Щороку наприкінці липня тисячі вірян Білорусі збираються в дорогу – поспішають на 1 липня в гості до Пресвятої Діви в Будслав, що неподалік Мінську. Деякі групи прочан складаються з кількох десятків осіб, деякі – з кількох сотень. Деякі долають 100 км пішки, деякі – понад 200. Одні йдуть два-три дні, інші – тиждень. Але всіх провадить любов.
Колись, коли Будслав ще звався Будою або Славною Будою, на початку XVI ст. тут поселився монах. Наприкінці століття місцеві жителі вже звели церкву. А 1598 р. в далекому Римі папа Климент VIII передав мінському воєводі Яну Пацу образ Пресвятої Діви. По смерті воєводи образ потрапив до Будслава, де й уславився чудесами, ставши одним із найвідоміших у Великому Князівстві Литовському.
Сотні років прочани йшли до Будслава, аби вклонитися Матінці, подякувати Їй і попросити про допомогу. Навіть після 1939 р., коли більшовики зачинили церву, люди потайки приходили сюди. На 2 липня 1941 р., майже на свято Матері Божої Будславської, більшовики запланували підірвати і спалити храм. Однак 22 червня Німеччина напала на Радянський Союз…
А 1992 р., першого ж року існування незалежної Білорусі, сюди прийшло перше офіційне паломництво. Як кажуть білоруси – пілігримка.
Марыя, Беларусі Апякунка,
Марыя, маліся за наш край.
О, Марыя, мы шукаем паратунку:
Свайму народу шчасьце й згоду дай.
Так прочани співають у дорозі. Ідуть літні люди, і середнього віку, але переважає молодь. Цього року нам усю дорогу товаришував Брат-Сонце. Й аби не підупасти на дусі, кожному прочанинові потрібно було прийняти і полюбити його, навіть якщо його промені страшенно палючі… Хіба не так ми маємо миритися з помилками і прощати наших ближніх?
Кілька днів простого життя, де є тільки Бог і прекрасний світ, Ним сотворений, друзі й дорога – чудово очищують розум від зайвого, від зарозумілості й фальшивого пафосу.
По дорозі ми бачимо, як по-різному люди реагують на свідчення віри. Хтось посміхається, хтось відвертається, хтось вітає, а хтось «врубає» в машині музику на повну, аби не чути наших пісень. Може, це також випробування для нас – не вдаватися в злість і роздратування, молитися за всіх. Але що ближче до санктуарію, то більше людей виходять нам назустріч і навіть пригощають. У невеличких Альковичах і довколишніх селах місцеві жителі надали нам (групі з 300 осіб!) нічліг, як вони це роблять щороку. Мені, скажімо, пощастило потрапити в дім, де хазяїн увечері розпалив баню для прочан, а вранці – о 6-й годині – хазяйка годувала нас свіжозасмаженими дерунами! Мабуть, це був саме той випадок, коли тілесна пожива приносить також і велике духовне задоволення…
Й ось нарешті ми бачимо шпилі Будславського храму. Серце співає. На нас там чекає наша Матір! Навколішках ми йдемо до Її образу, продовжуючи співати.
Понад 2000 прочан прийшли цього року в Будслав. «Вірте і дійте згідно з вашою вірою, не живіть двоєдушністю і лицемірством», – певно, так можна було б підсумувати те, до чого нас закликали пастирі на Месах 1 і 2 липня: єпископ Вітебської дієцезії Владислав Блін, архієпископ Тадеуш Кондрусевич і кардинал Казимир Свьонтек. Кардинал, який цього року відзначає 70-річчя священицьких свячень, розповів, як його арештовували й засудили до страти – комуністи перед війною, німці під час війни. Як після війни більшовики знову його арештували й відправили на 10 років у концтабір. «Майор КДБ, який 1954 р. вивчав мою особисту справу, запитав мене з подивом, як я залишився живим. Я відповів, що Бог, у Якого я вірю, врятував мені життя», – сказав Його Еміненція.
…Ми прийшли в Будслав, але паломництво для кожного з нас продовжується…
фінансово.
Щиро дякуємо!
