Суспільство

«Майя та її мами» — підручник з підміни понять

14 Вересня 2017, 18:55 2245

На Львівському книжковому форумі — скандал. Була спроба (на жаль, невдала) зняти з продажу книжку Лариси Денисенко «Майя та її мами».

Не насторожити таке видання не може — однак прихильники «сучасних поглядів» кинулися її вельми агресивно захищати, а видавництво ще й виклало цей твір у вільний доступ у мережі. Що це за видання і чому воно, попри видиму милоту, просто шкідливе, — читайте думку Олени Білозерської, відомої проукраїнської діячки, яка добровільно пішла на фронт захищати нашу Державу. Вочевидь, це треба робити не лише зі зброєю в руках, але й словом.

 

Після скандалу навколо дитячої книжки «Майя та її мами» скачала її і прочитала. І скажу я вам (хоча й розумію, що моя думка багатьох обурить): це неправильна і шкідлива книжка.

Для тих, хто не читав: розповідь іде від імені звичайної дівчинки Майї, приблизно десятирічної. Вона описує свій загалом дружний клас, у якому в кожної дитини є якась особливість: хтось був зачатий у пробірці від сперми донора, у когось є тільки мама, бо батько зник під час війни на Донбасі, а в когось батька і не було, у когось тато і дві мами (перша — рідна, друга — мачуха), когось виховує бабуся, бо обоє батьків на заробітках, у когось батьки позбавлені батьківських прав, хтось є всиновленою дитиною, хтось проводить тиждень у батька, тиждень у мами та її «друга»; сама ж Майя зростає у пари лесбійок, а батько її — невідомий донор. Також це діти різних національностей, дехто має певні особливості у зовнішності. І в них є мудра і добра вчителька пані Юлія, яка навчила їх не сміятися одне з одного, бо кожна дитина заслуговує на любов, і кожна сім’я — це сім’я, якщо в ній панує любов.

Від цієї книжки так і тхне оцією абсолютною толерантністю всіх до всього за рахунок всього і всіх, нав’язуваної нам західним світом. Щоб ви розуміли: я абсолютно не сприймаю модель суспільства, у якому жінка без дозволу чоловіка не може з дому вийти, не те, що влаштуватися на роботу чи кермувати автівкою. І так само не сприймаю модель суспільства, у якому діти можуть скаржитись на батьків у поліцію, а явно психічно хворих не можна лікувати без їхньої згоди.

Будь-яка боротьба за права скривджених і знедолених на початках є дуже прогресивним явищем. Колись робітники жили в підвалах і бараках, працювали по 18 годин на добу, а в разі смерті чи тимчасової непрацездатності робітника його родина залишалася без засобів для існування. Це був капіталістичний «бєспрєдєл», і для боротьби з ним з’явилися ліві рухи. До чого призвів їхній розвиток — усі мали «щастя» спостерігати протягом цілих 70 років.

Те саме з боротьбою за права жінок. Колись жінки не мали права голосу і взагалі не вважалися за людей, і з цим треба було боротися. Але продовження цієї боротьби ще трошки і призведе до повного розвалу інституту сім’ї.

В усьому має бути золота середина. Не можна, наприклад, забороняти жінкам воювати і служити в армії, але й не можна вимагати, щоб половину особового складу збройних сил становили жінки. А до цього скоро може дійти.

Те, що зараз прийнято називати толерантністю, — це вже перебір, ой, перебір. Що йде за цим перебором — знаємо з історії: приходять варвари, у словнику яких немає таких слів, як «демократія», «толерантність» і «свобода слова», і вирізають все і всіх, і настає пітьма.

Я не хочу, щоб моїм майбутнім дітям нав’язували ТАКУ толерантність.

Повертаючись до книжки про Майю — мені вдалося сформулювати, що саме з нею не так. 

У цій книжці відбулася ПІДМІНА ПОНЯТЬ: під виглядом турботи про дітей, про їхнє щастя і всебічний розвиток майбутньому поколінню нав’язується думка, що речі, шкідливі для інтересів держави і нації, є абсолютно нормальними, а для того, що завжди вважалося нормою, сьогодні місце десь у заповіднику.

До цієї книжки так і проситься продовження: «А в Миколки є тато, мама і дві сестрички. Миколчин тато заробляє гроші, а мама — домогосподарка, Миколку всі дражнять, і йому дуже-дуже соромно».

Ви скажете: «А як же бути з любов’ю, на яку заслуговує абсолютно кожна дитина, незалежно від…?»

Так ось. Ми всі або самі є батьками, або добре пам’ятаємо власне дитинство. Майже в кожному класі були хлопчик або дівчинка, яких цькували однокласники. За що — абсолютно неважливо: діти жорстокі і цькуватимуть кожного, хто чимсь відрізняється від більшості. Можливо, він рудий. А може, «очкарик». А може, мулат. А може, в нього неповна сім’я. Дітям байдуже, їм аби цькувати.

Чи є така ситуація нормальною?

Звісно, ні. Від цькування в дитинстві у людей на все життя залишаються такі комплекси, що ой. Хтось може вирости зашуганим повним невдахою, а хтось — маніяком-садистом.

І мудра, добра вчителька пані Юлія мусила б пояснювати дітям наступне: що НІКОГО, А ОСОБЛИВО ДИТИНУ, НЕ МОЖНА ЦЬКУВАТИ ЗА ТЕ, ЩО ВІД ЦІЄЇ ЛЮДИНИ НЕ ЗАЛЕЖИТЬ. Дитина не обирає, у якій родині їй народитися. Вона не може обирати батьків, національність, колір очей, родину, у якій їй жити, не може (принаймні, самостійно) позбутися фізичних вад, якщо вони в неї є, і так далі.

А за те, в чому людина не винна, за те, що вона не в силах змінити, її не можна піддавати осуду.

Цю нехитру істину здатні усвідомити навіть п’ятирічні. А замість неї нам нав'язують… Щоб не образити нікого за національною чи гендерною ознакою, наведу приклад із сфери здоров’я. Припустимо, у хлопчика поганий зір, він носить окуляри з товстими лінзами. Чи можна дозволяти однокласникам цькувати цього хлопчика? Звісно, ні. Дітям треба пояснити: «Петрик не винен, що в нього поганий зір, те саме могло статися з будь-ким із вас, ви б хотіли, щоби з вас так сміялися? Він погано бачить, зате він краще за всіх вміє те-то й те-то». Замість цього у книжці, образно кажучи, дітей переконують, що поганий зір — не хвороба, а різновид норми.

Панове дитячі письменники, а напишіть хтось хорошу, правильну дитячу книжку на цю тему! Яка б відучала дітей ображати тих, хто на них не схожий, і при цьому не нав’язувала б майбутньому поколінню чужі шкідливі цінності.

Олена Білозерська

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
CREDO — сайт і часопис для читачів, які хочуть жити свідомою вірою. Якщо Вам подобається те, що ми робимо, долучайтеся до збору коштів для праці редакції. Ми цінуємо кожен внесок!
Виберіть суму
грн/місяць
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: