Дайджест

Владика Мар’ян Бучек: «Головне для мене – бути священиком, котрий розуміє потреби всього люду»

09 Листопада 2009, 03:09 974 Світлана Нестерова, Католицький Вісник
Бучек

На запитання «КВ» відповідає єпископ-ординарій Харківсько-Запорізький Мар’ян Бучек.

Владико, Ви народилися в Цєшанові (Східна Польща), але від 1991р. служите в Україні. Ви відчуваєте себе більш українцем чи поляком?

Передусім я відчуваю себе священиком Римо-Католицької Церкви. Священик не може ототожнюватися лише зі своєю національністю. Певна річ, кожен з нас має національність, але в Церкві це повинно посісти друге місце після справи служіння всім людей різних національностей. Я маю працювати для тих людей і в тих умовах, які існують у конкретний час у певному деканаті, парафії, – тобто нести Слово Боже українцям, полякам, росіянам. Але також і в’єтнамцям або африканцям, індійцям у Запоріжжі, Луганську, Харкові, Донецьку, бо маємо в тих містах їхні численні спільноти.

У Вашій біографії є багато цікавих сторінок. Щоб служити, наприклад, нотаріусом Любачівської курії та на інших адміністративних посадах, потрібно добре знати право, й не тільки канонічне. Також Ви 1993 р. отримали ступінь Почесного капелана Святішого Отця Йоана Павла II. Цікаво, якими є обов’язки капелана Святішого Отця?

Після Перемишльської Вищої духовної семінарії я ще два роки студіював канонічне право в Люблінському Католицькому Університеті. Працював на таких посадах (секретарем єпископів Мар’яна Реховича, Мар’яна Яворського, нотаріусом, віце-канцлером Любачівської курії, канцлером курії Львовської архідієцезії), які ще називають «церковною бюрократією». Але саме ця праця в костельній адміністрації потребує постійного оновлення знань у різних сферах сучасного права, політики. В цей час я отримав нагороду Церкви, яка відзначила мене як Почесного капелана Святішого Отця Йоана Павла II. Ця нагорода дається за вірність, заслуги перед Церквою священикам, які працюють у куріях, на великих парафіях. Але обов’язки капелана Святішого Отця нічим не відрізняються від тих, що їх мають усі священики. Вважаю, що це зовнішній знак. Відрізняється тільки вбрання – капелани Святішого Отця мають червоні пас і ґудзики на сутані, але суть одна. Всі маємо віддавати себе і свої зусилля служінню Церкві, кожний – на своєму місці.

buczek

Улюблене заняття владики Мар’яна – редагувати сайт дієцезії

Чи можете Ви дати «портрет» Харківсько-Запорізької дієцезії? Які, з точки зору керівника, є проблеми, які успіхи у дієцезії, та майбутні тенденції її розвитку?

Сімдесят років на теренах нашої теперешньої дієцезії взагалі не було жодного священика, храму, каплиці. Тільки після здобуття незалежності, після 1991р., завдяки турботі Папи, котрий призначив єпископів і послав священиків для віруючих Сходу України, Церква розвинулась до такої кількості парафій, що тут могла постати нова дієцезія. 4 травня 2002 р. Йоан Павло II буллою Ad plenius prospiiciendum утворив з частини територій Кам’янець-Подільської та Києво-Житомирської дієцезій нову, Харківсько-Запорізьку, та призначив досвідченого єпископа – Станіслава Падевського OFMCap.

Харківсько-Запорізька дієцезія – наймолодша в Україні. Але вона одна з найбільших територіально не тільки в Україні, а й у Європі (за винятком Росії). Охоплює 7 областей: Харківську, Донецьку, Запорізьку, Полтавську, Дніпропетровську, Сумську та Луганську, розділених відповідно на 7 однойменних деканатів, на теренах яких проживає 20 мільйонів людей, у тому числі 50 тисяч римо-католиків. Це, відверто кажучи, немале співвідношення, яке означає: наша молода дієцезія – місіонерська територія. Я завжди підкреслюю цей факт у розмовах з представниками влади Церкви, відповідальними за її розвиток на Сході України, з керівниками фондів, що допомагають Церкві, провінціалами орденів, які направляють сюди працювати клір, зі священиками, які намагаються тут служити. Бо частим є нерозуміння того, що тут Церква починає розвиватися навіть з організації молитви у когось із вірян на квартирі. Потім будуємо малу каплицю, а пізніше – храм. Розвинені парафії у Донецьку, Харкові потребували навіть 15 років для свого розквіту! Немає часами ані костелів, ані каплиць. Немає простих «залів для катехізації», а священик, буває, мусить жити у когось на квартирі. Є великі відстані між парафіями і невеликі парафії. Не вистачає грошів на будівництво, на найпростіші речі для парафій, на ремонт, обігрів церковних приміщень, – а нам пропонують іноді лише комп’ютерну техніку. І, власне, тому бракує й кліру,бо коли такий священик прибуває в Україну і зустрічає стільки труднощів, то для нього не так просто залишитися служити тут надовго.

