Розмови під зимовим місяцем

Бувають запитання, яких ми ніколи не ставимо самим собі й одне одному, оскільки відповідь на них здається очевидною. Насправді ж найчастіше, запозичені з досвіду інших часів, інших народів, загальновідомі формули — наче одяг із чужого плеча (може, й гарно, але не відповідають ні зросту, ні клімату). Вони заважають рухові вперед і, що найсумніше, — до пори до часу прикривають необхідність дати власну відповідь.

Наприклад, що таке національна незалежність? Навіщо вона потрібна й чому така жадана? Про це я одного разу запитала Мирослава Мариновича — письменника, публіциста, філософа. Втім, чи потрібно в Україні відрекомендовувати Мирослава Мариновича?..

— Далеко не всі народи мають власну державність. Траплялися в історії випадки, коли, виходячи зі складу однієї імперії, народ не бачив нічого для себе поганого у входженні в іншу. Отже, річ не тільки в здобутті незалежності як такої. Можна припустити, що в основі прагнення до незалежності лежить якась інша проблема, яка це прагнення живить і підтримує. Яка? Га­личина була у складі Австро-Угорщини, Польщі, СРСР. Є з чим порівнювати…

— Справді, порівнювати є з чим. Якщо говорити про всю Україну, то до вашого переліку я додав би ще Литовське князівство, у складі якого Київська Русь почувалася дуже незле. Певний час литовський «окупант» навіть релігію перейняв у підлеглих, а відтак — і чимало елементів культури. Інший приклад порівняної комфортності — Австро-Угорщина, яку в Галичині й досі любовно і по-домашньому називають «небіжка-Австрія». Саме Габсбурги захистили українців (русинів, як вони тоді себе визначали) від польського експансіонізму й робили все, щоб урівняти сили обидвох народів. А якою вдячністю відгукувалося селянське серце на нещадну боротьбу австрійських імператорів із чиновницькою корупцією! Отож не дивно, що у Львові організовують перфоменси на тему «зустрічі ясновельможного цісаря», а в Чернівцях колишній спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк відкрив пам’ятний знак на місці, де стоятиме пам’ятник Францу-Йосифу.

Чи означає це тугу за імперською підлеглістю? Вочевидь, ні! Навіть припустити таке було б кумедно. Бо в цій тузі є щось швейківське: незлобива іронія над монархом, якого навіть трішечки любиш, а ще більше — смачна іронія над собою, яким ти був у часи зеленої юності. Саме це й відрізняє, здається, вшанування Франца-Йосифа в Галичині й на Буковині від вшанування цариці Катерини в Одесі. Там ми бачимо виразну тугу за імперією і за самодержавною величчю. Це одвічна російська туга за «кормчою» рукою, яка звільнює тебе від відповідальності.

Перебування під Польщею і Росією — це в чомусь радикально відмінні періоди. Обидві держави мали значний вплив на еволюцію українського духу, але діяли по-різному. Польща кувала в ньому бунтарство. Романтичний період «Речі Посполитої трьох народів» швидко скінчився, і гординя польської шляхти врешті переступила будь-які межі. У концепції «місії на Схід» не залишалося місця особливостям українського духу: все, що не відповідало високому польському зразку, було проголошене вторинним, єретичним, відсталим. Так Польща власноруч нищила своє майбутнє. У ХХ столітті польський націоналізм діяв як дріжджі в застиглому українському «тісті». Він надав форми стихії українського бунтарства і буквально виліпив націоналізм український «на образ свій і подобу».

Росія діяла інакше. Вона постійно твердила про братерство й вічну дружбу. Та що там дружбу — ми один народ, і віра в нас одна! Це діяло як спів сирен, що відбирає тяму, бо ж не всі бачили, як заселяли «одну Сибір неісходиму» українськими бунтарями. Та й завжди залишалася надія, що лихо якось омине одвічну українську «хату скраю», оповиту цвітом вишневого садочка… Ось чому Росія, на відміну від Польщі, ліпила вже не волелюбного українського бунтаря, а покірного українського наймита, служаку, армійського старшину, гордого від думки, що старший брат удостоїв його влади роздавати солдатам онучі.

Проте, попри всю відмінність їхніх впливів, і Польща, і Росія в певний момент доходили висновку, що з українством майже покінчено, — треба лише трохи дотиснути, і проблему буде вирішено остаточно. І саме в цей момент наставало вивільнення України.

