Ще до переходу на модерністську критику примату та непомильності папи о. Гавриїл Костельник у брошурі «Народна чи вселенська Церков» (Львів, 1922) подав критику національної автокефалії, зазначаючи: «Для кождого, для кого націоналізм не є божеством, ясне, що збереження та звеличання національности не може бути одною з головних цілей церкви. Не можна сущно лучити незмінного зі змінним, вічного з дочасним: не може церков Христова покласти в свої основи такий елємент, який легко і скоро може виродитися, і звернути свою силу проти неї».
Дозволю собі не погодитись з владикою Євстратієм (Зорею) УПЦ КП, що «УГКЦ зберегла сама себе, тому, що вона була українською Церквою, а не тому що вона – «міст сопричастя» чи щось подібне» (див. статтю: «Екуменізм – але без «подвійного дна», Патріярхат, число 4, 2009). УГКЦ – в першу чергу Христова Церква. Головне її завдання – голосити Євангеліє й проповідувати Царство Боже, а не пропагувати «українськість». «Українськість» для УГКЦ мала б бути похідною від бажання зробити Христове Євангеліє максимально доступним і зрозумілим для українського народу.
Оминаючи всі проблематичні місця церковної історії, зазначимо, що свою «українськість» УГКЦ зберегла лише завдяки єдності з Апостольським престолом. Теза совєтської історіографії щодо виникнення Греко-католицької церкви внаслідок «експансії папського Ватікану з метою національного поневолення слов’янських народів» не витримує жодної критики. Адже, для хорватів, поляків і словаків Католицька церква стала єдиним консолідуючим чинником у період втрати їхньої державної незалежності. А українці, що свого часу були окуповані Австро-Угорщиною чи Польщею мали більше прав і свобод в національно-церковних питаннях, аніж українці, що перебували під владою православної Російської імперії.
Просякнена євангельським духом «українськість» УГКЦ може стати «мостом сопричастя» й для інших народів. Власне, недоліком УГКЦ є бажання залишитись в межах «українства», що дуже відчутне на східних теренах України та в діаспорі, де греко-католицькі священики намагаються обмежитись виключно україномовним населенням, вихідцями із Західної України.
«Уніатизм» чи «унійний рух»?
У статті «Екуменізм як тест на помісність» (Патріярхат, число 4, 2009) д-р Микола Крокош закликає до: боротьби з «духом уніатизму», який ще живий в УГКЦ; «кардинальної богословської переоцінки Берестейської унії»; визнання, що «місія унії – відновити єдність Церкви через підпорядкування Східної Церкви Західній – зазнала повного краху». Якби це було так – на сьогодні УГКЦ вже б не існувало.
Перш за все, слід принципово розрізняти «уніатизм» та «унійний рух». Уніатизм – це діяльність окремої конфесії, спрямована на насильницьке підпорядкування собі іншої конфесії. Така діяльність спирається не лише на агресивні методи релігійної пропаганди, але й на підтримку окремої держави. Класичним прикладом «уніатизму» є спроба Російської православної церкви МП ліквідувати постанови Берестейської унії і розірвати єдність УГКЦ з Апостольським престолом за допомогою більшовицької репресивної системи та львівського псевдособору 1946 року.
Прикладом «унійного руху» є діяльність російського філософа Володимира Соловйова, котрий засудив «уніатизм» Росії, назвавши ліквідацію Греко-католицької церкви «гріхом, що важким тягарем висить на совісті Росії» (Русская идея, 1889), а в останній праці Три разговора (1900) описує есхатологічну візію: православний монах Іван обіймає папу Петра зі словами: «Заради Христової єдності шануймо нашого брата Петра!», а протестантський професор Паулі вигукує «Tu es Petrus! Тепер це абсолютно доведено і поза всяким сумнівом!» У 1924 році ще один російський священик Павел Флоренський в англійському часописі публікує статтю «Записка о христианстве и культуре», у якій вказує на необхідність вироблення тез стосовно об’єднання з Римо-католицькою церквою, наголошуючи на чіткому формулюванні «першості честі й загальнохристиянської ініціятиви, що справедливо належать Римському єпископу». Український поет Євген Маланюк кілька місяців після подій львівського псевдособору 1946 року занотує: «Проблема моєї Батьківщини єсть проблема релігійна: жертва – від землі до неба – готика, перетята Візантією і Монголами. Отже, зв’язать «оба пасы сего времени» (і тут велична задача греко-католицизму!) і навчитися рости д’горі. Хто знає, як переоцінить історія Хомишина (поминаючи всі «але», що були зв’язані з його національною природою…). «Копула» Шептицького мала допіру увінчати стрільчастість Храму, що його мали й могли збудувати Хомишини».
Існує певна закономірність: унійні рухи повставали не внаслідок політичних маніпуляцій, як у випадку «уніятизму», але як реакція на конкретну й видиму присутність зла. Жодна «баламандська конференція» не має права засуджувати унійний рух скерований на єдність з Апостольським престолом, що може абсолютно спонтанно виникнути у будь-якій православній Церкві. Засудити унійний рух означало би заперечити право на релігійну свободу.
Унія: зрада чи захист?
У випадку Берестейської унії, важливу роль відіграла єзуїтська пропаганда, зокрема діяльність о. Петра Скарги, SJ, чиї праці заклали доктринальну основу Унії. Саму ж Унію варто розглядати не стільки у контексті відносин між Західною й Східною церквами, скільки у контексті реформаційних процесів, проти яких тоді була скерована діяльність ордену Єзуїтів. Значна частина української шляхти була під впливом протестантизму. Кальвінізм став своєрідною аристократичною модою: один із провідних лідерів Берестейської унії, єпископ Іпатій Потій, до навернення у православ’я був кальвіністом, а ті, що ніби були православними, як грек Кирило Лукаріс, – чільний представник інтелектуальної еліти Острозького духовного центру, – вже як Константинопольський патріярх був звинувачений у кальвінізмі. Вплив Реформації позначився і на діяльності церковних братств: вони ставали все більше незалежними від церковної ієрархії і будь-якої миті могли перерости у самостійні протестантсько-православні громади. Користі від східних патріярхів було мало, вони згадали про Київську митрополію лише тоді, коли необхідно було поповнити спустошену казну. Що було робити єпископам Київської митрополії, до кого звертатись за допомогою? Залишався тільки Рим, котрий після Тридентського собору розгорнув успішну контрреформаційну кампанію.
Можна поставити риторичне запитання: якби не відбулась Берестейська унія, чи не поглинула б Україну Реформація, чи встояла б в Україні Православна церква, чи мала б вона таку постать як митрополит Петро Могила, чи була б Києво-Могилянська академія?.. Так, за це довелось заплатити дорогою ціною, ціною крові у безглуздій братовбивчій війні. Чи німецька церква не платила кров’ю в часи Реформації? Однак, нікому в Німеччині не спадає на думку поставити під сумнів справу Мартіна Лютера, навпаки, можна почути твердження, що Мартін Лютер врятував Католицьку церкву.
Якщо ж УГКЦ – церква Христова і її еклезіологічна ідентичність визначається містичним Тілом Христовим, то чи варто греко-католикам «шукати нової еклезіологічної ідентичності, нового богословського підґрунтя», як це пропонує у вище згаданій статті д-р М. Крокош?
Упродовж історії Греко-католицька церква практично не отримувала підтримки з боку тих держав, під чиєю владою вона перебувала. Навпаки, відразу після Берестейського синоду вона постійно зазнавала утисків та загроз ліквідації з боку різних урядів. У кращому випадку греко-католиків толерували, як це було в часи Австро-Угорської монархії. Про який «дух уніатизму» може йти мова, коли УГКЦ ніколи не виступала в ролі «державної церкви», відповідно не могла вдатися до дій, котрі б могли бути кваліфіковані як «уніатизм»? Харизмою Греко-катлицької церкви була і є підтримка унійного руху, яку успішно зреалізував священномученик Йосафат. Її продовжили слуга Божий митрополит Андрей (див. збірник: Митрополит Андрей Шептицький та греко-католики Росії) та ісповідник віри патріярх Йосиф. Чи варто відмовлятись УГКЦ від власної харизми, чи не втратить вона тоді свою історичну тяглість, чи не буде це потрактоване як зрада? Послідовність та вірність сформованій історично харизмі (навіть якщо така харизма комусь дуже недовподоби) – найкращий тест на помісність. В іншому випадку, навіщо тоді УГКЦ помісність?…
фінансово.
Щиро дякуємо!
