Релігія, свобода, святотатство

Бенедикт XVI, на відміну від свого попередника Івана Павла ІІ, не тішиться, делікатно кажучи, надмірною симпатією світової громадської думки. Особливо до цього доклалася справа зняття екскомуніки з лефевристів, представник яких публічно заперечував Голокост. До всього переліку звинувачень, сформульованих ЗМІ, – у надмірному консерватизмі та ворожості до сучасності – додалися тоді чергові, найсерйозніші: у непрямій підтримці неприязні до євреїв.

Дивлячись на різноманітні докори на адресу папи з перспективи історика релігії, Ален Безансон звертає увагу на те, що вони досконало зображають зміну позиції Церкви у сучасному світі. А ще – духовний клімат нашої епохи. Те, що за кожної гучної критики Бенедикт XVI негайно входить у діалог зі ЗМІ, пояснюючи свої вчинки, є найкращим доказом ґрунтовної модернізації Церкви. Критика, навіть найважча, здавна вже не трактується як святотатство. У цьому католицизм різниться засадничо хоч би від ісламу, який кожну критику з боку Заходу інтерпретує як замах на самі фундаменти своєї віри. Ліберальні ЗМІ безсердечно використовують цю м’якість Церкви, трактуючи її як легку ціль для нападу. Приклад авантюри навколо лефевристів досконало демонструє, на думку Безансона, подвійні стандарти, які застосовують ЗМІ в оцінюванні католицизму та інших релігій. Явно антисемітські витівки мусульман не викликають майже жодних реакцій. Проте тінь підозри в антисемітизмі, кинута на Ватикан, негайно викликає величезну бурю.

Ален Безансон:

Медійна критика ініціатив Бенедикта XVI говорить дуже багато про духовний стан наших часів

Обов’язком папи є стежити за єдністю Церкви. Історія повчає, що церковні розколи, якщо вони вже стануть фактом, набагато легше укріплювати і поглиблювати, ніж засипати. Павло VІ та Іван-Павло ІІ не підіймали питання схизми лефевристів до рангу важливих справ. Не бракувало важливіших проблем. Лише Бенедикт XVI визнав, що пора нарешті цим зайнятися. Як відомий вчений, професор великого формату і смаку, він не міг бути задоволений літургійним дрейфом, що спостерігався від часів ІІ Ватиканського собору. Він знав, що в умовах загального догматичного послаблення і теологічного релятивізму однаковою мірою освічені особи і прості люди потребують відчуття твердого ґрунту під ногами, а немає для цього нічого кращого і більш випробуваного, ніж належні урочистості та служби Богові, одним словом, літургії. Античне правило «lex orandi, lex credendi» стало підставою для дій у більшій мірі, ніж будь-коли раніше. Нинішній папа – це справжній експерт із літургії. Він добре знає, як багато християнська літургія завдячує Єрусалимському Храму, синагозі, а також усім іншим традиціям, нашарованим від незапам’ятних часів. Неодноразово він висловлював смуток з того приводу, що нинішня літургія недостатньою мірою про них згадує, через що спричиняє враження, неначе вона виникла у відриві від всього, що все таки не є правдою.

Керуючись добром єдності Церкви, а також бажанням оздоровлення католицького культу, папа хотів вирушити до меж поблажливості та терплячості, бажаючи ліквідувати цю схизму, невелику та кумедну, якщо йдеться про позиції, погляди чи спосіб поведінки. Можна припустити, що головна мета Риму не полягала у повторному долученні до католицької спільноти і так уже дуже затверділої секти, що наполягає на своїх схизматичних поглядах. Такого ефекту можна було б досягти тільки дуже терплячою працею у довшій перспективі, за умови невідштовхування відмінностями. Інтегристи таки вже розвинули у своїй ізоляції свою сварливу і дріб’язкову аргументацію, що суперечить найкращим традиціям соборів.

Папа енергійно взявся до справ і фактично зняв екскомуніку, відсовуючи на подальший термін дискусії про досі існуючі доктринальні відмінності, які, певна річ, роблять зв’язок схизматиків із Церквою недійсним. Це рішення мало чисто юридичний характер, що не обумовлювало вирішення суті справи, ані наступних умов повної реінтеграції членів секти.

Скандал

І власне тоді на шведському публічному телебаченні один із чотирьох єпископів лефевристів, англієць Ричард Вільямсон, сказав такі слова: «Я вірю, що не було газових (…) камер, від 200 до 300 тисяч євреїв загинули у нацистських концтаборах, але жоден не загинув внаслідок отруєння газом у газовій камері». Те, що настало потім, є незвично цікавим із перспективи історика.