Ось чому раз у раз спадає на гадку, що бути б отим русичам-русинам-українцям аморфною етнічною масою, яка вдовольнялася б таким-сяким вегетуванням у чужих імперіях, якби не «воріженьки», котрі все намагалися переінакшити її на свій копил. Саме вони примушували оту етнічну масу ферментувати, шукаючи собі іншого прихистку. Навіть тепер: ну не шукала б собі Україна захисту в НАТО, жила б собі любесенько в нейтральному статусі, як це було на початку 1990-х, — якби не російська гординя, котра щосили домагається, щоб армійський старшина облишив своє отаманство й покаянно повернувся у свою каптьорку.

Отож чи не те саме маємо сьогодні, коли у відчаї вимикаємо телевізор, аби не дивитися на ці сороміцькі борсання України? Як їй поки що некомфортно у своїй «однині»! Вона все ще не звикла довіряти самій собі, жити без чужого зразка (не важливо, наслідуючи його чи відштовхуючись від нього). Таким самотнім був би ще єврейський народ, якби в нього не було Бога.

То чи означає це, що український націоналізм не має в Україні майбутнього? Та ні, він завжди матиме майбутнє, доки дух українства буде об’єктом чужого втручання або ж навіть глобалізаційної травми. Що, натомість, справді не вдасться націоналізмові — то це втілити в життя мрію Донцова й радикально змінити українську етнічну природу.

А може, ота «некомфортність незалежності» свідчить про правоту поляків і угорців, які в часи своїх повстань звинувачували українців у «небажанні свободи»? Також ні! Річ у тому, що природа українського волелюбства інша; воно не прагне домінування, експансії. Дух українства прагне свободи екстатичного занурення в самого себе або ж свободи контемплятивного споглядання світу. Дух українства не має Бога у такий спосіб, як має Його дух єврейства; він лише очікує Бога як абсолютного Добра, Миру і Справедливості (як-от у Шевченка: «І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?» Цей дух українства створений не для нинішньої епохи — він усе ще чекає своєї «епохи обітованої»…

— Ви говорите як філософ і поет. Прагматик міг би сказати: все так, але в процесі очікування цей український дух повинен триматися в якомусь тілі. А «тіло» може існувати лише в реальному світі, такому, який він є. У зв’язку з цим виникають два запитання.

І по-друге, наскільки дух і тіло (а краще — одухотворене тіло) готові до взаємодії з навколишнім світом, до ефективних пошуків свого місця в ньому?

— Гм, невже ви справді вірите, що зможете з «філософа й поета» витиснути щось прагматичне?..

Я впевнений в існуванні всеосяжної програми розвитку цивілізації на Землі, всього живого на планеті. Так плід у лоні матері розвивається за певною програмою. Деталі цієї програми передбачити неможливо, бо унікальними є батьківські й материнські гени, а отже — унікальними будуть і результати їхньої взаємодії. Але програма розвитку плоду як така все ж таки існує — недарма доведеним біологічним законом є повторення філоґенезом онтоґенезу. Я переконаний, що якби ми не були надміру зверхні й побачили себе часткою єдиного Божого творіння, то виявили б ті ж самі одвічні закони онтоґенезу в дотеперішньому розвитку людської цивілізації.

Народи — автономні утворення у згаданому Творінні (хоч свою автономність, яка передбачає взаємозалежність, вони гордо називають незалежністю). У них також є програма розвитку, — релігійно мисляча людина про це скаже: «У кожного народу — своя місія, задля якої він створений». Ця програма в чомусь така ж детермінована, як і програма розвитку плоду. А в чомусь — так само непердбачувана, як і вигляд народженого дитятка.

Але облишмо метафізику, доки прагматик у вас не вибухнув від обурення. Припускаю, що жорсткої програми, яка детермінує здобуття нацією незалежності, немає. Але є програма, відповідно до якої людина й людські угруповання невпинно збільшують кількість рівнів свободи. Якщо котромусь етносу це вдаватиметься робити в межах якогось багатонаціонального дер­жавного утворення, то незалежницькі тенденції в ньому будуть ослаблені — найчастіше до певної пори, як-от у шотландців чи мешканців Уельсу. Натомість деспотіям доводиться або остаточно зламати якомусь народові «хребет», або жорстко притлумлювати самостійницькі зусилля — як це було з народом українським.

