За роки незалежності, попри позитивні зрушення, наше суспільство не змогло позбутися нашарувань минулого — переконаності у тому, що релігійність не повинна виходити поза рамки зовнішньої обрядовості. Саме такою Церква представляється і в медіа. Хто у цьому винен: журналісти чи віруючі, Церква чи суспільство?
Про місце релігії в суспільстві та взаємини Церкви і засобів масової інформації розповідає відомий український журналіст, публіцист, редактор Вахтанг Кіпіані.
— В українських медіа релігійні теми порушуються лише з нагоди найбільших свят або при нагоді церковних майнових скандалів. Вахтанже, скажіть, це наслідок необізнаності, маніпулювання чи все ж совковості, яка не сприймає релігійності?
— Українські ЗМІ загалом є відповідними українському суспільству. Якщо люди сприймають релігію лише як красиві обряди: піти кілька разів на рік до церкви, посвятити і наїстися ковбасок, то таким чином і ЗМІ представляють релігійність по-українськи.
— Звісно, було б дивним, якби телебачення, радіо та преса зненацька почали висвітлювати лише релігійні та духовні питання або взагалі перетворились на суто конфесійні ЗМІ, але чи, на Вашу думку, українські медіа не марґіналізують релігійності та духовності в житті сучасних українців?
— Соціологія показує, що в середньому українці бувають у церкві 2-3 рази на рік. Може, тому й медіа не мають до релігії великого зацікавлення?..
Така ситуація є наслідком безбожницької політики Радянського Союзу. Я ще з школи пам’ятаю «перли» атеїстичної пропаганди, брутальні цитати з Ярослава Галана, глумливі публікації на тему «Бога немає, бо космонавти високо літали та нічого там не бачили».
— Телебачення зводиться лише до розважальної функції і… рекламної, духовна залишається на периферії. Духовність є певною мірою темою табу. Думаєте, це комусь вигідно?
— Ми не німці, не поляки і навіть не росіяни, для яких релігійні і духовні питання стоять на набагато вищому місці в системі цінностей. Наприклад, кожних 4-5 чисел німецький журнал «Шпіґель» робить тему номера, обкладинку, пов’язану з релігією, пошуками сакрального в собі і навколо себе. До прикладу — з приводу нещодавнього свята Христового Воскресіння жоден із відомих вітчизняних тижневиків — ані україномовні «Український Тиждень» та «Главред», ані російськомовні «Кореспондент», «Профиль» чи «Фокус» — не зробив спеціального випуску, та й навіть обкладинки відповідного змісту.. Редактори наших ЗМІ через брак культури не відчувають потенціалу віруючих людей. Тим часом західні медіа-менеджери свідчать, що обкладинки релігійного змісту добре «продаються».
— Стереотипи є в кожному суспільстві, навіть складно було б уявити, щоб їх не було зовсім. Які стереотипи щодо Католицької Церкви Ви помічаєте в українському суспільстві і у журналістів, зокрема?
— Питання цікаве, але мені важко на нього відповісти, бо я не відчуваю тиск стереотипів щодо Католицької Церкви. У моєму колі друзів і знайомих багато католиків: римо- і греко. Я відкритий до Католицької Церкви, вважаю її суспільну місію надзвичайно корисною. Одним із найяскравіших моментів життя — аудієнція в Святішого Отця Йоана Павла ІІ у Римі.
Знаєте, іноді в пресі в негативному контексті згадують «єзуїтів», хоча насправді ці висловлювання до реального ордену не мають жодного відношення. У нас краща ситуація, аніж, приміром, в Росії, де «католик = враг». В Україні релігійна толерантність набагато вища і це треба плекати й далі.
— Давня істина: «Там де люди — там помилки» не може оминути і ЗМІ, а тому ми наче вже й звикли до поширених фальсифікувань, браку правдивості та об’єктивізму. Вахтанже, в чому Ви бачите помилки та свідомі перекручення в релігійних питаннях в українських ЗМІ?
— Свідомі перекручення у релігійних питаннях, як на мене, найбільше стосуються протестантів та харизматів. Преса щодо них надзвичайно упереджена і часто виступає як рупор консервативного крила УПЦ (МП). Новітні релігійні організації та течії переважно представляють, як «заробітчан», гастролерів, метою яких є лише отримання зиску, а не духовні практики. Це питання особистої відповідальності кожного журналіста. На жаль, подібних упереджених і навіть агресивних публікацій та сюжетів чимало. Мені здається, що це несправедливо, бо я є прихильником релігійної свободи.
Проблема в тому, що частина журналістів, які пишуть про церкву та релігію, не заглиблюються, не мають жодних додаткових знань, не проходять жодних курсів, стажувань. Взагалі, в Україні релігійна тематика в медіа є маргінальною — на відміну від Польщі, Німеччини, порушується лише 6-10 разів на рік — здебільшого, з нагоди великих свят.
Зараз, коли ви зателефонували, якраз готую сюжет про постать отця Гавриїла Костельника. Звісно, перечитую окремі публікації, спілкуюсь з греко-католицькими та православними священиками, істориками. Я уникатиму оцінок о. Гавриїла як богослова – у короткому сюжеті розповісти про складну метаморфозу все одно не вдасться. Мені цікава трансформація його поглядів на комуністичну владу, як він спробував був «обіграти» Сталіна. Він мріяв про потужну українську православну церкву, а в публікаціях 1940-х років — навіть про її автокефалію. Це була суперамбіційна постать… Але, треба не забувати, що загалом телебачення орієнтується на масового глядача, який слабо обізнаний в цій темі або й взагалі не знає, хто такий Костельник і якою була доля УГКЦ, тому на цьому кожен раз доводиться зупинятися.
— Чому, на Вашу думку, конфесійні ЗМІ часто такі непрофесійні?
— Усе залежить від розуміння місії видання, його аудиторії, професійності конкретного працівника — редактора, журналіста, дизайнера, фотографа. У процесі створення видання відшліфовуються технологічні процеси, співробітники редакції краще вчаться формулювати «послання», той, хто займається збутом — краще орієнтується, яким має бути наклад тощо. Орієнтиром мають бути польські католицькі ЗМІ, які робляться дуже фахово, за якістю не поступаються світським медіа.
— Що би Ви порадили церквам: розвивати конфесійну журналістику чи виходити назовні — у світські медіа?
— Газета в парафії — це завжди добре, адже це веде до громадянського суспільства, до об’єднання спільноти. Але також потрібно виходити назовні. Церква повинна бути більш активною у представленні інформації, не запізнюватись, адже часто журналістам потрібний контакт «тут і зараз», «сьогодні на сьогодні» — за коментарем, потреба в якому є актуальна, завтра ніхто не прийде.
— Дякую за розмову.
Довідка CREDO
Вахтанг Кіпіані, відомий український журналіст, публіцист, редактор, телеведучий, заступник головного редактора телеканалу ТВі. Працював на телеканалах «1+1», «Новий», «К1», «Інтер», був головним редактором журналу «Фокус». Заслужений журналіст України (з 2005).
фінансово.
Щиро дякуємо!