Але і в таких непростих умовах уже маємо в нашій дієцезії 47 храмів і каплиць, хоча храмів у повному значенні цього слова – небагато. Нові храми були збудовані у Донецьку, де завдяки священикам-христусовцям постав храм Ісуса Христа Царя Всесвіту; у Запоріжжі генеральний вікарий отець прелат Ян Собіло збудував прекрасний кафедральний собор Бога Отця Милосердного. Нові костели і каплиці маємо у Конотопі Сумської області, Кременчуку і Лубнах на Полтавщині, у Краматорську, Горлівці Донецької області. Будуємо великий костел у Харкові (Олексіївка).

Нещодавно, 10 серпня, поставлено довгоочікувану крапку у непростій справі повернення костела у Дніпропетровську. Дніпропетровський апеляційний господарський суд підтвердив право власності парафії на будівлю храму і залишив у силі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 червня про повернення храму з чужого незаконного володіння на користь римсько-католицької парафії св. Йосипа.

Але більше храмів, як і досі, потребують наші міста-мільйонери Харків, Донецьк, Дніпропетровськ. У тому ж Донецьку має бути не один костел, а принаймні три, з його великою територіальною розкиданістю.

А як реагують представники інших конфесій, коли теза «дієцезія і Україна загалом є місіонерською територією» лунає з вуст секретаря Конференції єпископату (на яку посаду Вас обрано вже вдруге) і Голови Комісії екуменізму?

Насправді Україна є місіонерською територією, тому що дуже багато людей в неділю не святкують День Господній. Тому це є завданням для всіх християнських визнань – євангелізувати людей, які тут живуть. Всюди, де я служив, – мав завжди добрі стосунки з представниками християнських Церков інших визнань: з православними, Вірменською Апостольською Церквою, лютеранськими спільнотами тощо. Це потрібно робити, бо на теренах України є багато «мішаних» родин, де люди дотримуються різних релігійних визнань. І в часи, коли Європу заливає атеїзм, – ми всі разом мусимо робити все можливе для євангелізації, християнізації людей.

Я ніколи не приховував свої погляди, переконання в тому, що кожна людина має природне право до вибору віри або «невіри». А це вже спільне завдання християнських Церков – повернути людину до Христа. Робімо це всюди і всіма можливими способами. Православні Церкви мають свої єпархії на території Західної Європи, а Католицька Церква працює в Україні, на Сході. Тут не може бути жодних непорозумінь щодо «канонічних територій».

Чи вистачає кліру для праці? Скільки служить дієцезіальних та орденських священиків? Якими є пріоритети вибору конкретних орденів для служіння в дієцезії?

Заслугою Католицької Церкви в Україні є те, що кожної неділі і в свята храми повні людей, бо відправляють там Службу Божу наші священики. Їх є 56 священиків, з них є священики з-за кордону, а 12 належать до Харківсько-Запорізької дієцезії.

Попередні єпископи запросили представників чоловічих та жіночих орденів до праці на наших теренах. Всі ченці працюють згідно з харизмою своїх орденів. Наприклад, альбертинці опікуються бездомними у Запоріжжі. Завдяки нашим священикам у дієцезії постали й молитовні рухи та згромадження: Францисканський Орден Світських, Рух Назаретанських Родин, Домашня Церква, Неокатехуменальная Дорога, Легіон Марії, Біблійне коло, харизматичні рухи у Святому Дусі.

Переважно у великих парафіях є двоє священиків (тільки у Кременчуці та в Харкові на Салтівці служать про три пастирі в парафії). Звісно, що священиків у дієцезії не вистачає! Маємо місцевості, де проживає 300-500 тис. мешканців, а священик приїздить до вірних один раз на тиждень. Цього року до Польщі та Словаччини виїхало троє священиків, а ніхто замість них не приїхав. Шестеро наших кандидатів ще навчаються в Римі, Варшаві, Ворзелі, Городку, але це надто мало для такої великої дієцезії. Господь опікується нами, і я маю надію, що все буде гаразд із кліром.

Крім 13 чоловічих, на теренах дієцезії працюють ще 15 жіночих орденів.

Наприклад, сестри-оріоністки, разом з отцями-місіонерами св.Вікентія де Поля, опікуються дітьми вулиці та бездомними. Сестри-францисканки займаються незрячими, літніми людьми, молоддю, опікуються школою-інтернатом. Служать сестри з В’єтнаму, які працюють для дітей в’єтнамців, що мешкають в Україні. Місіонерки-кларетинки разом з о.Здиславом Зайонцем працюють у Бердянську в благодійній місії Caritas-SPES. Всі сестри у нас служать ще й катехитками або органістками. У Покотилівці є кляузуровий (закритий) монастир кармеліток босих. Сестри-кармелітки служать Богу і людям своєю неустанною молитвою.