І тут ми виходимо на ваше друге запитання. Народи по-різному реагують на оточення, оскільки можуть перебувати в різних фазах — активності (пасіонарності, динамічності) чи пасивності (згаслості, споглядальності). Я обережно називаю ці стани фазами, хоча цілком можливо, що в чомусь вони випливають із природної ідентичності — тобто є народи-«екстраверти» і є народи-«інтраверти». Як і в релігійному житті: є релігії активно місійні (наприклад християнство), а є взагалі немісійні (наприклад, конфуціанство). Людство лише тепер починає здогадуватися, що захисту потребують обидві природи, хоч особливо — друга.

— Інакше кажучи, доведеться зачекати, доки ця абсолютно справедлива ідея опанує маси. І чекати, або попросту — жити, доведеться між Росією й Польщею — країнами, відносини України з якими ніколи не були пасторальними. Перша порада, яка дається в таких випадках, загальновідома: треба думати не про те, що роз’єднує, а про те, що об’єднує. Але, як на мене, дуже важливо скласти чесний, а головне — конкретний перелік спільних цінностей, здатних об’єднати українців, з одного боку, — з Польщею, а з іншого — з Росією.

— Вибачте, проте це — безнадійна річ. Цінності неможливо розкласти на національні «полички», бо, як відомо після ап. Павла, лінія між добром і злом проходить через серце людини, а не народу. Кожна нація має своїх праведників, завдяки яким може претендувати на включення її до категорії захисників цінностей, — і своїх негідників, злочини яких автоматично виключають будь-яку цивілізованість. Отож нас об’єднує насправді одне: наша приналежність до одного людського роду, який створений на образ і подобу Божу і водночас має на своєму чолі тавро з трьох шісток.

— Ви, поза будь-яким сумнівом, маєте рацію. Не погодитися з вами — означало б поставити під сумнів євангельські істини. Проте, як свідчить практика останніх двох тисяч років, людство дуже важко утримати від спроб ці істини переглянути, уточнити, доповнити тощо. Події вересня 39-го — це, по суті, кривава сутичка принципово різного розуміння того, «что такое хорошо и что такое плохо». Ви з’явилися на світ десять років по тому; тобто тоді, коли дорослі, які стояли над вашою колискою, ще не могли не пам’ятати тих «золотих вересневих» днів, але вже багато що могли зрозуміти…

— З дитинства пам’ятаю головне: «золотий вересень» для мого дорослого оточення на той час уже не був золотим. Утім, це твердження все-таки потребує певної передісторії.

Загалом, Галичина зустрічала радянські війська у 1939 році з цікавістю й надією. Спрацьовувало кілька чинників: психологічна втома галичан від нескінченної боротьби з польською владою за право бути самими собою, прагнення об’єднатися з Великою Україною, ностальгійна пам’ять про «золотоверхий Київ», вплив більшовицької пропаганди про «державу робітників і селян», у якій розквітла українська культура. Саме під впливом цієї «гравітації на Схід» кілька визначних українських родин Галичини — як-от родина Крушельницьких — ще раніше перебралися жити до Харкова (де, скажемо принагідно, їх швидко знищило НКВД). Отже, як розповідали мені старші, по галицьких селах і містечках люди зустрічали радянські війська загалом приязно, виносячи навіть хліб та сіль. Звісно ж, звучали численні остережні голоси: і Церква, і націоналістичні політичні кола закликали не піддаватися спокусам комунізму. Але все це не могло переважити головного, а саме — відчуття, що з польською кривдою покінчено і націю нарешті об’єднано.

Про перші дні після визволення/окупації розповідають кумедні історії, які стали згодом загальновизнаними легендами. Як, для прикладу, ось ця: до магазину товарів широкого вжитку прийшов радянський офіцер і наказав: «Запакуйте мені …цілу оту полицю». В інших ідеться про те, що офіцерські дружини не знали, що таке жіноча комбінація, — вони вважали, що це сукня…. Хоч би там як було насправді, вже перші дні промовисто засвідчили: народ у Радянському Союзі жив бідніше.

Однак те, що сталося згодом, приголомшувало. Масові арешти на тлі брутально насаджуваної ідеології моментально витворили атмосферу задушливого страху. Перший удар НКВД спрямував проти польського населення, хоча дуже швидко взявзя й за «українських буржуазних націоналістів». Постраждали і євреї, отож деякі з них кинулися переїжджати в окуповану німцями частину Польщі, чим дуже здивували самих нацистів. У цьому Вавилоні страждань треба було якось рятуватися, і чимало людей швидко зметикували, що поліпшити власне становище можна, якщо наговорити на свого сусіда зліва й тим самим «здати» його органам. Проте якщо сусід справа встигав «здати» тебе самого, то тут уже ніхто зарадити не міг. За неповних два роки «перших совітів» Галичина пережила, щонайменше, три масові депортації в Сибір. Усе це витворило таку нестерпну атмосферу, що, за розповідями старших, наприкінці червня 1941 року з хлібом-сіллю зустрічали вже німецькі війська. Головну надію люди вбачали тепер у тому, що «народ високої культури, народ Ґете й Гайне» принесе визволення від «відсталої й деспотичної азіатчини».

Те, що сталося насправді, було не менш приголомшливим. Гітлерівський режим влаштував в Україні такий терор, що навіть Митрополит Андрей Шептицький, який у 1930-х роках застерігав своїх вірних від захоплення комуністичними ідеями, — 1943 року у відчаї сказав про нацизм таке: «Ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як деґенерація людства, якої ще не було в історії».

Отже, вибудувати лінійну версію «боротьби добра зі злом» галичанам не вдалося. Вони на власній шкірі відчули, що у смертельному герці зійшлися два тоталітарні дракони, жоден із яких не мав наміру визволяти. Отож людям доводилося не вибирати між добром і злом, а лише правильно вгадувати, яке зло в певний момент є меншим. Пам’ять про це закарбувалася в головах галичан так міцно, що згодом ідеологічна матриця «золотого вересня» вже не діяла. Її повторювали, щоб не потрапити в лещата КГБ, але це був той випадок, коли можна перефразувати Маяковського: «Ми кажемо «золотий вересень», але розуміємо під цим «терор».

Усе це витворило «нелінійне», двозначне ставлення галичан до наслідків пакту Молотова-Ріббентропа. З одного боку, вислів «золотий вересень» звучить сьогодні лише знущально, а щораз більш вживаним стає термін «окупація». І зовсім уже дико було для галичан кілька десятиліть нести на собі клеймо «колаборантів із фашистами», чуючи ці докори з уст тих, хто сам розпочав Другу світову війну на боці фашистів і поділив із ними Центральну та Східну Європу, на горе багатьом народам. З іншого боку, ніхто в Галичині не ставить питання про повернення Польщі відібраних у неї територій. Об’єднання з Великою Україною є цінністю, якої не підважили навіть найбільші репресії.

— Проте звідси — один крок до визнання того, що зло як таке може давати добрі плоди і що зло в політиці може бути виправдане досягненням якихось благ у віддаленій перспективі. До того ж, вибачте, це об’єднання чимось нагадує об’єднання карасів в утробі щуки. Може, все-таки об’єднання України — справжньої, свідомої, вільної — принесла не підтримка злочинної акції вересня 1939 року, а напружена праця думки впродовж багатьох століть кращих умів України, моральний подвиг таких людей, як ви, Станіслав Караванський, Євген Сверстюк, Валерій Марченко?

— «Об’єднання карасів в утробі щуки» — це в саму десятку. Браво! Постараюся популяризувати… А в мене цей горезвісний пакт асоціюється з іншим образом. Пригадуєте у Пушкіна: спочатку окропили розчленоване тіло Руслана мертвою водою, і воно зрослося. А тоді окропили живою водою — і Руслан ожив. Сталін щедро розбризкував довкола себе мертву воду — Сверстюк є символом води живої…

Коли ж говорити про роль зла у поступі людства, то це питання — одне з найдавніших, ще з часу Змієвої спокуси і вигнання людської пари з раю. Зрозуміло, що прийняти формулу «зло як таке може приносити добрі плоди» я не можу. В ній зло виступає джерелом добра і підметом доброї дії. Але момент істини тут дуже близько, — недарма Мефістофель каже (у бунінському перекладі): «Я часть той силы, что вечно хочет зла, но вечно совершает благо». Зло породжує зло і множить його, проте Бог обертає наслідки зла у потенційне добро для людини. Богослов би, напевно, підчистив цю формулу, але суть для мене саме така.

— Однак облишмо екскурс в історію. Нам із вами за один вечір не розплести тугого клубка взаємообумовлених доль трьох народів. Сьогодення у вигляді вітальної потреби висуває вирішення іншого питання, дуже складного, попри всю його буцімто банальність. Отже, для будь-якої цивілізованої людини цілком очевидно, що слід відокремлювати етнос від політичного режиму, який панує на території мешкання цього етносу. Але так само очевидно — якщо не ховати голову в пісок, — що для середньостатистичного європейця не так і просто відокремити співвітчизників Пушкіна, Чехова, Льва Толстого від сталінізму, комунізму, путінізму тощо. Як українці намагаються впоратися з цим завданням, і як би ви порадили впоратися з ним іншим?

— Українці впорюються з цим, здається, так само, як і інші народи, а саме: рефлекторно. Кривд, заподіяних ними самими, не добачають або виправдовують їх потребою захиститися від кривд із боку інших. Зате про «демонізм» інших говорять залюбки… Роздражнені Москвою, чимало українців переконані, що всі диктатури історичної Росії знаходили в ній живильний ґрунт саме тому, що російський народ виявляє до них органічну схильність. А тому нинішній путінізм також виростає з волі самого народу. Інші українці й далі по-малороському схвалюють усе, що робить Росія, звинувачуючи в усіх гріхах своє рідне, а тому ненависне керівництво. Отож можна було би сформулювати тезу: «Скажи мені, як ти реагуєш на Росію, і я скажу, які твої психологічні комплекси»…

Для мене особисто ключем до розуміння є визнання того факту, що кожна нація — це живий організм, а тому перебуває в різних фізичних, емоційних і духовних станах. Просто в один час у нації активізуються одні «гени» чи схильності, а в інший час — інші. Проте і ті, й ті наявні в її національному «геномі» бодай латентно. Тому Ґете чи Гайне не виключають Гітлера, Пушкін і Толстой — Леніна, жертви Голодомору — українських поліцаїв, а жертви Холокосту — Троцького чи Кагановича. Сподіватися, що на всі наступні виклики нація, переосмисливши свою історію, реагуватиме «біло та пухнасто» — велика ілюзія. Проте не меншою ілюзією є зарахування якогось народу до категорії пропащих і безнадійних.

Тут варто зробити дві ремарки. По-перше, зі сказаного не випливає, що нації мають однаковий пакет «генів», або, точніше, однаковий баланс «генів». Я вже давно виділяю для своїх аналітичних потреб (але не претендую на науковість!) три «агрегатні» стани народів: «твердий» (з порівняно низьким рівнем суспільної свободи), «газоподібний» (навпаки — з високим її рівнем) і «рідкий» (проміжний тип із певною комбінацією двох інших). Росію я умовно зараховую до першого типу, Польщу — до другого, а Україну — до третього, проміжного.

По-друге, щоб якась нація стала такою, як ми цього хочемо, треба добряче попрацювати. Так, «медовий місяць» у нинішніх польсько-українських відносинах виявився можливим, передусім, завдяки тому, що над цим добре попрацювали Єжи Ґедройць і загалом його паризька «Культура». У моєму Українському католицькому університеті неодноразово обговорювалося питання, що маємо зробити ми, українці з Галичини, щоб у Росії знову зметнувся вгору її національний дух. Адже в нинішньому тісному світі ми всі взаємозалежні, і таке сприяння «незручному» сусідові може виявитися найкращим вкладенням капіталу у свій власний духовний розвиток.

Отож я дуже скептично ставився до повторюваної донедавна на Заході мантри про «успішну демократизацію Росії». У принципі, демократія в Росії, як і в Японії, можлива, але з виразними колективістськими рисами, які радикально відрізнятимуть її від демократії західноєвропейського зразка. Проте так само скептично я ставлюся до думки, що російський народ — приречений. Приречена насправді його імперськість. І «ген», який відповідає за неї, вже вичерпує період своєї активізації. У цьому сенсі Росії призначено маліти, і далі втрачаючи статус супердержави. Між цими двома станами — нинішнім і майбутнім — пролягло поле великої невизначеності, а саме: через які жертви змушений буде пройти російський народ, доки він змириться з неминучим…

— Останніх 25 років слово «покаяння» звучало в найрізноманітніших контекстах (і дуже часто). Слово «прощення» — менш популярне. А тим часом це одна з центральних проблем сучасної людини. Як нам, людям, які пережили негуманне ХХ століття, простити цьому світові, цьому часу, близьким і далеким, самим собі, нарешті?.. В особливо складній ситуації опиняються ті, чиї кривдники дуже далекі від каяття, як і раніше тріумфують і, що називається, уперто чинять зло.

