Про капеланське служіння в зоні АТО розповідає о. Андрій Зелінський, ТІ.
Завдання капелана — прихилити Небо до військових, дозволити Богові бути поруч людей, які виконують важливий для цілого суспільства обов’язок. Капелан повинен дозволити цим людям в контексті емоційного хаосу не втратити усвідомлення власної гідності, власної людяності.
Ставлення солдат до капелана часто залежить від самого священика. Легше тому, який не забуває, що він людина, який вміє нав’язати дружні стосунки з військовими. Потрібно заслужити довіру. Ніхто не буде ділитися переживаннями з людиною, якій не довіряє. Мені було простіше, тому що я служу капеланом близько 8 років і велика кількість офіцерів Збройних сил України – це мої особисті друзі, яких знаю з курсантських років. Лише тепер нам довелося зустрітися в умовах реальної війни, на передовій.
Я запропонував військовим вивчати мови: англійську та італійську. Курси тривали щодня у каплиці. Це допомагало відволіктися, розрядити напругу.
“ У зоні бойових дій немає місця для пафосу
Каплицею нам служив намет, де щодня відправлялася Служба Божа, тривали молитви, сповіді, розмови. Там немає багато часу на дозвілля. Але хлопці приходили, щоб швидко перехреститися перед бойовим завданням чи поставити свічку, чи пізно ввечері тихо помолитися.
Не було жодного дня, щоб військові не приходили на сповідь чи духовну розмову. Кожен мав свій набір питань, але всі хвилювалися через розлуку з близькими, через сім’ю, яка чекає вдома. Доволі часто чоловіки протягом 2-3 місяців не бачили рідних.
Там усе по-справжньому. По-справжньому свистять кулі, по-справжньому гинуть люди. Доволі часто доводилося молитися поминальні богослужіння. Часто доводилося бути свідком втрати найближчих друзів.
Смерть завжди переживається трагічно. Коли бачиш пошматовані тіла вбитих друзів, важко не піддатися розпачу. Важко пояснити зміст того, що відбувається, тому священик просто повинен бути поруч, щоб підтримати, розрадити. Бути поруч — цих два слова пояснюють усю суть капеланського служіння. Це справжній біль, справжні сльози. Але немає багато часу для того, щоб завмирати у смутку: постійна загроза не зникає.
На фронті не люблять пафосу. Немає промов про патріотизм — його там демонструють, а не говорять про нього. Демонструють ціною власного життя.
Українські військовослужбовці не вбивають, а захищають мир і життя. Ми живемо у світі, зраненому первородним гріхом, де інколи не так просто захистити добро. У хлопців, які служать, розвинене усвідомлення того, що вони захищають найрідніших, боронять сім’ї, відстоюють Батьківщину.
“ Священик просто повинен бути поруч, щоб підтримати, розрадити
Хлопців непокоїть ця війна. Я працював з військовиками при штабі АТО. В основному це контрактники та офіцерський склад, люди, які готові до військових дій. Але навіть підготовлені військові переживають через те, що мусять стріляти у людей. І тому я спокійний за їхню людяність. Набагато гірше, коли люди перестають переживати через те, частиною чого стали, коли звикають до смертей та вбивств. Моє завдання як капелана – допомогти їм пережити все у світлі Божої присутності. Капелан повинен бути свідком надії.
Там я бачив справжніх героїв. Герой залишається героєм до того часу, поки він не думає про свою героїчність, бо тоді він перетворюється на актора. Наші ж герої справжні. Вони ціною власного життя роблять надзвичайні речі. Вони виконують свій обов’язок, тому що люблять. І хоча деколи вони бувають незадоволені, засмучені, втомлені, вони залишаються справжніми.
Дороги в зоні АТО — стерильно-порожні. Мало людей, мало машин. Міста та села спустошені. Це дуже кидається в очі. Військові колони рухаються з максимальною швидкістю. Найшвидше намагалися проскочити лісосмуги, щоб не потрапити під обстріл снайперів, які там переховуються. Доволі часто тут гинуть військовики.
На блокпостах не буває нестрашно. Так чи інакше існує усвідомлення того, що можна загинути у будь-яку мить. Блокпост української армії — це такі-сякі укріплення у чистому полі. Блокпости стоять по дорогах Донеччини, щоб перешкодити діяльності терористів. Там хлопці перебувають протягом тривалого часу в умовах реальних бойових дій. Вони завжди очікують загроз. Їх обстрілюють і з гранатометів, і з мінометів, і було навіть, що з танків стріляли. Були блокпости, які обстрілювалися по 8 раз на день. Не всі виживають.
Коли розпочинаються обстріли, капелан молиться за припинення вогню, за здоров’я і життя військовослужбовців, за мир. Він не має зброї і не бере участі в бою.
Молитися потрібно за всіх. І за тих, хто не бажає нам добра. Потрібно молитися за мир. Та за те, щоб люди, які вбивають, опам’яталися. Зокрема важливе спілкування з місцевим населенням.
“ Найбільше вразила не війна, а деколи байдужість мирних громадян
Під час визволення Слов’янська були люди, які дуже тепло вітали українську армію. Але є й такі, яким потрібен час, щоб переусвідомити власні цінності. Вони стали жертвами ідеологічної боротьби — багато років їх атакувала іноземна пропаганда. Але з часом люди на звільнених від окупації територіях починають змінювати своє ставлення.
Не всі мешканці зони АТО підтримують терористів. Так, часто вони не чинять їм спротиву. Але вони стали заручниками. Важко чинити спротив озброєним чоловікам.
Найбільше мене вразила байдужість: не там на війні, а тут у Києві. Тут життя триває так само як і рік тому. Там, на Сході, умови реального бою: стріляють, розриваються гранати, гинуть хлопці, яких я знав багато років. А тут люди спокійно працюють, вчаться, вступають у виші, планують відпустку у Туреччині чи на Кіпрі. Цей дисонанс дуже кидається в очі. 500 кілометрів — і вже зовсім інше життя. Багато хто не обтяжує своєї свідомості людськими смертями. Легше вболівати за футбол. Це втеча від дійсності.
Суспільство повинне більше долучитися до підтримки військових. Одноразової допомоги недостатньо. Не всі можуть воювати, але можна всіляко підтримувати армію: фінансово, молитовно. Християни мають обов’язок молитися за Батьківщину. І всі громадяни повинні робити якнайбільше для примноження добра у суспільстві. Кожен на своєму місці. Українське суспільство багато чого навчилося на уроках Майдану. Але сьогодні не можна забувати про людей, які ціною власного життя здобувають нам можливість спокійно жити.
Довідка CREDO
Отець Андрій Зелінський, ТІ, військовий капелан Департаменту Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України.
Народився 2 вересня 1979 року у Львові.
Вступив до згромадження єзуїтів у 2003 році.
Має три вищих освіти. У 1997 році закінчив філософію у Стемфорді, США. У 2001 закінчив богословські студії у Григоріанському університеті у Римі. У 2012 також закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю політологія.
Священичі рукоположення отримав 2 серпня 2012 року у гарнізонному храмі УГКЦ Петра і Павла у Львові.
Служить військовим капеланом у зоні АТО.
CREDO №129/2014
Липень 2014 року
Фото надані о. Андрієм Зелінським
Інші матеріали цього числа:
фінансово.
Щиро дякуємо!
