Цікаво, що в наші сучасні комп’ютеризовані часи зустрічається щоразу більше людей, які переживають величезні драми, пов’язані з почуттям провини та відкинутості. Скільки ж то разів уже я чув: «Отче, я пропав». Коли запитую – чому, дістаю вельми подібні відповіді: «Згрішив», «Я слабкий», «Не можна вибачити того, що я наробив».
На жаль, такий підхід нерідко призводить до розчарувань і драм. Натомість коли мені вдається з цими людьми «попрацювати» – виявляється, що за цими драмами стоять інші, неусвідомлені причини відчуття своєї пропащості. Там, наприклад, можна знайти вельми високі (просто-таки нереальні) вимоги до себе, або невіру, що Бог може простити («іншим – так, але не мені!»), або й навіть ненависть до себе.
Як на мене, маємо тут три рівні, які слід пройти, аби говорити про пробачення чи примирення. Це – Бог, ми та інша людина.
Примирення з Богом
Щодо Бога, то клопотів бути не повинно. Якщо читаємо Святе Письмо, то відкриваємо, що Бог – не такий, як людина. Достатньо пригадати притчу про марнотратного сина й милосердного батька. Бог любить нас і знає, що ми поранені гріхом, що ми падаємо. Ісус довів, що прийшов не до досконалих фарисеїв, а до грішних митарів.
Ба більше, Боже пробачення не має меж. Пам’ятаєте притчу про двох слуг? Один був винен панові 10 тисяч талантів (десь я вичитав, що це дорівнює 20 млн. доларів). Весь доход Галілеї і Переї з податків становив 200 талантів, а річний доход Ірода – близько 900. І пан простив слузі той борг. Співслуга ж був винен героєві притчі 100 динаріїв, тобто близько 40 доларів, але не дочекався прощення цієї заборгованості. Ісус розповідав про цю вражаючу подію, аби довести до свідомості всіх різницю поміж масштабом пробачення Божого і нашого… Однак, попри те, що ми цю різницю знаємо, багато хто має серйозні труднощі з вірою в Боже прощення!
Пробачити собі
Друге питання – і, мабуть, найважче – це пробачити собі самому. Ми все якось не можемо побачити того, що подібні до дерева. Засохла гілка, дупло чи гриб-трутовик, який сильно розрісся, не свідчать про те, що дерево саме по собі погане. Це важливе спостереження, оскільки, по-перше, кожен з нас носить у собі рани. По-друге, потрібно усвідомити, що наші рани нерідко не загоюються, бо ми не можемо пробачити себе або того, хто їх нам завдав. А прощення – гоїть.
Я б не хотів спрощувати дійсність, але зважився б на ствердження, що ми часто не віримо в Боже прощення і ближніх не прощаємо тільки тому, що не можемо простити самих себе. На питання, чому це так, немає легкої та простої відповіді. Здається, що тут чимала провина гуманізму і його віри в необмежені можливості людини.
Поміж християнством і гуманізмом пролягає тонка й дуже делікатна межа. Її можна не помітити. А саме: християни завжди прагнули до досконалості. Хотіли бути якнайкращими. Досить згадати хоч би Отців пустині з перших століть. Гуманізм також пропонує прагнення до досконалості. З маленькою відмінністю: християнин завжди розраховує на допомогу Бога і знає (або принаймні має знати), що через первородний гріх ми всі слабкі, всі падаємо. Натомість гуманізм вважає, що людина може все. Всупереч гаданому, наслідки цієї різниці – серйозні.
По-перше, християнин прагне до досконалості заради Бога, тобто для того, аби бути ближчим до Нього, мати з Ним кращий контакт, відкритися на Його любов. Гуманіст же прагне до досконалості заради самого себе: аби добре в цьому почуватися, аби люди ним захоплювалися, аби бути важливим для інших.
Другий наслідок описаної вище різниці ще серйозніший. Якщо християнин скоїть гріх, упаде, то в ньому зроджується жаль, у центрі якого – Бог-Любов. А людина, просякнута ідеями гуманізму, має почуття провини з огляду на себе саму: то Я згрішив, то Я упав, то Я підвів. У центрі завжди стоїть Я. Таке почуття провини, на жаль, часто провадить до відчаю, відкинення себе, погорди. Варто пригадати слова св.Павла, який писав до римлян про те, як у ньому борються стара й нова людина. Нова людина має чимало добрих прагнень, але коли з’являється «стара людина», то Павло робить те, чого не хоче. Наголошую на цьому уривку, оскільки в цих словах немає погодження на зло та гріх. Ці слова також не становлять легкого самовиправдання, вони просто дають нам важливу вказівку стосовно жалю за гріхи та провини. Отож, якщо я скою якесь зло і почну на себе кричати, обзивати себе («А обіцяв же… а чому ж знову зробив… а такий я і сякий…»), то жалю в мені немає. Така позиція призводить тільки до принижування себе самого, до нищення себе, а не до зрілої відповідальності за зло! Замість того, щоби кричати на себе, я маю сказати, як св.Павло: «Так, я це зробив. То мій гріх. Віддаю його Тобі, Боже. Допоможи, бо я сам не дам цьому ради…»
Зосередження на собі провадить не до справжнього ЖАЛЮ за гріхи та провини, а щонайбільше до ПОЧУТТЯ провини, яке нас руйнує.
Примирення з ближнім
Залишається ще одне питання: пробачення іншому. Скільки з нас хотіли б це зробити, і не можуть? Постійно носимо в собі смуток, почуття кривди тощо. Часто ми проти цього безсилі. Не тільки не можемо простити, але й такі хвилини є, коли не хочемо ХОТІТИ простити. Хоча варто було б розпочати від нагадування, що християнське прощення є актом волі. Це зовсім не означає, що як я прощу, то автоматично забуду. Неправда! То було би надто гарно. Я вважаю, що варто відрізняти своє серце, свою добру волю від пам’яті, особливо пам’яті емоційної. Бо те, що я пробачу, що молюся за тих, хто мене поранив, не означає, що як я їх бачу, то в мені щось десь не перевертається. Отже, я можу простити, але повинен рахуватися з тим, що час від часу щось мені згадається. Аби лиш я пам’ятав, що вже простив!
Етапи прощення
А саме прощення, особливо ж справ важких, також належить до важких завдань. Інколи постає необхідність здійснити конкретні кроки. Перший крок – ще раз пережити завданий нам біль. Це потрібно, аби вирвати жало, яке залишилося в нас. Не йдеться про роздирання ран! Коли ми заново переживаємо те, що сталося, то можемо подивитися на це інакше. Можемо виразити свій біль і гнів. Але для цього потрібен уже наступний елемент: дистанція. Якщо щось сталося хвилину тому, наші емоції такі сильні, що спроба розглянути питання може тільки погіршити або поглибити проблему. Отже, потрібен час. Вочевидь не задовгий, бо з часом наростають наступні емоції, змінюються спогади, може дійти до перекручення в пам’яті всієї болісної історії загалом. Але без здорової дистанції ми неспроможні поглянути в обличчя людини, яка нас скривдила.
Третім кроком є об’єктивна оцінка того, що саме нас поранило. Тільки слова чи жест? А може, за цими словами стояло щось інше? Пам’ятаймо, що варто собі самим казати правду, бо тільки вона нас визволить.
Останнім, четвертим кроком може бути визволення з-під влади того, хто нас поранив. Про що йдеться? Коли хтось нас поранить – буває, ми постійно думаємо про нього, про те, що цей хтось нам зробив. У наших думках зроджуються «солодкі» задуми помсти або довгі діалоги з «нападником», у яких ми перемагаємо. Але це нічого не змінює. Що гірше, це тільки поглиблює гіркоту й пожирає нас, нищить зсередини. І доки так діється – та людина чи подія весь цей час мають над нами владу! Визволення настає, коли ми з нею порозмовляємо, з’ясуємо все чи скажемо: «Прощаю».
Однак аби це настало, спершу треба простити себе самого й повірити, що Бог мене любить і прощає. І це – усвідомити, що ми всі лише слабкі люди, які можуть помилитися чи скоїти гріх… Але в нас є Отець, який завжди прощає і зцілює прокажених.
Отець Матеуш Хінц OFMCap, eSPe
фінансово.
Щиро дякуємо!
