«Тільки Слово Боже, ніякого показного геройства»

Такими словами отець Ян Крапан описує свого першого настоятеля і такими ж словами можна описати його самого. 80-річний священик-легенда працював в Україні у радянські часи та на початках незалежності.

Отець Ян немало зробив для духовного відродження українських католиків, а також і відбудови структур і храмів Католицької Церкви в Україні. Це завдяки ньому було повернуто собор Святого Олександра та розпочато будову Ворзельської семінарії.

Більше про своє життя, служіння у роки переслідувань та початки відродження Церкви о. Ян розповідає священикам Києво-Житомирської дієцезії, які відвідали його у Латвії.

Отче, з чого почалося Ваше покликання до священства, коли Ви вперше відчули прагнення служити Богу таким чином?

Десять років мені було, коли я приступив до Першого Причастя. Настоятелем у нас був єзуїт, Йозеф Пуденс. За рік після мого Першого Причастя його заарештували. Тоді забрали багатьох священиків… А ще за рік, 1942‑го, він уже помер, там де був – на засланні, у Сибіру. До Ілуксте йому на зміну приїхав інший священик-єзуїт, Лонгін Лапковський, а я був у нього міністрантом. А ще допомагав йому то сніг розчистити, то води принести. Бачив його життя.

У роки війни я читав католицький календар «Аусекля» (Ausekļa katoļu kalendārs. Назва перекладається як «Провідна зоря». – Прим. ред.). Там писалося про священиків, які були заарештовані й замучені. Був такий Владислав Літовняк. Цьому молодому священикові під нігті заганяли цвяхи, здерли шкіру на грудях і спині, спотворили його обличчя. Я все це читав, дивився на їхні фото і багато переживав. Мені також хотілося бути таким, як Лонгін Лапковський, як Літовняк та інші, яких замучили… Я перечитував ті статті й молився за них, – і тоді зрозумів.

Отець Лонгін Лапковський був дуже відданий; то була людина, яка постійно молилась. Його також заарештували, вже після війни. Отримав він дев’ять років заслання до Сибіру. Це особливе життя – зважитись на довгий шлях і гоніння. Отож і мені, вже в ті роки, хотілося складати якісь жертви задля такого служіння. Намагався, по змозі, приходити до храму і в будні; а як ішов до школи, до доводилося йти на два кілометри більше, щоб потрапити на Службу Божу, прислужувати, і потім бігти на навчання. Ми жили у сільській місцевості біля Ілуксте, на хуторці, до храму було три-чотири кілометри.

І оці страждання священиків Вас не відштовхнули, а, навпаки, стали прикладом?

Так, – прикладом, щоб іти і жертвувати собою, бути таким насправді. Та влада, той режим заарештували стількох людей… наших учителів, які були знаючі, добрі, мудрі; багато хороших господарів знищили.

Що найбільше Ви запам’ятали про свого першого настоятеля, о. Лонгіна?

Він працював; він був людиною дії. І бідних знав, допомагав, наскільки мав змогу. Великим родинам, де відчував, що важко, теж надавав допомогу. Якихось особливих «пастирських напучувань» не було. Я бачив, як він працює, який він відданий. Причому о. Лонгін не був таким, щоб «кликати вовка з лісу»: він тлумачив Слово Боже і ніколи не втручався в політику. Тільки Слово Боже, ніякого показного геройства.

Хоча віра це благодать і ми отримуємо її на хрещенні, все-таки перше виховання, перші слова про Бога, перші молитви – цього навчають батьки. Яким був їхній приклад?

Тато і мама щонеділі ходили до храму, а як були свята, то і в будні ходили. Тато мій – Антоній, мама – Анеля. Увечері в нашій родині завжди був спільний Розарій. Від 1939 року, коли почалася війна, тато щодня – втомлений чи не втомлений був після роботи – завжди провадив молитву Розарію. Молились ми й Літанію на честь Матері Божої, молитвою до св. Йосифа. Разом із татом ставали навколішки й молилися. Як була війна, під час молитви над нашим домом ішли бомбардувальники на Даугавпілс…

Тато турбувались про те, щоб було що їсти. На ринок зерно вже не возили, а ховали в клунях, улітку сушили, пересипали, щоб не зіпсувалося. Тато казали, що на чотири роки хліба нам вистачить, аби лиш не було пожежі. І ще довго після війни ми їли той довоєнний хліб, та ще й іншим допомагали, хто потребував.

Ходили до храму в Ілуксте?

Так. На свята у сусідніх парафіях – Двете, Бебрине – йшли пішки 15 км. Точніше, батько йшов і з собою брав нас, а нам завжди хотілось бути разом із батьком. І ми все робили так, щоб можна було раненько вийти і піти до храму. За тодішніми правилами, аби прийняти Причастя, не можна було їсти від півночі. Тому напередодні вечеряли, і тільки після Причастя можна було поїсти. Але ми з радістю постили, брали участь у Святій Месі, молились.

Якось Ви розповідали, як захотіли собі Розарій. А мама казала: «Але ти маєш молитися!» І Ви відповіли: «Так, буду молитися». Коли мама купила Розарій, то дала Вам його зі словами: «Тепер іди молитися». Пам’ятаєте, як Ви молились? Скільки Вам тоді було років, шість чи п’ять?

Я був зовсім малим хлопчиком. А той Розарій був гарненький такий, блакитний. Мені дуже подобалося, що на тому зернятку треба молитися «Отче наш», а на тому – «Радуйся, Маріє». Я розпочав молитву, вона була така довга: «Отче наш», потім – «Радуйся, Маріє», «Радуйся, Маріє», «Радуйся, Маріє»… І так за три рази вирішив, що помолився десятку. А мама: ні, каже, треба не так. Повністю треба! Це було щось таке особливе для мене, «своє», як і покута. Давно це було. Я тоді ще до школи не ходив.

А яка у Вас була родина?

Я мав чотирьох сестер і ще брата. Священиком став я один: брат одружився, сестри вийшли заміж.

Розарій – марійна молитва. У Латвії є образ Матері Божої Аглонської. В роки Вашого дитинства він теж був такий популярний, чи, може, у вашому храмі був якійсь свій образ Марії?

В нас удома був образ Непорочного Серця Марії і Пресвятого Серця Ісуса, великий образ. Тоді паломництва бували рідко, може, на Внебовзяття. А після війни ми з тіткою рано вранці, о 4‑й годині, вийшли з дому, й о 7‑й вечора були вже в Аглоні. Це було важко. Потім уже я виходив по обіді, на півдорозі ночував у людей в сарайчику, а вранці вирушав далі. Так було значно легше. Так я кілька разів був у паломництві до Аглони. А щоб це було справжнє паломництво, назад я також ішов пішки. Напряму від нас до Аглони близько 60 кілометрів.

Коли Ви навчалися в школі, чи не було заборон ходити до храму – з боку влади, чи з боку вчителів? Чи, може, навпаки, вчителі якось допомагали у вихованні віри?

Я знав, що деякі вчителі – католики, практикуючі. Вони не переслідували. У нашому класі один чи двоє учнів були лютерани, а інші всі католики. Та був один учитель – племінник єпископа, дуже заповзятий, злий на віруючих, і на кожному своєму уроці намагався чим-небудь вколоти. Учні співчували, але ніхто наді мною не насміхався, навіть захищали. Добрий був клас.

А коли Ви вступили до семінарії?

Я хотів вступати одразу після школи, але військкомат забрав у мене паспорт. Видали приписне свідоцтво, щоб нікуди не виїхав. Хотіли, щоб я йшов до військового училища – я відмовився. І щоби вступив до комсомолу. Та я не був ні комсомольцем, ні піонером. Я відмовився, а вони хотіли домогтися цього за будь-яку ціну. Я сказав: «Не буду вступати, тому що мрію стати католицьким священиком». Тоді на мене лаялися бридкими словами російської мови, і скерували в робочий батальйон.

З Риги мене відправили назад, на перевірку документів: чи мої батьки або я сам не були у зв’язку з німцями. Переконалися, що документи чисті, і відправили назад.  Півроку я годував у колгоспі свиней, бо в батьківських сараях влаштували ферму. А після Нового Року, в лютому, почав працювати вчителем. Знадобилася заміна для вчительки, яка переїхала. Отак я отримав паспорт – і відразу подав документи до духовної семінарії. Було це 1953 року.

То був рік смерті Сталіна, у державі відбулися серйозні зміни…

Коли помер Сталін, я саме працював учителем. Як дозволили вступити, то рік я провчився, а тоді нас із семінарії забрали в армію. Ми разом служили в Печорі (Автономна республіка Комі), прокладали другу колію лінії Воркута-Котлас. Першу колію прокладали наші батьки, брати, які були заарештовані в 1940-41 роках. Там були вчителі, лікарі, сама інтелігенція. Литовці, латиші, естонці… Служили ми недовго, якихось п’ять місяців. Потім настало скорочення армії, і мене демобілізували. Я продовжив навчання в семінарії. Потім настав 1959 рік, і Хрущов заявив, що релігію треба знищувати: не буде віруючих, семінарії треба закривати… Настали дуже важкі часи. Половину з нас, 14 хлопців, виключили з семінарії, і працювати при храмах ми не мали права – двірником, скажімо, або кочегаром. Тільки в державних установах або на заводах. І я чотири роки працював на радіозаводі, в столярному відділенні. Потім Хрущова зняли, став Брежнєв. Тоді дозволили повернутися на навчання, хоч і без перспективи його завершити. З тих 14 повернулися шестеро чи семеро.

Коли Вас висвятили?

1965 року. Кардинал Юліанс Вайводс уділив мені свячень особисто і проти волі властей, для яких я був персоною non grata. І півроку після свячень власті мені не давали дозволу, тоді строго обов’язкового, відправити Службу Божу.

Яким Ви пам’ятаєте початок свого священницького життя?

Коли, стараннями влади, мене виключили з семінарії, я своєю поведінкою намагався довести, що я справді віруюча людина, тримаюся свого, молюся. В армії найкращий час був, коли я стояв на посту: тоді можна було молитися Розарій, різні молитви, літанії, усе, що знав напам’ять. І як у семінарії жили одним духом, так і потім я всі свята переживав в єдності з семінарією. Шукав сил і заспокоєння душі, відвідуючи храми. Щовечора в Ризі, в храмі св. Магдалини була годинна Свята Адорація. Я часто туди приходив і так молився: «На Тебе, Господи, уповаю, і не буду засоромлений навіки, я вірю, що Ти мене не забудеш». І так Бог дав силу, витримку, і я знову вступив до семінарії, і вже закінчив.

Перешкоди з боку влади були знову, але наш ординарій був людина добра, мудра, піклувався про віруючих усього Союзу, посилав своїх священиків, ділився цією «крихтою хліба» з тими парафіями, де була потреба. Також і мені Господь Бог дав таку гарну працю, як на Україні. Величезні території, де й до, і після революції не було священиків, і була радість від того, що тепер можна бути першим у цих селах, нести Слово Боже, провадити там катехези. Я розповсюджував книжечки Катехизму тисячами. Їх друкували в Ризі, де ми мали зв’язки з баптистами, вони друкували книжечки і давали для поширення; я провозив їх в Україну, у свою парафію та іншим священикам роздавав. Так ми несли Слово Боже.

1980 року запропонували обслуговувати Київ. Я одразу до кардинала. І він сказав: «За будь-яку ціну! Залишай свої парафії і тримайся Києва, тому що там має бути постійний священик». Жив я у Хмільнику, до Києва було 230 км. Щоденну Службу влада не дозволила, тільки двічі на місяць. Отож першу і третю неділі місяця я був у Києві, а в інші дні – у Хмільнику, і ще обслуговував п’ять парафій.

А з’явилася пропозиція їхати в Україну, коли вона прозвучала, від кого? Від кардинала Вайводса?

Ні. Я тоді вже мав дві своїх парафії біля кордону з Росією – Брадеже і Рундане. Там я пропрацював три місяці і збирався до ординарія, викласти свої погляди на стан цих парафій. Поїхав, вирішив господарчі питання, ще на базар сходив, купив те, що було для храму потрібне, і близько четвертої години пішов до семінарії: там можна було переночувати. Наступного дня зранку мав зайти до курії, до кардинала. По дорозі від тролейбусної зупинки до семінарії – це близько ста метрів – я зустрів католицького священика з України.

Як його звали?

Антоній Хоміцький. І ще нашого колишнього семінариста Вінцентія Вітка, який теж поїхав працювати в Україну. І став Антоній мене просити, щоб я погодився їхати працювати туди. Я відповів, що я молодий священик, парафіями не перебираю, де мене поставлять – там і працюватиму. Ще сказав, що завтра йду до єпископа. Він сказав: «Я теж піду. Сьогодні я був у єпископа, але нічого не зміг випросити». Отож зранку я заходжу до єпископа, розповідаю, що і як. І приходить цей священик, Антоній, падає навколішки перед єпископом, цілує його ноги, руки, плаче і просить, щоб мені дозволили їхати в Україну. Заплакав і кардинал — і сказав: «Ну що ж, оформляйте документи, і не буду проти. Поїдеш туди, але не надовго – на рік, на два». За місяць я отримав повідомлення, що уповноважений у справах релігій дозволяє їхати в Україну. 10 листопада 1968 року розпочав працювати. Перше місце служіння було в Хмільнику.

Отець Антоній сказав узяти парафію в Хмільнику разом із найближчими селами. Це була досить велика округа…

…Держанівка, Совєтське, Листопадівка, після Нового Року додали ще Жмеринку, за 110 км від Хмільника. Так почалась моя праця. Я обслуговував 17 районів Вінницької області. У храмі самого Хмільника зробили повністю новий дах, ззовні і зсередини оновили штукатурку, поставили нові вікна. Мені з Риги привезли орган – не дуже добрий, але все-таки орган був.

Як Ви згадуєте о. Антонія Хоміцького?

Рішучий такий, відважний священик, мудрий, веселий. Ми намагалися частіше зустрічатися, заїжджати один до одного, порадитись, порозмовляти про різні обставини: що про нас говорить уповноважений, що кажуть кадебісти – вони часто викликали на різні допити, – щоб ми могли краще орієнтуватися і захищати себе. Ще в той час були Броніслав Чапецький, у Шаргороді, добрий такий, сердечний священик. Також Юзеф Кучинський, у Бару, за 70 км від Хмільника. А Чапецький був десь за 150 км від Хмільника. Станіслав Щипта – в Житомирі.

Коли Ви зустрілися з ним уперше?

Досить скоро після того, як приїхав; здається, після Нового Року.  Ми тоді поїхали до нього разом із Хоміцьким. Добрий такий, завжди радісний. Він довгі роки провів в ув’язненні, але ніколи не скаржився на долю. Завжди радів і дякував Богу за усі хрести. Це був добрий приклад і для мене як для священика, що починав працювати в таких складних умовах.

Можете розповісти, в яких саме?

Наприклад, коли я працював у Хмільнику. Мене викликав уповноважений, трохи побесідував і каже: «Іди, ще відпочинь, потім ще зайдеш». Я виходжу на вулицю, тут мене хапає кадебіст, заштовхує в чорну «Волгу» і їде, як він сказав, «на свіже повітря». Виїжджає на окружну дорогу, потім проїжджає під «цеглину» – і в ліс. Виїхав на галявину, там зупинилися. Водій вийшов і стояв позаду. Ми порозмовляли, десь хвилин із п’ятнадцять, нічого серйозного. Потім він натиснув клаксон, підійшов водій і повіз назад, туди, звідки забрав. А я вважав, що то вже мої останні хвилини. Думаю: «Застрелить, і ніхто не буде знати. Потім люди, які збирають гриби, може, знайдуть».

Це, напевно, був випадок психологічного тиску. Щоби показати: «Якщо зробиш щось, що нам не подобається, ми не зупинимося перед тим, щоб тебе знищити».

Подібний випадок був із єпископом Яном Ольшанським. До нього приїхали вночі, сказали, що хвора мати, і просили поїхати з ними в село. Він зібрався, взяв усе, що треба до хворого. Виходить, сідає в машину, а там позаду ще двоє чоловіків. Вивезли його десь за двадцять кілометрів, випустили з автомобіля, а далі – йди куди хочеш. Він якось дістався найближчого села, а то було взимку, – там переночував; а тоді люди привезли його до Городка, де він жив. Такі були ситуації, несподівані, ми не знали, де і що може статися. По неділях у кожній парафії були «люди в цивільному». Особливо в Києві, я це знаю.

І як Вам працювалося з мирянами в парафії? Це була співпраця, чи, може, Ви з побоюванням дивилися на цих людей? Адже відомо, що «двадцятки», які тоді були, тим чи іншим чином були пов’язані з партійними органами, чи навіть із КДБ.

Влада їх викликала, — і ті, хто був мудрий, приходили й розповідали, про що в них там допитувалися, що їм казали, як чинити. Але були й такі немудрі, як один, що став головою парафії — у Гречанах, де працював о. Вікентій Вітко. Він поставив головою доброго, здавалось би, парафіянина, який щоденно  допомагав, був столяром. А той,  отримавши нові інструкції від влади, прийшов і сказав: «Тепер, отче, буде так, як я скажу, а не як ви скажете». Отець Вітко намагався чинити йому опір – і його перевели в іншу парафію. Там кілька священиків змінилося, з Риги приїжджали, поки ця парафія не отримала одного священика з Литви. А той видав свій діагноз: «Усі червоненькі». Як упорався з ситуацією? «А що я можу зробити – я тільки молюсь, щоб Бог дав їм скору і щасливу смерть». – Що ж далі? – «Знаєте, вони один за одним помирають, а я на їхнє місце ставлю своїх людей».    

Так, ця прикра сторінка в історії Церкви нікуди не дінеться… Але в Хмільнику, мабуть, Вам допомагали майбутні священики?

Зенон Туровський був оформлений як органіст, а Леон Дубравський – як двірник і кочегар. Вони, може, рік там були. Уповноваженому вінницькому  я дав «конвертик», і він дав «добро», що по закінченні семінарії для них знайдеться місце роботи. І на таких умовах їх прийняли.

Ця молодь – і Зенон, який зараз у Шаргороді, і майбутній єпископ Леон – приїхали молодіжною спільнотою. Були на Службі Божій, поспівали, на гітарі пограли. Потім ми разом повечеряли.  І я їм кажу: «Як маєте бажання в семінарію, то я сподіваюся, що буде можливість вступити, з уповноваженим домовимося». І вони переїхали до Хмільника, я їх прописав у себе, і так вони вступили до семінарії.

Отче, а до якого року Ви працювали в Хмільнику?

Я обслуговував Хмільник 15 років повністю. До 1980-го був постійно, а потім з липня почав обслуговувати Київ. То був рік Олімпіади, а крім того, захворів о. Тадеуш Хоппе, який доїздив до Києва з Одеси. Він багато де був душпастирем, аж по Кишинів… Я теж іноді бував у Кишиневі. У самого о. Хоппе двічі був в Одесі.

У Києві до 1986 року влада не хотіла дати дозвіл на постійну працю в столиці. Та невеличка каплиця на Шепетівській, 6, перебудована з приватного будиночка. Певно, туди приїжджали не тільки з Києва?

З найближчих областей, і з Білорусі чимало. Ті, хто жив ближче  до Мозиря. Встановився постійний графік Служб – у перший і третій тиждень місяця: в п’ятницю – ввечері, в суботу – вранці і ввечері; в неділю – три Служби: вранці, в обід і ввечері. Спільнота дуже швидко розрослась, і завжди, на кожній Службі, капличка була переповнена, стояли великі черги до сповіді. Але з цим дозволом було страшно важко. За перевищення кількості днів, коли мені дозволялося бути в Києві, мусив платити штраф. Але я завжди намагався, як надходить останній день, – зайти, продовжити. Хоча бувало й таке, що доводилося переховуватися, щоб не знайшли. По сараях у людей.

І це ми говоримо про ХХ століття, про «цивілізацію», коли все мало бути добре, а комуністична влада казали, що дуже добре до всіх ставиться… А реалії інакші.

Знаєте, великі дорікання робила ще Православна Церква. Тому що доки я не почав їздити до Києва, багато католиків у них хрестилося, вінчалося, а це означає, що було більше грошей, яких потім забракло.

1986 року вибухнув Чорнобиль, усі почали виїжджати з Києва, також і влада. І що Вам тоді сказали, коли Ви залишилися на місці, відповівши: «Я буду зі своїми парафіянами»?

Вони сказали: «Якщо не боїтесь, якщо не будете виїжджати, то можете залишатися і спокійно жити, і ніхто Вас не чіпатиме, і молитися можете з ранку до вечора». Я сказав, що висловлюю співчуття нашому народові у зв’язку з трагедією, і яка доля моїх парафіян – така і моя, і що я нікуди не поїду. «Тоді можете спокійно лишатися». Сімнадцять місяців я ніде не був прописаний, потім тимчасово прописали в Києві, і ще за кілька років – постійно. Боролись ми за храми св. Олександра, св. Миколая, щоб їх повернули парафіянам.  Біля св. Олександра ми відправляли Службу Божу, і так люди збиралися, все більше й більше.

Легендарна подія – коли на Святошин приїжджала мати Тереза з Калькутти…

Це був, здається, 1987 рік. За рік після Чорнобиля. Вона приходила до нас на вечірню Службу. Тоді Мати Тереза гостювала у православному монастирі, ігуменя і секретар її супроводжували. Вони брали участь у Службі Божій, яку я відправляв. Потім разом вечеряли. Мати Тереза була просто свята людина. Я дуже радий, що міг таку людину зустріти і привітати, і разом помолитися.

А ще за рік, 1988-го, відзначалося 1000-ліття хрещення Київської Русі. Велике святкування на державному рівні, до каплиці на Святошині в Києві приїхав кардинал…

Кілька. Був кардинал Глемп, був кардинал Віллбрандт, і багато хто ще. На подвір’ї каплички поставили вівтар, і прийшло дуже багато людей. Служба Божа, проповідь… На цьому місці дотепер стоїть пам’ятний хрест. Влада не хотіла дозволити Службу на подвір’ї, вимагала, щоб тільки в капличці. Але там було дуже мало місця, тож проти волі  влади ми це зробили. Польські робітники, які працювали в Києві,  допомогли усе облаштувати. І скільки було можливо, стільки людей тоді прийняли Причастя.

Потім на Святошин прийшли кармеліти босі, а Ви перебралися до св. Олександра, дуже важливої католицької святині в Києві. Напевно, Ви з самого початку, щойно приїхавши до столиці, думали про повернення цього храму? Він сильно постраждав: там розташували планетарій, пізніше, від 1981 року, здається, там був будинок наукового атеїзму і комуністична бібліотека. Я ще пам’ятаю з дитинства, ми ходили туди зі школи як у планетарій. Будівля, перефарбована у сірий тон. Коли почалися ходіння по кабінетах влади? Я знаю, що навіть писали до Генерального секретаря ЦК КПРС, до М. С. Горбачова, збирали підписи, щоб католицькій спільноті віддали храм св. Олександра.

Так, писали. Від самого початку, коли я там з’явився, коли-не коли писали до влади, щоб повернули якийсь храм. А після катастрофи в Чорнобилі вже посилено почали писати і просити. І 1990 року, в свято Воздвиження Святого Хреста, була Служба на сходах костелу св. Олександра, було багато священиків, дуже багато людей з’їхалося звідусіль – із Мурафи, з Бару, з Полонного: хто поїздами, хто автобусами. Площа перед храмом була повна людей. Священики сповідали просто на вулиці. З того дня була Служба щонеділі об 11.00 годині на вулиці біля храму, українською мовою. Також і Служба на Різдво, і новорічна – теж на вулиці. 13 січня 1991 року нас пустили всередину. На четвертому поверсі, під куполом, відбулася перша Служба Божа. Люди дуже раділи: хоч треба було високо підніматися, але вже у своєму храмі! Розпочалися старання зробити там ремонт, зняти міжповерхові перекриття. Установи, які там були, поступово переселилися. За п’ять років виконали весь ремонт, повністю оновили святиню.

7 жовтня 1995 року київський храм св. Олександра був повторно освячений. А ще знаю, отче, що завдяки Вам постала семінарія. Яким чином колишній піонерський табір перетворився на духовну семінарію Києво-Житомирської дієцезії?

Років двадцять тому якісь двоє незнайомих молодих людей, віком 25-30 років, спитали, «чи вам, може, треба»… Бо є змога купити те, що стало владі непотрібним. Тільки з грошима зібратися. Ну, нам треба. Вказали вони одне місце, один піонерський табір, але задалеко від Києва, і місце не дуже гарне. За тиждень запропонували інший – близько до зупинки електрички, і гарний такий сосновий бір. Ми заплатили, стали робити ремонт, щоб була змога розмістити там семінарію.

І ця семінарія існує, вже декілька випусків священиків було. І це також завдяки Вам вона присвячена Серцю Ісуса! Дякую.

Довідка:

Ян Крапан народився у Латвії.

Навчався в Ризькій духовній семінарії.

Протягом 1968—2002 років служив в Україні.

У 1968—1979 роках працював у Хмільнику на Вінниччині.

1991 року добився передачі собору святого Олександра в Києві місцевій католицькій громаді.

Завершив відбудову собору у 1995 році.

До 2002 року працював настоятелем парафії св. Олександра.

З 2002 року служить парафіяльним священиком міста Ілуксте в Латвії.

Розмовляли о. Григорій Рассоленко, о. Олег Сартаков, CREDO №2 (128) 2013