які складали богослужіння тією мовою, якою спілкувалися), ми будемо, по-перше, втрачати частину пастви (яка буде йти в секти і розколи), а по-друге, саме богослужіння буде «втрачатися», виходити з реального життя віруючих. Богослужіння рідною мовою впливає на мислення та свідомість особи, яка бере участь у богослужінні. Богослужіння незнайомою мовою «не повчає» (див. 1Кор. 14-й розділ).
6. Різні літургійні обряди в Церкві
Як екзегетична і повчальна, так і літургійна традиція Церкви різноманітна. Наявність реально здійснюваного різноманіття літургійних традицій дозволяє Церкві з’явитися у вигляді багатогранного кристала, що переливається відтінками різних тонів, які є заломленням єдиного сонячного променя. Отці і Вчителі Церкви вказували наявність зв’язку між богослов’ям і молитвою. Богослов’я розкривається в молитві, і молитва живиться богослов’ям. Можливість здійснювати літургійне служіння за обрядом Амвросія Медіоланського чи древньої Єрусалимської Церкви дозволяє по-новому побачити багато граней догматів через призму літургії.
7. Відкритість Церкви для літургійних реформ
II Ватиканський Собор провів літургійну реформу, яка досі не дає спокою деяким консерваторам. Насправді ж – якщо вже порівнювати тексти до і після реформи – Novus Ordo набагато ближче до православ’я, ніж Тридентська Меса.
Слово «реформа» не носить в собі нічого негативного. Це всього-на-всього «зміна форми», але не суті. На жаль, обивателі знають тільки про одну реформу – патріарха Нікона (XVII століття), в результаті якої на Русі виник розкол. Насправді в Церкві було безліч богослужбових реформ, які не тягли за собою жодних потрясінь. Більше того, спокійно одночасно співіснували «Типікон Великої Церкви» в Константинополі, статут монастирів студійської традиції, тіпік Сави Освяченого і безліч інших статутів і тіпік. Богослужіння в стародавній Церкві істотно відрізнялося від того, що ми знаємо сьогодні (по суті, сучасний Часослов – це Синайський чернечий Устав, тому що вперше таке розташування служб зустрічається в житії Ніла Синайського). Статути виникали паралельно, іноді – при взаємному впливі один на одного, іноді були запозичення, а іноді і злиття. Але ні в кого не виникало бажання оголосити свій статут останнім словом у богослужінні, а інші скасувати. Статути могли бути зовсім несхожими один на одного і при цьому співіснувати в одному місті (тіпік Святої Софії Константинопольської і тіпік Студійського монастиря в тому ж місті). Статут не може створюватися «на століття». Він повинен бути придатний для тієї спільноти, яка з цього статуту буде здійснювати своє богослужіння. На форму тіпіка впливають зовнішні обставини.
8. Церковний банк
Ватикан, як держава, чеканить свою монету і має свій банк. Однак це чиста формальність, оскільки реальні кошти Римської Церкви виплачуються в грошових знаках тих держав, на території яких діють її парафії та єпархії. Існування банку в Римській Церкві сягає своїм корінням початку VI століття, коли аскет і нестяжатель Григорій I став Предстоятелем Церкви Риму. Саме він заснував для кліриків і християн свого патріархату «церковний банк», існуючий за системою векселів. У цьому банку будь-який священик міг взяти безпроцентну позику на облаштування приходу або на місіонерські труди.
9. Пенсійне забезпечення, соціальний захист кліру
Священики Римської Церкви отримують пенсію від Церкви. В умовах України та Росії це дуже важливо, бо сільські священики в більшості випадків «не мають стажу», тому що не виплачують нічого в пенсійний фонд через відсутність коштів. А що робити, якщо священик втратить працездатність? Він виявляється нікому не потрібною, кинутою і беззахисною істотою. Добре, якщо в нашій Церкві з’явиться система пенсійних виплат для священиків, що знаходяться на спочинку за віком або через втрату працездатності.
10. Особливості в здійсненні чину обмивання ніг
Чин «обмивання ніг», який здійснюється у Великий Четвер в Візантійській Церкві, є інсценізацію цієї події з Тайної Вечері (священики та єпископ виступають в ролі акторів, а з боку це виглядає саме як вистава, на якій навіть присутній «Юда»). У Римській Церкві цей чин спочатку був спрямований на вираз реального служіння Церкви жебракам і стражденним, а тому й Понтифік омивав ноги не єпископам і не священикам (під читання Євангелія і з повторенням слів Христа), а жебракам і стражденним: після прочитання слів Євангелія Папа виступав не як «актор», а як реальний виконавець заповіді Христової. Тому в чині Римської Церкви немає певної кількості «учасників» обмивання ніг. Папа обмиває ноги всім присутнім страждальцям, жебракам, дітям, а спочатку обмивав ноги просто всім присутнім в соборі християнам, дозволяючи їм відчути його (папське) служіння та їх причетність до спільноти учнів Христа.
Ігумен Феогност (Пушков), Релігія в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
