Дайджест

Дивна мораль одного телесеріалу

23 Жовтня 2009, 06:06 1409 Католицький Вісник
Хаус

Чи цинічний доктор Хаус насправді є хорошим? Наскільки далекою від розсудливості є сучасна медицина? Над цими питаннями роздумують на сторінках ватиканської газети L’Osservatore Romano автори книжки «Доктор Хаус: безглуздя і зачарування культового фільму»

Відомо, що телебачення фільтрує ті «сигнали зовнішнього світу», які не відповідають вимогам так званої політкоректності, що та надзвичайно підносить і закріплює в умах лише дві основні «цінності»: самодостатність (яка врешті-решт призводить до самотності) і звільнення від відповідальності. Також правда, що іноді у фільмах про історичних персон вдаються до відвертих побрехеньок, а ще частіше такі побрехеньки звучать, коли йдеться про осіб з релігійного життя. Ми звикли очікувати, що «християнське послання» можна почути лише від пап чи святих. І абсолютною несподіванкою виглядає фільм, головний герой якого є однозначно цинічним типом. Геніальність творців серіалу про Хауса полягає у тому, що етично позитивний вектор зберігається, але при цьому для його ілюстрування використовуються слова, образи, людські слабкості, до яких зазвичай вдаються у творах іншого типу.

Чому ми кажемо про «дивну мораль»? Бо це – «мораль без моралі». Хаусівські афоризми і байки, його дивні вчинки, знущання й кпини над колегами – всім цим серіал знову й знову підтверджує міцні й тверді цінності, які продовжують існувати попри суперечливість головного героя, з усім його цинізмом і пихато проголошуваним атеїзмом. В основі цієї моралі не лише есхатологія, але знову й знову проголошувана правда про людину. Тим не менш, увага: Хаус «поганий» і цинічний! І від нас вимагається зусилля, аби подолати неприязнь до цієї брутальної поведінки, аби вдалося усвідомити основне послання цього фільму, не зупинитися на буцімто очевидному, але зрозуміти головне: йдеться про перемінення та дозрівання цинічного розуму.

Моральні повчання й напоумлення можуть здійснюватися і в такий спосіб, коли певні етичні засади начебто заперечуються – але заради того, аби досягнути вищої правди. Саме тому, наприклад, Церква так переконано вдається до повчання у соціальній сфері й насамперед стосовно біоетики: щоб урятувати людину від атаки псевдо-раціоналізму та від тези «випадковості існування людини» – двох елементів, які начебто спрощують життя у багатьох аспектах, у тому числі й релігійному. Християнство живе викликами і свідченням; воно має найлюдяніше прагнення розглядати й оцінювати ці виклики у світлі здорового глузду та розсудливості. І в цьому полягає справжня суспільна динаміка людини: споглядаючи інших, пізнати саму себе, а згодом співпрацювати з іншими, усвідомивши, що ті можуть мати власні прагнення й межі.

Багато всеосяжних біоетичних новацій сучасного світу будуються на концепції, що кожна людина – це неначе така собі коняка у стійлі, і в межах цього стійла вона буцімто насолоджується своєю буцімто свободою. Як ідеал цього стійла виступає так звана «самодостатність». І в цьому й проявляється обмежене використання розуму: «біоетичні новатори» неспроможні назвати дитину дитиною лише тому, що та не встигла народитися; вони показово остерігаються начебто завдати зайвих страждань [вмираючим], коли йдеться про спробу врятувати чи підтримати життя. Сучасна медицина часто є далекою від розсудливості. Нинішнє розуміння «права особи» на аборт і евтаназію виникає з ідеї, що ми начебто не повинні заважати здійсненню рішення, яке, можливо, було прийнято в мить самотності й відчаю. Хаус зіткнувся з цим, намагаючись урятувати пацієнта всупереч його біологічному «рослинному стану».

Зачаровані вигаданим героєм серіалу, ми дедалі глибше осягаємо його характер, відкриваючи для себе його підхід до сприйняття реальності. Його манера бачити речі такими, які вони є, збігається з християнським постулатом про силу розсудливості й людського порозуміння…

Позитивне послання несе «злий і цинічний» персонаж, і людей це тішить – йдеться не про сентиментальність, а про місце довіри до себе: ми теж можемо помилятися, але ми не безнадійні.

Карло Бельєні, Андреа Бекі, L’Osservatore Romano (Ватикан), 11 липня 2009 р.

(скорочений переклад «КВ»)

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

серіали

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: