Про ґендер у Церкві й суспільстві, фемінізм та гомосексуалізм розмірковує єпископ Станіслав Широкорадюк
Жінки більше схильні до віри в Бога – вони завжди більше потребують підтримки, бояться самотності. Особливо жінки бояться залишитися без Божої допомоги.
Чоловіки почуваються більш самостійними. І часто вони цим зловживають. Чоловіки амбітніші від жінок, вони бувають самовпевненими. Часто чоловіки кажуть, що на себе надіються, а не на Бога. Це гріх. Так можуть сказати тільки чоловіки. Жінки такого не скажуть.
Чоловік створений бути лідером, у церковній спільноті саме чоловік має бути духовним провідником. І якщо в церкві керуватимуть жінки, то, зрозуміло, що чоловіки собі там місця не знайдуть. В Україні по деяких селах досі збереглася католицька традиція, де молитву в сім’ї веде батько. У церкві також чоловіки відіграють головну роль. Вони розпочинають у храмі спільні молитви (розарій, годинки, літанії), а жінки вже підхоплюють. Вони ведуть спів, вони першими вступають. Жінки – на других ролях. У таких парафіях чоловіки не почуваються зайвими, і їх там завжди багато.
Чоловік має бути священиком у своїй сім’ї, головою, керівником. Адже сім’я – це домашня Церква. Чоловік має визначене місце у цій спільноті. Але якщо він його втрачає (як сьогодні часто, на жаль, стається), тоді жінка повинна зайняти це місце. Вона має сміливо ставати духовним провідником у своїй сім’ї, якщо чоловік не виконує свого призначення.
" Слава Богу, що у нас є побожні жінки, адже вони передають віру своїм дітям! Це набагато краще, ніж коли чоловік побожний, а жінка безбожна
Те, що у Церкві більше жінок, ніж чоловіків можна сприймати як проблему, а можна – як щастя. Слава Богу, що у нас є побожні жінки, адже вони передають віру своїм дітям! Це набагато краще, ніж коли чоловік побожний, а жінка безбожна.
Сьогодні сильна стать – жіноча. Жінки дуже витривалі. Особливо це помітно у кризові часи, які ми зараз переживаємо. Жінки можуть витримати багато негараздів, пристосуватися до різних умов і не зламатися. Чоловіки більше схильні до самогубства, до пияцтва. Вони стали слабаками.
Чому чоловіки стали слабаками? Просто вони забагато на себе беруть. А якби вони жили з Богом, то могли б бути сильнішими. Чоловік втрачає свою силу через надмірну самовпевненість. Дуже багато людей, які надто на себе надіялися, а коли втратили все – то не змогли цього витримати.
Бог кожному дає свій хрест. Жінка має просити Бога про сильного чоловіка, якщо вона такого бажає. А Бог їй дасть такого, якого вважає потрібним. Якщо жінка не може мати того, кого хоче, а Бог дав їй іншого, треба пробувати це прийняти. Інколи Господь дає чоловіка, для якого дружина стає навіть матір’ю. А вона хотіла би мати сильного мужчину. Я навіть знаю такі сім’ї. Вона каже: «У мене четверо дітей. Троє маленьких і чоловік». А чоловік на це навіть не ображається, настільки він не може без дружини нічого зробити, нічого вирішити. Значить, Бог більше його молитви вислухав – йому більше була потрібна сильна дружина.
Я завжди кажу молоді, щоб не стидалися молитися і просити Бога про доброго чоловіка, добру жінку, про святу сім’ю. Ви не знаєте планів Божих. Може, Бог хоче вам це дати, а ви не хочете просити.
Батько – приклад для дітей. Мій батько навчив мене, що віра має бути на першому місці. Хоча він сам був православний, але не заперечував, що діти виховувалися католиками. Він не забороняв нам молитися, дозволяв їхати далеко на Службу до храму. У цьому питанні він був ідеальним. Тут ніколи не було жодних дискусій – у сім’ї має бути одна віра: католицька. Все решта бувало по-різному.
Авторитет чоловіка має підтримувати жінка. У нас вдома авторитет батька був беззаперечним. Мама сама терпіла від нього не раз, але ніколи слова не скаже й нікому не дозволить ні півслова сказати на батька. Це батько – він голова сім’ї. Сестри мої це бачили і вчилися з прикладу мами, як потрібно ставитися до чоловіка.
До певного віку хлопчики копіюють поведінку батька. Якщо батько невіруючий, то дитина може думати, що віра в Бога – це не чоловіча справа. Але настає час, коли хлопчик починає мислити самостійно. І якщо у нього віруюча мати, яка навчила молитви, він може повернутися до Церкви.
Виховання багато значить. Але найбільше потрібно покладатися на Божу благодать.
Щоб стати святим, потрібно бути мужнім. Якщо чоловік боїться святості, вважаючи її несумісною з мужністю, то він просто мало знає про святість. Мужність – це чеснота. Не так легко відстоювати свої принципи, свою віру, навіть віддати за це життя. При канонізації перше, що досліджується у кандидата, – це чи мав він героїчні моральні чесноти, одна з яких – мужність.
Ідеал чоловіка – це святий Йосип, Обручник Богородиці. Мовчазний святий. Євангеліє не зберегли жодного його слова. Він більше робив, ніж говорив. Цього потрібно вчитися усім чоловікам. І молитися за заступництвом святого Йосипа.
" Якщо чоловік боїться святості, вважаючи її несумісною з мужністю, то він просто мало знає про святість
Проблема не тільки України, а й усіх пострадянських країн, – це відсутність батька в сім’ї. Його або взагалі нема, і мати виховує дитину сама, або він є, але фізично його нема, бо десь виїхав на заробітки, або він п’є, або просто не бере участі у вихованні дитини. На жаль, татусі рідко цікавляться своїми дітьми. Але на наших очах усе змінюється на краще. Потроху чоловіки починають розуміти свою важливу роль у сім’ї.
Гомосексуалізм треба лікувати. Це збочення. Це може бути спадкове, або може бути, що хтось просто зіпсував дитину, а буває гормональний збій. Гомосексуалізм можна вилікувати, і це вже доведено. В Австралії був випадок, коли вівці відмовлялися плодитися, а барани йшли до баранів. Коли фермер, господарство якого було через це на межі банкрутства, викликав фахівців, то виявилося, що їм у корм додавали кістки тварин, які змінили їх гормональний фон. Коли ж вівцям призначили відповідні вітаміни, вони знову стали нормальними. То якщо можна лікувати тварин, чому ж занедбувати людей? Такі чоловіки можуть вилікуватися, створити сім’ю та народжувати дітей. І я навіть таких знаю. Тоді у їхньому житті все стає на свої місця.
Легалізація гомосексуалізму рано чи пізно призведе до легалізації педофілії. Це показує моральний стан суспільства. З деморалізацією суспільства потрібно боротися, тому що вона може зайти надто далеко. На першому етапі – розпуста. Молодь хоче гуляти, хоче собі все дозволяти. Вони критикують Церкву за Рух Чистих Сердець, за чистоту відносин. Якщо тут не затриматися, тоді ця деградація йде далі. Починається гомосексуалізм. Якщо ж і тут не протистояти – суспільство падає ще нижче, приходить страшна катастрофа – педофілія. Я б сказав, що Україна поки що ще добре тримається порівняно з багатьма країнами Європи. У нас ще традиційно сильна християнська мораль, у доброму значенні православний консерватизм. Усі конфесії в Україні захищають сімейні цінності. У цьому питанні єдині всі: і християни, й мусульмани, і юдеї.
Фемінізм сьогодні – це недостатнє розуміння гідності жінки. Жінка-феміністка десь проґавила своє щастя і потім хоче себе чимось доповнити: якимось штучним способом надолужити те, чого вона не має. Гідність жінки найбільше проявляється у материнстві. А феміністки борються проти цього, вони борються проти власного щастя. Фемінізм – це бунт проти того, що закладено Богом. Істинне місце жінки має бути в сім’ї. А ті жінки, які не реалізували себе в сім’ї, які не знають чим зайнятися і що шукати, – починають бунтувати. Пам’ятаю, у Фульді (Німеччина), приблизно 15 років тому, я був свідком того, як феміністки пікетували резиденцію єпископа. Вони протестували проти того, що в Католицькій Церкві не висвячують жінок. Єпископ вийшов до них на розмову, в ході якої з’ясувалося, що ці жінки навіть не є католичками, вони не мають церковного шлюбу, не бажають народжувати дітей – не мають жодного стосунку до католицизму, але хочуть керувати Церквою. Трохи дивна позиція.
Кожен має бути на своєму місці. Жінка, хоч і не може стати священиком, але відіграє важливу роль у покликанні священика. Без материнства не було би священства.
Довідка
Станіслав Широкорадюк народився 23 червня 1956 року в с. Корначівка Хмельницької області. Закінчив 1973 року залізничне технічне училище. Після цього рік працював на залізниці. Три роки відслужив у радянській армії. Опісля працював на заводі у Полонному (Україна) та у Ризі (Латвія). 1979 року вступив до Ризької вищої духовної семінарії, а 1981 – таємно до Ордену Менших Братів. 1984 року був висвячений на священика у Ризі. Працював настоятелем парафій у Полонному та Славуті. Керував будівництвом і відновленням понад 16 храмів в Україні.
6 січня 1995 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ висвятив його на єпископа та призначив єпископом-помічником Києво-Житомирської дієцезії.
На Конференції латинських єпископів у травні 1995 року Його Преосвященство єпископ Станіслав Широкорадюк був призначений відповідальним за «Карітас-Спес» в Україні. 2009 року Конференція єпископату України призначила його Головою Комісії релігійної місії «Карітас-Спес».
У липні 2012 року Святіший Отець Бенедикт XVI призначив єпископа Станіслава апостольським адміністратором вакантного осідку ad nutum Sanctae Sedis (до вирішення Апостольської Столиці) Луцької дієцезії.
фінансово.
Щиро дякуємо!