Твердження Вільямсона було, без сумніву, аморальною брехнею. Ми не знаємо, якою була мета слів прелата. Мабуть, він вірив у те, що каже. Якщо так, то він опинився на боці ревізіоністів, тих, що заперечують Шоа та відкидають масу доказів, які свідчать про справжність Голокосту. Мабуть, неважливо, чи говорив він щиро, чи ні, але бажав заблокувати процес примирення, на якому залежало папі. У цьому сектантському середовищі ненависть до Риму сягає дуже високих масштабів. В обох випадках заява Вільямсона заслуговує на сувору моральну оцінку. Висловлюючись у християнських категоріях, Вільямсон вчинив публічно важкого гріха.

Раніше хід міркувань папи виглядав би так: діючи з вищих міркувань, вирішено було б прийняти знову у лоно Церкви чотирьох єпископів схизматиків. Прийняти їх можна було б тільки всіх разом, оскільки якби якийсь із них залишитися поза Церквою, вся акція, і так ризикована, була б провалена. Один єпископ може висвятити нових, як це зробив архієпископ Лефевр. Крім того, що на єпископі тяжіє гріх, він не перекладається на юридичне рішення. Загалом, Церква збирає велику кількість грішників, публічних грішників, серед яких не бракує і єпископів. Тож не є покликанням Церкви прощати і чинити так, аби грішники висловлювали своє розкаяння і отримували шлях до спасіння? Адже не перший раз у своїй двотисячолітній історії Церква чинить у подібний спосіб із винними, зокрема з тими, хто був висвячений на священика, і навіть тими, голови яких прикрашала єпископська митра.

Раніше Церква зі стоїчним спокоєм відповіла б на протести зовні: йдеться про внутрішні справи Церкви. Просимо у них не втручатися. Вона була б захищена у ті часи самою своєю величчю.

Рим зробив би також висновки з поганого функціонування своїх установ. Те, що Святійший Отець не був поінформований про кожну істотну подробицю зі справи даного єпископа, що свідчить про те, що це не перша витівка у його кар’єрі, є нечуваним. Здається, що курія не справилася із обов’язками у цьому конкретному випадку. Тому на неї повинна посипатися кара.

Але цим разом справи пішли інакше. Історик може у зв’язку з цим спокуситися зробити кілька таких зауваг.

Гріх у безгрішному світі

Громадська думка – юдейська, християнська, агностична, атеїстична – не вважала й за належне розглядати справу з точки зору права, а відразу помістила її на етичне поле. Вона не була в стані зрозуміти, що єпископ ніколи не є лише єпископом, і хоча його гідність може постраждати внаслідок поганого вчинку, це не викликає ані втрати титулу, ані скандалу у світовому масштабі. Це пояснюється поширеним у нашому сучасному світі способом розуміння гріха. Це поняття вже перестало бути близьким нашому поколінню і, здається, належить до якогось відкинутого типу християнства, час якого добіг кінця. Навіть у католицькому світі все частіше уникають слова «гріх», замінюючи його метафорами на кшталт «відхилення від наказів любові» чи “відмова від любові”. Крім того, незважаючи на те, що в принципі гріха вже немає, провини карають зі всією суворістю. У Сполучених Штатах неможливо зайняти публічну посаду без просвічування на виліт звичаїв і приватного життя кандидата. Людина, що виконує публічну функцію, має бути бездоганною, повинна характеризуватися абсолютною і щирою праведністю. Зникає поняття гріха, але якщо зникає також поняття прощення, провину неможливо змити. Людям важко зрозуміти, що католицькі священики, а тим більше єпископи, можуть вчиняти гріхи. Тим часом, кожна християнська молитва – це прохання про прощення, а єдине допустиме визначення того, що відрізняє людину у царстві тварин, пов’язане з її станом грішника. На відміну від деяких давніх пуританських спільнот [(«Oh, When the Saints Go Marching in…») – духовний гімн США. – Z] Католицька Церква охочіше визначає себе як спільноту грішників, ніж як Церкву святих.

Це нечувано, але відповідальність за маячню Вільямсона було невідкладно перекинуто на папу, а не на неефективні служби його установ. Усі досконало знали про те, що у проблемі відносин із юдеями Бенедикт XVI чітко дотримується лінії Соборів, тобто політики своїх попередників. Становище Івана-Павла ІІ було до тої міри ясним і рішучим, що здавалося, що одвічна суперечка була закінчена раз і назавжди, а відносини католиків із послідовниками юдаїзму відтоді спиратимуться на тверду довіру. Описуваний випадок довів, що ні про що подібне немає й мови. Ні до чого не призвела бездоганна біографія папи та його бібліографія. Його щирість поставили під сумнів, коли тільки з’явилася перша нагода. Папа був змушений робити пояснення, начебто його минуле мало що значило, і все зводилося до цього останнього епізоду, хоча всі досконало знали, що він не має нічого спільного з цією брудною аферою. Святійшого Отця змусили до пояснень та згадування про своє минуле. Як у цьому психоаналізі (який проводили великою мірою зовні) довести, що ми не приховуємо в глибині душі якихось огидних відчуттів? Якщо я дружньо ставлюся до євреїв, може, насправді я хочу лише приховати те, що в якомусь із закутків своєї душі я проти них? Як у цьому переконати, як це довести?

Святе обурення

Світова думка відразу набула тону нещадного обурення. Кожен шукав якомога сильніших слів, щоб затаврувати заяву Вільямсона. Всупереч цьому вони весь час здавалися недостатньо виразними. У підсумку всі просто душилися з гніву.

Мало хто пам’ятав, що від Марокко до Індонезії численні мусульманські оглядачі заявляли – неодноразово у публічних інтерв’ю, – що Гітлер мав рацію і повинен був довести до кінця свій намір знищення євреїв. Вони при цьому висловлювали надію на їхнє швидке знищення у найближчому майбутньому. Вільямсон нічого такого не сказав, навіть якщо такими є його погляди. Проте вчинив святотатство. Раніше лише святотатство могло викликати подібну реакцію. Профанація поширювала серед спільноти відчуття жаху і вражала, тому що вважалося, що неодмінно впаде на неї кара небесна. Ще за панування Карла X у Франції у XIX столітті неприєднані католики вимагали, аби злочин цієї міри карали смертю на рівні з батьковбивством. На це не погодилася Палата Депутатів, що доводить, що об’єктивну небезпеку, яка загрожувала через святотатство, не сприймали вже тоді серйозно.

На полі святих справ ніщо не в стані нині змагатися про примат із Шоа. Варто відзначити, що описуваний скандал викликав обурення не лише в єврейської громадськості, але й у не меншому ступені в християнської громадськості – однаковою мірою протестантської, як і католицької. Наші єпископи висловлювали те саме обурення, що й рабини, часто в тих самих словах, тому що немає у словнику більш запальних визначень за ті, які були використані спонтанно. Головний рабин Франції був суворий у своїй оцінці, що й не дивує, але не суворіший від Анґели Меркель, канцлерки ФРН, від керівників урядів і преси, особливо католицької преси. У цьому загальному хорі не чути було тільки слів на захист Богу винному душу папи, поза певними спробами скидання на нього відповідальності за нездалість римських службовців. Потрібно визнати, що французькі єпископи, зокрема ординарії Клермона та Парижа, негайно опублікували спокійні, зважені й точні, які не залишають якнайменших сумнівів, тексти. Мабуть, у закутках курії існувала якась купка, яка, прагнучи завзято до ліквідації розколу, була готова недооцінювати заперечення Голокосту, презентувати його як погляд, щоправда дурний, але, як і багато інших, позбавлений значення. У такому випадку висловлене єпископами занепокоєння було б обґрунтоване.

Голос папи ледве пробивався крізь цей загальний медійний концерт. Бенедикт XVI марно згадував про своє бездоганне минуле, марно підкреслював, що зняття екскомуніки не означає допущення Вільямсона і відлучених єпископів до якого-небудь легального служіння. Невпинне підкреслення переконання про справжність Шоа і про те, що гріхом є її заперечення, теж небагато дало. Отже, було оголошено, що для негаціоністів і редукціоністів у єпископаті немає, і що не вистачить тихо визнати справжність Шоа, але треба набрати внутрішнього переконання у ньому через акт майже релігійної природи. Нота Ватиканського державного секретаріату від 4 лютого (якби опубліковано її раніше, мабуть, афера згасла б у зародку) проголошує, що «щоб бути допущеним до єпископського служіння у Церкві, [єпископ Вільямсон] муситиме також у цілком однозначний і публічний спосіб зректися своїх поглядів щодо Шоа, які не були відомі Святійшому Отцю в момент зняття екскомуніки». Німецький рабинат, який попередньо зірвав усі відносини з Апостольською столицею, вирішив їх відновити. Планований папський візит до Святої Землі, реалізація якого певний час висіла на волосинці, остаточно таки відбувся. Після певного часу медійний галас затих, а інцидент став закритою справою. Проте він дозволяє історикові поставити кращий діагноз стану Католицької Церкви у сучасному світі.

Ієрархії святотатства

Здавна відомо, що це єдина, напевно, релігійна організація, яку можна безкарно лаяти. Трохи жвавіша критика Мухамеда викликає обурення серед мусульман, тоді як незліченні тексти і телевізійні коментарі, що ставлять під сумнів правдивість чи достовірність Святого Письма, сприймаються зі спокоєм серед католиків, особливо коли їхніми авторами є експерти і теологи тої самої конфесії. Коли на лондонських чи барселонських автобусах розміщують плакати, що проголошують, що Бога немає, немає мови ані про жодні запальні реакції, ані тим більше про облаву на винних у “святотатстві”. Ще не так давно було б зовсім інакше. Якщо йдеться про мою думку, я вважаю, що так краще.

Ми маємо, отже, справу з певною зміною шкали актів святотатства. Оскільки не йдеться тут про святість – ніхто вже дуже аж не знає, чим вона є, – а власне про святотатства, або про те, що залишилося після того, як святості зникли.

Вгорі шкали ми маємо Шоа (שׁוֹאָה, івр. «Катастрофа») або Голокост, за якою в ім’я зовнішніх критеріїв можна визнати квазірелігійний статус. Не має вона нічого спільного з юдаїзмом, породженим із віри в союз із Богом, який створює народ священиків, відданих проголошенню його слави і послуху наданим законам. У єврейських середовищах часто насміхаються над єрусалимськими “людьми у чорному”, які віддаються виконанню наказів і життя яких минає у нескінченному вивченні Тори. Ніхто не трактує цих насмішок як жахливого святотатства. Релігія Шоа, якщо вже потрібно надати їй цей ранг, може бути визначена як «вибір страждання». Єврейський народ став жертвою спроби знищення, так як це було у Святому Письмі, спершу у випадку непробачальної агресії Амалика з Книги Виходу, а потім Гамана з Книги Естер. Шоа необов’язково відноситься до цих антицеденцій. Має так званий світський характер. Не полягає у пам’яті Добра, пам’яті про Союз із Богом, а у пам’яті про Зло, а для деяких мислителів навіть у пам’яті про зірваний Союз. Лише у нинішній ситуації Шоа – це єдиний вид пам’яті, який в стані об’єднати єврейський народ. Ця вельми цінна єдність сама в собі становить один із найважливіших наказів справжньої Тори. “Не усувайся від спільноти”, – писав Раші, рабин Шеломо Іцхакі.

Тим не менше, релігія Шоа має універсальні аспірації. Вивчають її всі народи. Скрізь є свої музеї. Вона була вписана до шкільних програм. Увійшла до релігії християн не лише як згадка про винятковий злочин, але й також тому, що з християнством єднає її структурна схожість. Безневинна жертва – Христос, єврейський народ – була видана на смерть. Усі людські істоти і всі народи затавровані цим гріхом – провинилися вчинком, обминанням, занедбанням чи нехтуванням. Проте, це страждання не означає спокути. Немає у ній місця ані на воскресіння, ані на прощення. Залишається тільки борг, який не можна списати через давність, претензії, які ніколи не будуть задоволені. Залишається пам’ять, віндикація, яка містить у собі обов’язок невпинного навчання і пригадування. Більше, ніж Страждання Господні, нагадую, це свята жалоби і плачів, під час яких шиїти згадують смерть Алі.

Релігія Шоа має також мало спільного і з християнством, і з юдаїзмом. Але на тлі нинішнього послаблення обох цих релігій виявляється замінною релігією. Неважко зрозуміти, чому стала такою універсальною і так легко компонується зі згаданими релігіями. Підтримує ідею обраного єврейського народу, але обраного з диявольської волі Гітлера, а не з волі добросердного Бога. Відкриває її на симпатію, в найсильнішому значенні цього слова, християнського світу.

…та ієрархії гідності

З цього всього випливають зміни на шкалі гідності, на переліку предметів, які можна чіпати лише тремтячими руками, зміни в ієрархії цінностей, у престижі тих, які стоять на їх варті.

На першому місці маємо, безперечно, Шоа. На друге місце претендує багато кандидатів. Я визнав би його за гуманітаризмом у його релігійному значенні. Як і єврейський світ, християнський світ також глибоко поділений. Не можна далі стверджувати, що Католицька Церква втримала єдність віри. Поширюється у ній релятивізм, який для Бенедикта XVI становить найсерйозніше занепокоєння. З приводу мінливості в інтерпретації догматів, з приводу наростаючих труднощів із їх сприйняттям, з приводу майже цілковитого неуцтва або байдужості молодого покоління, з’являється велика спокуса, аби те, що залишилося з релігії, зібрати на нижчому рівні гуманітаризму.

Гуманітаризм як релігійна течія народився на початку XIX століття. У Франції і в Англії він набув форму коктейлю сентиментальної релігійності, соціалізму, а також турботи про бідних і жертв швидких економічних змін. Його засновники, часто люди великого духу, надавали перевагу практичним діям над спекулятивними міркуваннями, що не дуже тішилися їхньою довірою. Вони закидали Церкві, що та не виконує своїх зобов’язань, а невдовзі почали стверджувати, що християнство – це тільки опій для народу, що усипляє його і відвертає його увагу від необхідної боротьби. У повній стадії свого розквіту гуманітаризм становив релігійне тло діяльності Віктора Гюго, Жорж Санд, Діккенса чи Толстого. Всі вони відкрито поривали з традиційним християнським вченням, шукаючи нової релігії. Від цієї пори ця нова релігія почала змагатися з християнством.

Ця течія, невпинно проникаючи до Церкви, особливо у Франції, але також в Англії, Німеччині чи Америці, набула сили після закінчення Другої світової війни. Були це часи, коли в католицьких монастирях міркували про «горизонтальну релігію», «теологію визволення», революційний різновид марксизму-ленінізму, приправлений християнською чуттєвістю. Римські єпископи старалися без успіху нав’язувати тут певні рамки розуму. Дві перші енцикліки Бенедикта XVI становлять у цій справі дуже точні пояснення. Вони стосуються, зокрема, специфіки християнського милосердя у порівнянні з гуманітаризмом, а також того, на що можна раціонально розраховувати у порівнянні з надіями, розбудженими мілленаріями.

Релігія гуманітаризму має стільки само спільного з автентичним християнством, що й релігія Шоа зі справжнім юдаїзмом. Вона змагається з християнством, з яким начебто повинна об’єднуватися. Але її роль полягає у тому самому, що й у випадку релігії Шоа: вона створює між посвареними і так само часто поділеними християнами своєрідну єдність. Вони знаходять у ній, на своєрідній нейтральній території, поле для порозуміння. Ця релігія має своїх святих, що тішаться великою повагою. Вона пропонує також певний замінник екуменізму. Кожен намагається врятуватися згідно з принципами власної релігії, як проголошує гуманітаризм, а всі релігії є рівними собі. Всі повинні бути однаково шанованими і коханими. Шоа, звичайно, будить у гуманітаристах страх, через те що їхнє нинішнє співчуття не має меж. Їхнє серце відчиняється на кожне відчуження, приголублюючи також самих терористів. У цій релігії погано мати будь-яких ворогів. Хотілося б сказати, що релігія Шоа і релігія гуманітаризму, у різних конфігураціях, становлять громадянську релігію західних демократій.

На третьому місці вміщаються інші потенційні кандидати. Можна було б тут перерахувати певну кількість сучасних цінностей, з яких нині не варто глузувати. Де у цій новій ієрархії є місце папи? Здається мені, що папа впав у ній на багато щаблів. На вершині маємо героїв релігії Шоа. Трохи нижче релігію гуманітаризму. Проте останні папи не є звичайними постатями. Більше того, здається, що перевагами перевершують багатьох наступників Святого Петра з давніх часів. Усупереч цьому від смерті Пія XII, останнього папи у монаршому стилі, ми маємо справу з безперервним послабленням їхнього авторитету. Їхній стиль життя стає все більше скромним і аскетичним. Їхній престиж наражається на ту саму еволюцію. ЗМІ розміщують їх нині в тій самій категорії, що «Його Святість Далай-лама”, наражаючи одночасно на набагато уважнішу та більш дріб’язкову критику.

Автор: Ален Безансон [Алаін Besançon] (1932 р.н.) – філософ, історик ідеї, політолог. Член Французької Академії наук і професор паризької Вищої школи суспільних наук. Один із найважливіших знавців історії Росії та СРСР – у 1980-х роках багато його совєтологічних праць (зокрема «Анатомію примари») видано у Польщі у підпіллі. Займається також історією релігії – опублікував на цю тему, зокрема, книжку «Заборонений образ» (1994), а також «Три спокуси Церкви» (1996)