Покровителями дієцезії є святі Кирил і Мефодій.До чого це зобов’язує, на Ваш погляд?

Святі Кирил-монах і Мефодій-єпископ, працюючи для слов’ян, розуміли, що необхідно адаптувати мову та літургію до менталітету і потреб цих народів. Вони створили алфавіт, названий «кириллицею», й отримали 880р. від Папи Йоана VIII дозвіл на використання його у Літургії, бо хотіли проповідувати людям Христа зрозумілою їм мовою, аби ті всім серцем прийняли Святе Письмо. Для нас це приклад мудрості, розуміння того, що неможливо підходити до праці на Лівобережній Україні на тих само підставах, що в Німеччині або в Польщі.

Треба йти до людей і в разі потреби відправляти Святі Меси українською, російською, польською мовами, бо населення Східної України є різноманітним. Якщо у парафії маємо багато франко-, німецько- або англомовних парафіян, – бажано правити хоч раз на тиждень Месу цими мовами, як це зроблено на Салтівці у Харкові.

Також іноді чуємо голоси й прихильників Тридентського чину, які ратують за повернення традиційної латинської Меси.

Так, є дозвіл Папи, але поки що не маємо ані підготовленого кліру, який вміє служити Тридентський чин, ані такої кількості віруючих у конкретній парафії або місті, аби запровадити таку Месу.

На мою думку, потреба в традиційній Месі постала через те, що більшість вірних бажають, аби Літургія була більш строгою, класичною…

Власне, тому наступним запитанням до Вас буде – якою є «музична політика» в дієцезії?

На Святій Месі дозволено музичний супровід органу, смичкових інструментів, спів хору. Барабани й гітари не рекомендується застосовувати, щоб не порушувати строгість Літургії. На них можна грати на паломництвах, концертах, різних молодіжних молитовних зустрічах, навіть під час адорації, на днях зосередження. Однак мусимо враховувати й те, що, наприклад, харківська африканська спільнота має відмінну від європейської ментальність, тож їм дозволяється у свята на Месах використовувати традиційні національні інструменти.

Харківсько-Запорізька дієцезія має свої мас-медіа…

Євангелізація вірних та взагалі інформація про події у місцевій Церкві не може здійснюватися без допомоги ЗМІ. Маємо свій журнал «Слово між нами», що друкується українською та російською мовою, бюлетень Slavorum Apostoli. Але хочу звернути особливу увагу читачів «КВ» на наш веб-сайт «Костели та каплиці України», де можна знайти багато цікавої інформації не тільки про церковні події на наших теренах, а й у РКЦ в Україні та світі.

Ваша Eкселенціє, 2009 рік є знаменним для Вас: це 30-річчя вашого священства. В серпні 2009 р. Президент України нагородив Вас орденом «За заслуги» II ступеня – «За вагомий особистий внесок у розвиток духовності в Україні, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди 18-ї річниці незалежності України». Як Ви почуваєтеся по 30 роках служіння Церкві, маючи визнання української влади? Які є цілі на майбутнє?

На свято св.Йосипа Обручника, 19 березня, Святіший Отець Бенедикт XVI призначив мене єпископом-ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії, а 16 травня відбулося урочисте введення (інавгурація) до Харківської катедри. Дотеперішній єпископ Станіслав Падевський передав мені жезл – видимий символ душпастирської влади та відповідальності за вірних.

У день єпископських свячень я отримав єпископський перстень, яким повінчався з Христовою Церквою, а в день інтронізації я в особливий спосіб повінчався з Харківсько-Запорізькою дієцезією. Але головна життєва подія відбулася ще тридцять років тому, коли я став священиком. З них я 11 літ служив у Польщі, а решта 19 уже віддані Україні.

У Львові я п’ять років працював єпископом-помічником і завжди старався, щоб стосунки Католицької Церкви з владою були добрі. За півтора роки служіння у Харківсько-Запорізької дієцезії Президент України Віктор Ющенко відзначив мене нагородою. Мене, громадянина Польщі, який працює для українських римо-католиків. Я не сподівався на таку нагороду.

Хочу й надалі захищати права Католицької Церкви і католиків в Україні. Завжди, хоч би де служив, я старався показати, що РКЦ функціонує у правових рамках, що ми не маємо жодних непорозумінь –ані міжрелігійних, ані з українською владою. Хочемо тільки згідно з Законом Божим і законами суспільства служити людям. Такою залишається моя позиція. Для того, щоб Римо-Католицьку Церкву поважали в Україні.

Це і є моя мета на майбутнє: будувати добрі відносини, працювати для добра Церкви, українського суспільства та міст, де ми служимо як священики. Головне для мене –бути священиком, котрий розуміє потреби всього люду.

Дуже дякую за цікаву і плідну бесіду.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Мар'ян Бучек

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: