Поради

Навчіть свою дитину казати «Ні»

06 Квітня 2018, 17:18 2105

У двох наших дітей сильні характери, вони вміють боротися за своє. Третя дитина — взірець слухняності, згоди і жертовності. Як її навчити радити собі у житті?

Чи послух і ґречність це завжди чесноти? Чи бунт дворічної, чотирирічної, 15-річної дитини це допуст Божий, чи цінна стадія розвитку? І чи слухняна дитина, на все згідна, яка завжди питається про дозвіл, це насправді добре вихована дитина?

 

Дозвольмо дітям пручатися

«Будь ввічливий!» — це фраза, якої я дуже не люблю. Може, тому, що мені частенько доводиться стикатися з дорослими «продуктами» так званого виховання до ввічливості: люди, яким змалечку говорилося, що послух і служіння іншим це найбільша чеснота, а гнів, незгода, забезпечення власних потреб — це егоїзм і взагалі недобре.

І хоча ввічливість цих людей бездоганна, однак вони нещасливі. Дрейфують по поверхні життя, не вміючи впоратися з пасивністю, вигорянням, постійним почуттям провини, депресією. Це жертви власного невміння сказати «ні» тим, хто з їхньою допомогою та їхнім коштом задовольняв лише власні потреби. Вони готові прийти на кожний поклик, відмовитися від власних планів, дають себе використати, ну бо ж завжди чули, що повинні «любити ближнього більше, ніж себе самого», що мають носити тягарі інших, що втратити себе заради ближнього — це християнський стандарт.

Загалом — так, ближні мають бути адресатами нашої любові. Однак ніде не написано, що ми маємо їх любити БІЛЬШЕ, ніж себе самих!

 

Я жертовний, отож любіть мене!

Любов до себе не завжди мусить означати егоїзм: вона може бути турботою про власні потреби, повагою і милосердям до самого себе, і як така — кожному в цьому житті необхідна. Служіння іншим, присвячування їм свого життя, відмова від комфорту, сну, вільного часу, розвитку власних інтересів — це позиція, прекрасна лише тоді, коли випливає зі свідомого, вільного вибору, з усвідомленої любові як виконання волі Бога, а не як повинність або переконання, що завдяки цьому я відповідатиму очікуванням інших і це означатиме щастя, ну а може, і Господь Бог буде до мене милостивий.

«Я служу, я жертвуюся, отож мене люблять». Ось життєве мотто багатьох із нас, особливо жінок. Чому ж так часто нас супроводжує гіркота і перелічування наших, ніким не помічених, заслуг? Бо люди найчастіше виявляються невдячними, а заробити на Божу любов — неможливо. Ані участю в прерізних молебнях, ані відмовлянням якнайбільш прекрасного набору щоденних молитов, ані виконанням добрих учинків аж до повного виснаження. Божу любов ми отримуємо тому, що Бог хоче її нам дати! Тобто для нас — «задарма». Незалежно від наших заслуг і зусиль, а також і попри невдачі й падіння. Та й інша людина охочіше оцінить менше добро, виказане з любов’ю і радістю, аніж великий дар, який супроводжується німим мучеництвом на обличчі і докором в очах.

 

Мене люблять, отож і я хочу служити

Мені особисто більше смакує великодній сніданок із крашанок, паски і посвяченої ковбаски, прикрашений радістю Воскресіння, аніж повний стіл вишуканих страв із підкресленням, що їх приготування мало не загнало хазяйку в гріб… «Мене люблять, тому я охочий послужити» — це позиція набагато більше християнська, і в своїй свободі я вибираю чинну відповідь на безумовну любов Бога.

Однак я при цьому не забуваю про служіння самій собі, інколи кажучи рішуче «ні» тим, хто (не раз посилаючись на Божу науку) намагаються обтяжити мене власними проблемами.

Існують люди, яким від природи складно сказати «ні», які воліють пливти за течією, тоді життя видається їм легшим. Однак рахунок за надто часто оголошувані в житті капітуляції раніше чи пізніше їм доводиться заплатити. Інколи ціною стає самотність, невпорядковане життя чи бунт власного тіла.

 

Експеримент на дітях

У двох наших дітей характери сильні, вони вміють за себе постояти. Третя дитина – ідеал послуху, згоди й жертовності. Екземпляр надзвичайно легкий для виховання і втіха для батьків, змучених постійними війнами з рештою потомства. Спершу ми дуже раділи, що нам так легко вдається провадити до дорослості хоч би одне з наших дітей. Пізніше, однак, у наші серця почав вкрадатися неспокій. Зрештою, «так» — це не єдина потрібна відповідь в усіх ситуаціях!

