Одного дня ти мене запитав, як у мене справи. Я відповів, що справи ідуть погано. Тоді ти відразу почав розпитувати про них і справді почав цікавитись ними до деталей.
Услід за цим прийшли твої повчання, які я вже давно знав і про це тобі сказав. Тоді ти почав мене переконувати, свідчачи прикладами життів інших людей, як вони переборювали подібні проблеми. Але я і це не сприйняв, тому реагував байдуже на це, підтакуючи головою. Мої очі дивились на тебе, а серцем був десь далеко…
Через якийсь час ти замовк. Я теж продовжував мовчати. Прийшла тиша, якась дуже дивна тиша. За хвилю пролунав твій милий шепіт, у якому були прості слова: «Хоч тебе не розумію, та все ж хочу тобі допомогти. Буду молитись за тебе і дуже вірю, що Бог тобі допоможе і вірю також в тебе, що цю кризу перебореш… і все буде добре, так… все буде добре.»
Знову наступила тиша, у якій ми були просто присутні, немов насолоджуючись свіжим подихом надії.
Так, саме цього я потребував. Потребував не так розуміння, як підтримки, віри у моє майбутнє, відчуття присутності того, хто бажає мені просто добра. Потребував не повчання, а того, хто мені дасть надію і скаже те, у що я перестав вірити: все буде добре.
Та все ж найбільше хотілось переконатись, що я не один, тобто не самотній.
фінансово.
Щиро дякуємо!
