Кілька хвилин тому я продивився відеокліп із записом річної давності , але, здається, вічно актуальним. Можливо, багато хто з читачів уже бачив його – тоді вибачте, що нагадую вдруге. Але з перегляду цього кліпу я би починав в Україні кожен театральний сезон.
Уявіть собі святкування 150-ліття Італії в римській Опері. Виконується «Хор єврейських полонених» із опери Джузеппе Верді «Набукко». Епоха Гарібальді, боротьба за незалежність, а хор цей для італійців – однаково що для українців хор «Блаженний день, блаженний час» із нашого «Запорожця за Дунаєм». У залі сидить прем’єр-міністр Італії Берлусконі, а під склепінням Опери скупчилось масове невдоволення від рішення його уряду скоротити бюджетне фінансування культурного розвитку.
Після першого виконання згаданого хору не змовкають оплески. Диригент Ріккардо Мутті ніколи не допускає повторного виконання арій на «біс». Але врешті він зважується на це, звернувшись попередньо до Берлусконі й до всього залу: «Сьогодні, коли я виконував ці слова ‘О, моя Батьківщино, прекрасна й утрачена’, я думав, що коли ми продовжуватимемо таким чином, ми викорінимо культуру, в основу якої покладено історію Італії, і наша країна дійсно буде по-справжньому прекрасна й утрачена».
Хорову арію виконують вдруге. В залі всі встають, і тепер уже маестро диригує співом цілого залу. Врешті зриваються овації, хористи витирають сльози. Прекрасна мить відродження духу нації…
Чи може на такий вчинок спромогтися диригент Української національної опери? Чи диригенти інших регіональних оперних театрів? Чи можуть вони бодай якось сформулювати свій протест щодо руйнації національної культури? Зробити це так само просто і щиро – з феноменальною гідністю Маестро, який служить мистецтву, а не чиновникам? Питання, як ви розумієте, риторичні: у нас гідність «заслуженості» зосереджується головним чином у званні.
Ті самі питання стоять і перед ректорами вищих навчальних закладів, директорами наших музеїв, палаців, бібліотек; перед керівництвом усіх знаних і заслужених осередків української культури. Чи можуть вони здобутися бодай на якесь слово належного протесту проти знущання влади над національною освітою чи іншими сферами культурного та духовного життя – слово, яке б засвідчило, що в них є національна і людська гідність?
Так, я знаю, що в нас кожен мистецький керівник «посаджений на голку» куцого бюджету, якого можуть і не дати; хисткої посади, яку можуть відібрати; «вовчого білету», з яким можуть не взяти на жодну іншу роботу. Мовляв, той диригент римської Опери є фінансово незалежним і знайде собі роботу в усьому світі – не те, що ми, бідні.
Але ж саме тому й бідні, що не вміємо себе гідно поставити! Все починається з гідності: за нас заплатять не більше, ніж ми оцінюємо самі себе.
Мені пригадується несанкціонований, а тому особливо натхненний спів «Заповіту» в залі Київської філармонії у шевченківські дні 1977 року. Уся зала співала в цілковитій темряві, бо ж нас змушували розійтись. Жіноцтво плакало від зворушення, як і тепер оті італійські хористи… Чи ж мають нам знову відібрати право виявляти свою національну гідність, щоб ми його вкотре мозольно виборювали?!
А гідність починається з того, що ми стаємо спроможні на Вчинок. Несподівано мужній, гарний, світлий. Велика літера у слові «Вчинок» означає, що ми готові заплатити за нього якусь плату. Міра цієї жертви й дорівнює нашій гідності. Кілька високих і гідних Вчинків, які зворушать національне сумління, зроблять в Україні набагато більше, ніж кілька «бандерівських армій», які, як відомо, промарширують колись вулицями Донецька.
І ще одне. У згаданому відеокліпі диригент навіть не сумнівається в тому, що його крок буде підтримано усіма артистами. І не помиляється в цьому. Ніхто не дорікне йому, що своїм учинком він стягає грозові хмари над колективом Опери, що керівник держави може їм якось відімстити. Навпаки, ми бачимо, що ці артисти, хоч грають роль полонених, насправді є вільними людьми. Тоді як у нас коридорами більшості установ снують актори, що грають роль вільних людей, хоч насправді є духовними невільниками.
«О, моя Батьківщино, прекрасна й поки що не втрачена!»
Мирослав Маринович, РІСУ