— Справді, проблема прощення нерозкаяного злочинця — одна з найтяжчих моральних проблем. Ще в таборі, звертаючись у своєму першому есеї «Євангеліє від Юродивого» до своїх друзів-дисидентів, я зауважив: «Я знаю, що жоден із вас не мститиме своєму ворогові, коли він лежатиме перед вами переможений. Однак як попелить гнів ваші душі, коли на обличчі у Звіра грає хижа глузлива посмішка!»… Взяти в руки камінь супроти нерозкаяного ворога — це природна реакція людини, проте за позірною очевидністю криються часом підступні рифи.

Цілком зрозуміло, що нерозкаяний злочинець небезпечний як потенційне джерело нових загроз. Нерозкаяність за попередній злочин ніби відчиняє двері до повторення його в нових обставинах. Саме це сталося на початку 1990-х років з комуністичною елітою України, яка спершу злякалася можливих переслідувань, а тоді, допевнившись, що ні дисиденти, ні інші жертви комунізму питання про її покарання не ставлять, врешті-решт оговталась і взялася за старе. Злочини кучмівського режиму виростають із нерозкаяності й непокараності режиму комуністичного.

Проте неможливо уявити собі, щоб Ісус звертався до свого Небесного Отця зі словами: «Отче, прости їм їхні провини, але тільки за умови, що вони покаються!» Якби в духовній історії людства каяття злочинця було передумовою його прощення, то цивілізація була б неможлива. Адже, хоча прощення стосується кривдника, — злам відбувається в серці скривдженого, який прощає. Зовні здається, що особою, котра найбільше виграє від прощення, є злочинець. Насправді найбільше виграє скривджений, бо через прощення саме він виводить себе з-під дії ледь не най­страшнішої закономірності, яка зруйнувала не одну душу й не одну спільноту, а саме: замкненого кола помсти. Релігійне значення цього акту як для людини, так і для людства колосальне.

Інколи прощення нерозкаяного може спрацювати як прийом джиу-джитсу. Злочинець очікує, що жертва його ненавидить і відтепер мститиме йому. Всі його душевні сили мимоволі спрямовані на подолання сили тієї ненависті. Щире прощення з боку жертви може морально «завалити» злочинця, оскільки він не зустріне опору. Часто каяття злочинця настає в момент прощення, а часом — значно пізніше, і про цей духовний досвід не слід забувати.

Важливо все ж таки усвідомити, що прощення не може підмінити собою верховенство права. Папа Іван Павло ІІ, коли прийшов до Аґджі у камеру, — не відчинив перед ним двері в’язниці, інакше це було б не християнським прощенням, а безвідповідальним дон-кіхотством. У нашому недосконалому світі певну категорію злих учинків слід обов’язково поставити поза законом, і за них відповідно карати.

Щире каяття може пом’якшити суспільне покарання, але — не вину. Радше, навпаки: щиросердне каяття відкриває злочинцеві весь жах заподіяної ним кривди, і психологічна напруга від усвідомленої вини лише зростає. Однак здоров’я суспільства потребує, аби злочинні дії були неодмінно кваліфіковані як злочинні, незалежно від того, розкаявся злочинець чи ні. Гнучким може бути лише покарання, а саме — умовним, відтермінованим, а за умови виправлення — і скасованим.

Розкаятися у скоєному злочині людині буває не під силу тому, що це означає визнати перед собою й перед іншими свою вину. Мало того, за таким визнанням може йти моральна чи матеріальна реституція, тобто відновлення в попередньому правовому становищі. Успіх південноафриканської комісії справедливості саме й полягав у тому, що щиросердне зізнання людини у вчиненому нею злочині фактично звільняло її від необхідності сплачувати відшкодування або відновлювало її громадянський статус.

Проте, як нагадав нам Еміль Кастро, «жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення». Адже це саме жертва прощає — тільки вона. Ні кривдник, ні свідок цього зробити не можуть за визначенням (інколи від імені вбитої жертви простити можуть її найближчі родичі). Й унікальність цієї ролі у моральному плані часом з горою винагороджує жертву…

Що стосується конфронтації між прощенням і забуттям, то хибними, здається, є обидві екстреми: а) простити означає забути і б) забути означає простити. Як на мене, прощення означає розмінування історичної пам’яті. Якщо згадування про якусь кривду вже не викликає прагнення помстися кривдникові, якщо спогад уже не отруює душу, — то людина простила.