Дайджест

Ми не усвідомлюємо, як змінилося обличчя Церкви!

25 Листопада 2009, 08:48 1694 Ірина Максименко, Католицький Вісник

Владика Маркіян Трофим’як повернувся з Ризької семінарії 1974 р. Тоді про розпад Радянського Союзу ще і близько не йшлося – зрештою, і 1991 р. це стало великою несподіванкою, майже дивом. Священики, які від кінця 60-х їхали з УРСР до Латвії вчитися, навіть і не мріяли про вільні можливості для служіння в своїй країні… Тож ми попросили Його Преосвященство розповісти про час відродження церковних структур на наших землях.

Отче-єпископе, як за радянських часів відбувалося становлення Церкви на сучасній території України?

Господь Бог дозволив нам жити в момент, коли відбувся перелом, перехід епохи в епоху. Нам довелося бути свідками розпаду СРСР, імперії, «Союза нерушимого», що його нібито навіки «сплотила Великая Русь». Союз розлетівся, як біблійна статуя, що мала голову з золота, а стопи з глини. Їй вистачило маленького камінця, щоб усе посипалося. Так само і величезна, «супермогутня» імперія розсипалася в пух і прах, і – маємо надію – вже ніколи не відродиться. Вона була побудована на брехні, насильстві, величезній людській кривді… Зараз це вже навіть важко усвідомити.

Коли радянська влада ще видавалася міцною, нашим (вірних і духовенства – прим.ред.) прагненням, а радше нашою мрією, було врятувати те, що ще вціліло. Нечисленні священики, які залишилися в УРСР, здебільшого були хворі після сталінських таборів. Якщо хтось із них вмирав, його парафія переставала існувати. Храми замикали. Люди Церкви, як вірні, так і духовенство, зі страхом думали: хто наступний?.. З уст в уста ходили тривожні звістки: о.Рафалу Керницькому стало погано при вівтарі, о.Броніслав Міревський в Галущинцях знепритомнів при вівтарі, о.Янцєнський в Золочеві танув на очах (всі ці священики вже відійшли до Дому Отця – прим.ред.)… Покійний отець-прелат Галуневич тоді відправляв вже тільки Месу, 2-3 людей сповідав – і вже не міг більше… Ми з жахом думали – що далі? Хто буде служити Меси, відправляти інші таїнства? Священики питали: «Чи буде ще кому мене поховати?» Вершиною мрій було врятувати те, що ще вціліло.

Яким чином кандидати з України отримали змогу вчитися в Ризі?

riga_seminaria

Ризька духовна семінарія. Її покровителі – св. Тома Аквінський і св. Тереза від Дитятка Ісус. Фото Олександра Халковського

У нас на очах відбулося щось неймовірне – радянська влада чомусь раптом зробила трошки лагіднішою свою політику. Було так, що в Ризі в семінарії як громадяни Латвії вчилися кілька семінаристів з України – сьогоднішній єпископ Одесько-Сімферопольський Броніслав Бернацький, оо.Франциск Карасевич та Ян Снєжинський. Перед тим вони жили та працювали в Ризі. А 1969 р. вдалося вступити Людвіку Камілевському (зараз служить у Житомирі), Владиславу Завальнюку (зараз служить у Білорусі) і мені. Нам трьом вперше вдалося поступити з України і для України. І коли 1974 р. ми все ж закінчили семінарію та отримали свячення, то о. Завальнюк поїхав до Молдови, а ми з о.Людвіком повернулися до України.

Поява молодих душпастирів викликала шок. Перед тим до України вдалося повернутися також Броніславу Бернацькому. Це дало зовсім нову надію – з’явилися молоді священики! Про те, що ми зможемо повертатися до наших храмів, відвойовувати їх, ми тоді ще навіть і не сміли мріяти. Правда, ми не складали рук, ми працювали і тоді, і вдалося! Вдалося, наприклад, нам (це було саме в полі моїх дій) зареєструвати парафію в Кам’янці-Подільському. Тоді вірним віддали закриту і напівзруйновану церкву давньої парафії Всіх Святих на кладовищі мікрорайону Смірнова. Так ми відбудували першу святиню за радянських часів – перший знак, що в суспільстві щось змінюється.

Тож молоді душпастирі мали широке поле для праці?

Так. Настав час перебудови, і 1988 р. католикам почали повертати храми в прикордонній зоні з Польщею, в Мостиському р-ні. 1989 року ми вже досить часто, ледь не щосуботи, їздили на освячення повернених храмів. Поступово почалося повернення святинь по всій території Західної та Центральної України, на Сході ці процеси розпочалися пізніше. Вдалося відкрити справді багато храмів. Після семінарії в Ризі до України поверталися нові й нові душпастирі. Почали приїжджати священики з Польщі, адже влада вже не чинила для них жодних перешкод. Вони багато допомагали нам, ми самі (священики з України – прим.ред.) фізично не змогли б служити всім тим потребам, що виникали: формувалися нові парафії, почали приходити нові люди. Церква почала відроджуватися.

Варто пам’ятати, що був час, коли у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Волинській та Рівненській областях за часів СРСР було лише 13 храмів та 8 священиків (майже всі ті, які повернулися з таборів) – а до війни діючих святинь було щонайменше 1300 і близько 1200 священиків.

Коли Ви повернулися з Латвії, в якому стані була Церква в УРСР? Як її можна порівняти з сучасним становищем?

молоді священики

Після семінарії в Ризі до України поверталися нові і нові душпастирі. Зліва направо: оо. Микола Гуцал, Станіслав Широкорадюк, Вацлав Попіль, Петро Жарковський

Церква фактично була в глибокому підпіллі. Храм від храму був на відстані 100-200 км! Це значна відстань для людей, особливо з невеликих населених пунктів, для тих, хто працює… Але ми були щасливі, що і ці храми існували. Хоча майже не було священиків, не було єпископів, не було нічого…

А тепер в Україні є близько 1000 римо-католицьких парафій, понад 500 священиків, (хоча багато з них з-за кордону, найбільше – з Польщі), але щораз більше і своїх, місцевих душпастирів – кожного року хтось висвячується.

Ми собі не усвідомлюємо, наскільки змінилося обличчя Церкви! Є близько 500 сестер-монахинь, які допомагають священикам у їхньому служінні. Вони теж здебільшого з Польщі, але щораз більше і місцевих покликань. Зараз Україна має 12 діючих римо-католицьких єпископів (два вже пенсіонери – кардинал Мар’ян Яворський і єпископ Станіслав Падевський), сім дієцезій, три духовні семінарій. Це говорить саме за себе.

Знайти слова, щоб порівняти, я не в змозі… По-людськи, зараз це зовсім інша Церква. Церква, яка починає жити повним життям – починає, тому що ми ще не живемо зараз таким життям, як хотілося б. Але, разом з тим, Церква в Україні розвивається надзвичайно динамічно. Може, не все ми здатні охопити своїм розумом, зрозуміти, осягнути, збагнути – це майже неможливо, але це відбувається, це реальність. І феномен, що Церква так дивно відроджується, справді викликає подив.

Владико, які причини цього феномену Ви назвали б головними?

Напевно, можна говорити і про героїчних священиків – про тих, які, не зважаючи ні на що, залишалися в СРСР. Здебільшого, цим вони підписували собі майже вірний вирок смерті – і все одно залишалися. Частина з них пройшла через жах сталінських таборів. Ті, які все ж повернулися, працювали прекрасно. Вони не тільки виховували нас. Вони «заразили» нас своєю вірою, своєю вірністю Богу, своїм героїзмом і радістю життя, своєю енергією. Ми їм безмірно вдячні.

Не можна забувати і про героїчних мирян, які ніколи не сумнівалися, не втрачали віри, не боялися влади. А звідки ми (тобто молодше покоління священиків – прим.ред.) взялися? Не було храмів, священиків – і наші доми стали храмами, а наші батьки стали для нас священиками. Вони перші виховували в нас віру, вчили звичаїв, прищеплювали любов до Господа Бога і Церкви, тоді для нас ще неіснуючої. Католицьких храмів було дуже-дуже мало, але все ж ми знали, що ми – католики. Ми знали, що десь, якщо не в нас, то в світі, існує Церква. Потім змінилися часи, і ми все-таки знайшли тут Церкву. Я, наприклад, у Львові знайшов кафедральний собор, маючи 11-12 років…

Ми повинні схилити чоло і перед нашими священиками, і перед нашими батьками – перед усіма, кого Господь поставив на нашій дорозі. Перед людьми, від яких ми отримали неймовірний заряд віри. Заряд, що став фундаментом відродженої Церкви на нашій землі.

Щиро дякую Вам за розмову!

іменнини о. Яна Ольшанського

Після урочистого Te Deum в день 40-річчя священства о.Франциска Краєвського на іменинах о. Яна Ольшанського. Зліва направо: оо. Владислав Завальнюк, Ян Крапан, Антоній Хоміцький, Франциск Краєвський, Юзеф Свідніцький, Ян Ольшанський, Юзеф Кучинський, Броніслав Бернацький та Маркіян Трофим’як. 12 липня 1976 р., Китайгород Хмельницької обл.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: