Анатолій Бабинський, співробітник Інституту релігії і суспільства в Українському католицькому університеті, пояснює, що ж насправді означає те, що Церква відділена від держави:
— Коли говориться, що в нас Церква відокремлена від держави, то стверджується, що саме тому релігія жодним чином не повинна бути присутня в публічному просторі: ні в освітніх закладах, ні в будь-яких державних заходах тощо. Тут, мені здається, ми маємо справу з дуже сильною підміную понять, оскільки відокремлення Церкви від держави означає відокремлення державних органів влади від церковних інституцій. Тобто ці дві структури існують автономно одна від одної, вони не є цілісним органом влади. Церква, тобто її ієрархія, її інституції, що існують у державі, — функціонально, структурно — насправді відокремлена від держави, від державної влади. Але Церква не відокремлена від суспільства. І саме тут криється цей момент: якщо ми говоримо про те, що державна влада не може впливати на те, що діється в Церкві, а Церква, як структура, не повинна була б впливати на органи державної влади, — з цим усе зрозуміло. Але це не означає, що Церква не має права існувати в суспільстві, в публічному просторі. Розділити Церкву і суспільство неможливо в принципі, тому що Церква — це частина суспільства, а суспільство — частина Церкви. Тому, якщо ми говоримо, що Церква, ніби хірургічним скальпелем, повинна бути відділена від усього, що є в державі, то тоді я, як віруючий, не повинен би був мати право голосувати на виборах Президента, тому що я, як віруючий, голосуючи за того чи іншого кандидата, буду керуватися своїми релігійним поглядами. Натомість мені пропонується таке: якщо я віруючий і сиджу собі в хаті, в мене є право помолитися; а коли я виходжу на вулицю, я повинен переключати свій розум на якийсь такий секулярний манір і переставати бути віруючим. І я нібито не повинен вдаватись до жодних релігійних аргументів, відстоюючи свої погляди в публічному просторі, оскільки публічний простір повинен бути, так би мовити, стерильним від будь-яких релігійних мотивів чи будь-яких релігійних поглядів. Я повинен жити як шизофренік: удома я повинен бути віруючим, а коли виходжу на вулицю, то повинен бути якщо не атеїстом, то принаймні агностиком, тобто жодним чином не виявляти свою віру. Це мені навіть може бути заборонено. Цей парадокс дуже гарно колись сформулював один французький філософ, Шарль Пегі, наскільки я пам’ятаю. Він сказав: «Від мене вимагається зректися моєї віри, бо мій опонент не вірить ні у що». Постулючи таку «стерильність» публічного простору, в якому насправді нав’язується багато цінностей та ідей, мені абсолютно забороняється керуватися моїми релігійними поглядами, коли я виходжу в публічний простір. Сказати, що це є якесь справедливе суспільство, мені особисто дуже важко. Насамперед тому що ці речі подаються нам під гаслами «європейськості», рівності. В першу чергу — «європейськості». Коли Україна хоче бути європейською, вона повинна бути саме такою. Але це міф, що в Європі відсутня релігія. Європа насправді пережила дуже сильний етап секуляризації, в храмах стало менше людей, але вони є. Якщо ми будемо порівнювати статистично, скільки в нас є храмів і скільки в нас є людей, то вийде приблизно одне й те саме. Релігія присутня і в публічному просторі. Якщо ми подивимось на таку країну, як Німеччина, яка є одним із рушіїв Європейського Союзу, то побачимо: Ангела Меркель належить до Християнсько-демократичної партії. На політичному рівні присутні чіткі ідентифікатори, що ці люди є віруючими, що вони не зрікаються своєї релігії, що релігія надихає їх на ті чи інші політичні програми. І не слід також забувати, що й сам Європейський Союз був сформований на принципах католицького соціального вчення, тому що й Аденауер, і Гаспарі були глибоко віруючими католиками, і вони цю повоєнну Європу будували саме на тих засадах, про які нам говорить соціальна доктрина Церкви. Мені часто доводиться розмовляти з колегами із Західної Європи, які пам’ятають що цей проект постулювався як той, що будується саме на соціальних принципах Католицької Церкви. І вони кажуть: «Те, що є зараз, це взагалі не те, чого ми хотіли». Але справа в тому, що Європа — це цивілізована частина світу. І вона має певні механізми оновлення. Вона здатна ще раз переосмислити і повернутися до тих принципів, з яких все починалось. І я вірю, що рано чи пізно так буде.
Натомість в Україні це все відбувається дуже по-варварськи. Нам кидають якісь гасла і кажуть: «це Європа, а це — не Європа». І якщо, наприклад, ми розглянемо питання присутності Церкви чи релігії в публічному просторі, зокрема в освіті, то побачимо, що на Заході існують католицькі школи, католицькі дитячі садочки, католицькі університети, які взагалі стали першими університетами в Європі. Так, сьогодні богословський факультет в них не є центральним і ключовим, але вони виникли саме з цих факультетів. Більше того, Церкви мають право створювати власні заклади. Церква має це право в усіх цивілізованих країнах. А в Україні ми часто чуємо, що це заперечується, оскільки Церква таким чином буде, так би мовити, «негативно впливати на розум» молодих людей, дітей тощо. Але це не європейський підхід, це — радянський підхід. Перше, що зробили більшовики, коли прийшли до влади, — вигнали Церкву з навчальних закладів. Релігія вважалась «опієм для народу», тому перше, що зробили більшовики, це усунули релігію з шкіл. Принцип, який зараз час від часу згадується, що у нас Церква відділена від школи, дістався в спадщину саме від Радянського Союзу. Це не європейський принцип. На жаль, нині ми часто маємо справу з такою маніпуляцією, коли нам говориться, що це цивілізовано, хоча в дійсності це не так. Нехай поїдуть до Німеччини, нехай поїдуть до Америки і в цьому пересвідчаться.
Повний запис розмови на тему релігії в суспільстві з Анатолієм Бабинським слухайте у подкасті.
фінансово.
Щиро дякуємо!