Інколи «ні» — необхідне, зокрема коли хтось намагається нас скривдити, нападає на цінності, що для нас важливі, або хоче змусити нас зробити щось, чого ми не бажаємо або що вважаємо неправильним. Чи дитина, яка не вміє противитися нам, батькам, умітиме спротивитися, коли треба буде, комусь чужому? Чи зуміє вона покерувати своїм життям, сама собі визначити цілі та досягати їх, коли зникне рука батька чи вчителя, яка поки що веде як під лінійку?

Отож коли наша слухняна дитина почала страждати від мігреней, мати напади страхів, труднощі зі сном та ображатися без причини, нам спало на думку, що, може, це тіло виражає те, що боїться виразити серце. І, може, це наслідки життя у постійній відмові, у невпинному заперечуванні власних бажань заради того, щоб інші були щасливі, аби в сім’ї панувала гармонія. А може, це також спосіб заслужити любов, яку це дитя зовсім не сприймає як безумовну?

В сім’ї, де всі здатні наполягти на своєму, вразливому флегматику, який за своєю природою схильний відступати перед перешкодами, вочевидь нелегко. Йому тяжко противитися натискові оточення. Він воліє уникати напружень. Боїться критики чи невдоволення батьків. Боїться втратити їхню любов, думає, що повинен її заслужити. Я замислилася, що робити, аби дати нашій дитину простір для розвитку, свободу сказати «ні», дійти до того, чого вона сама хоче, водночас даючи гарантію, що такі експерименти не закінчаться поразкою. Тому я запропонувала одну вправу.

Я підготувала набір карток із реченнями, які виражають незгоду. Дитина мала їх витягати не дивлячись і голосно зачитувати. Спротив був чималий, але ми це випробували: «Мамо, я не хочу грати в цю гру» — «Розумію. Я дуже тебе люблю». «Я з тобою не погоджуюся». — «Вочевидь я би хотіла, щоб ми були однієї думки, але я і так тебе люблю». І так далі. «Я не буду зараз розбирати посудомийку, я хочу дочитати цей розділ»; «Мені не подобається цей суп і я не хочу його їсти»; «Не хочу вдягати цю сорочку, вона мені не подобається». Кожна відповідь на кожне з таких речень закінчувалася запевненням у любові попри все — і обіймами.

Від того експерименту в наших стосунках дуже багато змінилося. Дивлячись із практичного погляду — на гірше, бо тепер у нас удома троє невблаганних дискутантів. Але нервове напруження у нашій «ввічливій дитині» відчутно спало.

 

Риби голосу не мають, а діти?

Даймо дітям можливість сказати «ні». Якщо у нашій сім’ї ми самі допустимо існування відмінних поглядів, наші діти зможуть вправлятися у безпечному вказуванні власних меж. Виразімо пошану до фізичних меж нашої дитини, одразу позитивно реагуючи на її перші «ні», коли вона вже пересичена маминими обіймами чи татусевими лоскотами, коли вона не бажає поцілувати прабабцю або їсти з тієї самої ложки, що й батьки. Дитина відчує, що вона має вплив на своє життя, на сімейні рішення — коли зможе відмовитися іти до басейну, бо не має охоти плавати, і не нарватися на примус, відмову в любові чи маніпулювання ображеним обличчям. Якщо наші діти зможуть вправлятися у нашому домі, кажучи «ні» важливим для них людям, тобто батькам — без ризику втратити нашу любов, — вони стануть сильнішими, легше противитимуться натискові ровесників, маніпуляціям учителів.

«Мамо, можна, я зніму черевички?» — колись запитало наше слухняне дитя на третю годину спільної подорожі автомобілем. У цей час двоє інших уже давно сиділи в шкарпетках, і їм навіть до голови не прийшло, що про цю дрібницю треба питатися.

«Мамо, можна, я щось поїм?» — «Дитинко, на холодильнику не висить замок!»

«Мамо, я маю вдягнутися?» — «А тобі холодно?»

Коли я голодна — я їм. Коли я втомлена — я сплю. Не кожен, однак, визнає за собою право слухати себе й піти за власними потребами.

Можливість «безкарно» говорити «ні» у сім’ї допомагає докопатися до своїх потреб, визнати їх і взяти за них відповідальність. Дітям, які вчаться розпізнавати розумну межу власних прагнень, у дорослому житті менше загрожує синдром вигоряння — часта доля тих, хто замало дбає про себе.

Їм також легше взяти відповідальність за свою долю, за власні вибори, і повірити, що їхній успіх залежить насамперед від них самих, а не від зовнішніх обставин. Не гамуймо наших дітей, не обламуймо їм в ім’я якоїсь невиразної «ввічливості», не вчімо їх душити в зародку свій гнів, сум або жаль. Але навчімо їх, яким прийнятним чином це виразити. Дозвольмо дітям заперечувати нам, батькам, слухаймо їхню думку, берімо її до уваги, бо може бути таке, що риби голосу не мають, але наші діти у нашій сім’ї безумовно повинні його мати.

Переклад CREDO за: Агнєшка Завіша, Deon

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: