Чому люди себе ненавидять?

Глибоко вкорінений в нас інстинкт життя слід відрізняти від любові до власного життя. Наскільки сам інстинкт це природні дані вписані в людські гени, настільки любові до свого життя ми мусимо допіру навчитися.

Ненавидить своє життя той, хто не навчився любити себе самого. Туди, де бракує любові, вламується ненависть. Ненависть до себе становить безпосередній наслідок браку любові.

Тож – чому люди ненавидять себе?

Бо не почуваються любленими ані іншими, ані Богом. Аби полюбити себе, потрібно насамперед отримати досвід любові від інших. Як немовля неспроможне саме себе нагодувати, так і людина – доросла також – неспроможна сама себе обдарувати любов’ю. Полюбити себе може тільки той, хто відкрився на любов і почувається повністю любленим. А ненавидить своє життя той, хто почувається відкинутим, приниженим, ненавидженим іншими. Наше ставлення до нашого власного життя є в певному розумінні відображенням нашого досвіду любові з боку інших: Бога і людей.

Аби вилікуватися від ненависті до життя, ми потребуємо зарівно любові від Бога, як і від людей. Людина нездатна давати ближньому таку любов, яку йому може дати єдино лише Бог, але й Бог не може дати людині того, що дає їй ближній. Творець не нагодує немовляти без допомоги людини – матері, Він не може сам його сповивати, навчити людської мови. Він, Всемогутній, уклав завіт із людиною, і тільки з її допомогою може людину любити. Для наших ближніх ми являємо собою Обличчя Бога, Його руки, ноги, вуха, вуста, Його тіло. Коли мати покине власне дитя, Бог у своїй любові до нього залишиться безпорадний, немічний, безрукий, безногий, «безгласний». Він може тільки страждати з дитиною, яка страждає, і вмирати разом із нею.

Чому люди себе ненавидять?

Тому, що забагато говорять про давання любові іншим, а рідше (або й зовсім ні) – про смиренне приймання любові Бога і людей. Давати любов іншим може тільки той, хто її приймає. Хто не приймає любові, той нездатний любити. Людина не є джерелом любові. Ісус сказав, що ми без Нього нічого вчинити не можемо. Отож як без Нього ми можемо полюбити самих себе? Силкуватися дарувати любов іншим, якщо перед цим не було досвіду прийняття любові, – це викликати згарище, проявом якого, зокрема, є небажання та ненависть щодо свого власного життя.
Коли ми не почуваємося любленими Богом і людьми, то стараємося «заробляти» на любов до себе. Ставимо собі надто амбітні вимоги, аби засяяти в очах інших і таким чином переконати себе, що ми заслуговуємо на любов. Виконання власних надмірних вимог ставимо собі як умову для любові до себе. А оскільки виконати їх не можемо, то всі зусилля завершуються розчаруванням.

Ніщо так не поглиблює ненависті до себе, як несповнені, хворі амбіції. Гордування собою є всього лише продовженням розчарованої гонитви за власною величчю. Аби вилікуватися від ненависті до себе, нам потрібно насамперед відмовитися від гордого серця і очей, що несуться вгору, а потім у положенні безпорадного немовляти відкритися на любов Бога та іншої людини (див. Пс 131).

Якщо не станемо як діти, не зречемося ненависті до себе, не полюбимо свого життя, – не увійдемо до Царства любові.

Юзеф Августин SJ, deon.pl