Ми не чужі на цій землі

Інтерв’ю з єпископом-ординарієм Одесько-Сімферопольської дієцезії Броніславом Бернацьким

Вельмишановний отче владико! Керована Вами дієцезія – наймолодша в Україні, проте католики України знають про її давні християнські корені, розпочинаючи зі святого Папи Климента І, який тут зазнав мученицької смерті і нині є покровителем дієцезії…

Так, ми не чужі на цій землі. Передання говорить про перебування на цій землі двох Римських Первосвящеників: Климента І, мученика ІІ ст. (до речі, його мощі вшановують також і православні християни, у морастирі св.Климента в Інкермані та в Києво-Печерській лаврі), і Папи Мартина І, мученика VI ст. Заслані в кримські каменоломні, вони служили християнським спільнотам нерозділеної тоді ще Церкви.

Римо-католицька дієцезія з’явилася в Криму у ХІІ ст. Вона пережила чимало змін, аж врешті у ХІХ ст. на підставі конкордату між царською Росією, за царя Миколи І, і Святим Престолом було утворено Тираспольську римо-католицьку дієцезію зі столицею в Саратові. Як видно з самого представлення цієї териториальної церковної одиниці, вона охоплювала велетенський простір. Простягаючись від півдня України (тоді званої Новоросією) аж до Уралу, вона вміщала в себе також і Кавказ із Закавказзям. Керувати такою адміністративною одиницею було надзвичайно важко. Таке становище в тодішні часи було вимушене, оскільки Католицька Церква не мала рівних прав із Російською Православною Церквою. Згодом Тираспольська дієцезія, зберігаючи свою цілісність, була поділена на чотири адміністратури для більш зручного керування нею. Центром однієї з адміністратур стала Одеса.

Певно, подальша історія більше пов’язана саме з цим містом?

Центр дієцезії взагалі-то мав бути в Одесі. Але в середині ХІХ ст., коли нависала загроза війни з турками, Папа Пій ІХ не погодився визначити центром – серцем – дієцезії це припортове місто. Було визначено Тирасполь, хоча там було всього 100 католиків, які навіть не мали своєї каплиці. Через це, зрештою, єпископи перебралися до Саратова, довкола якого було чимало німецьких поселень (єпископи були німецького походження).

На початку ХХ ст., 1918 року, тут відкрилася католицька семінарія, яка проіснувала до 1924 р. Вона містилася по вул.Буніна,23. А після розпаду Радянського Союзу історична Тираспольська дієцезія опинилася на територіях різних незалежних держав. Церква наша – Вселенська, і територіальною приналежністю нам немає сенсу перейматися… отож українська частина колишньої Тираспольської дієцезії стала основою для створення 2002 р. на території незалежної України нової, Одесько-Сімферопольської дієцезії.

Наш собор Успіння Пресвятої Богородиці є вже третім храмом на цьому місці. Понад 200 років Католицька Церква перебуває конкретно в цьому місці…

Наступною віхою в житті Церкви напевно став жовтневий переворот…

Ні, прихід більшовиків до Криму. Це сталося не одразу. Спочатку сюди, як я згадував, переселилася семінарія – саме 1918 року, коли більшовики вигнали єпископа та кліриків із Саратова. Під час ІІ Світової війни, 1943 р., після сталінського указу про переселення осіб німецької національності, звідси всіх німців депортували за Урал, спільноту ліквідували, храм зачинили. Постраждали також і поляки та представники інших національностей. Отак єдина парафія і єдиний храм – св.Петра – упродовж цілих десятиріч залишився “римо-католицьким центром” усієї південної України.

А в часи царату, навіть при тому, що влада зле ставилася до католиків, у самій лише Одесі було 40000 поляків-католиків. Ще були німці, італійці, французи… Парафія св.Климента налічувала 17000 вірних, Успінський храм – 15000. У Сімферополі було 500 парафіян, у Херсоні близько 4000: це були немаленькі парафії!
Крим – це “маленька Вселенська Церква”. Католики тут були спочатку французи та італійці. Не забуваймо, що першими губернаторами і градоначальниками цього міста були саме католики! Будував Одесу славнозвісний іспанець Хосе де Рібас. Потім етнічний склад став змінюватися: приїхали німці, поляки, литовці, чехи. Після війни на ці території переселилися чимало мешканців Закарпаття й Західної України, частина яких була римо-католицького віросповідання. Вберігся від переселень і переслідувань також і дехто з колишніх кримських парафіян.

Владико, Церква в Україні розвивається, перед нею постають щораз то нові виклики і завдання. Проте ще далеко не всі колишні втрати поновлено, далеко не всі труднощі стерто. Тож якось не вдається забути про те, що зустрічати “відкритими грудьми” нові виклики часу Церкві не так легко, як би того хотілося: бракує кліру, храмів, матеріальних підстав спокійної діяльності…

Так, звісно. Коли я прийшов у цю дієцезію, тут було всього 18 священиків, нині ж – 50. Тільки для цієї дієцезії я висвятив 11 священиків, і ще навчаються 10 семінаристів. Майже в усіх великих містах у нас уже є храми. Однак ще чекаємо, наприклад, на виділення землі під будівництво храму в Сімферополі, де намагання дістати цей дозвіл тривають уже понад 10 років. Храмова будівля, яка свого часу там стояла, тепер зруйнована, а сьогодні в Криму знову важко отримати землю.

Залишається також невирішеною проблема з поверненням храму в Севастополі. Тривалий час цю будівлю займав кінотеатр (постійні читачі “Парафіяльної Газети” пам’ятають фотографії зі Служб Божих під кіноафішами – прим.ред.). Минулого року кінотеатр нарешті перевели до іншого приміщення; тепер наш колишній храм просто стоїть пусткою. Ми з Апостольським нунцієм архієпископом Іваном Юрковичем минулого року служили в цьому приміщенні. Але потім прийшла чергова комісія й оголосила, що будинок перебуває в аварійному стані й тому бути там нам не можна. Ось так і стоїть пуста зачинена будівля, яка повинна бути Домом Молитви. Ми готові прийняти цю споруду і провести в ній ремонт – але нам не дають. І це становище продовжується, тягнеться…

Мабуть, потрібно ще багато молитви, аби справа зрушила з місця в правильному напрямку. Принаймні, невимовно тішить те, що вже не діє заклад, для якого облаштували туалет на місці пресвітерію… Бог діє. Які ще майнові труднощі очікують на своє вирішення?

В самій Одесі Католицька Церква колись мала багато власності: провадила Доми пристарілих, школи тощо. Нині всі ці приміщення в “приватних руках”. Нещодавно я зустрічався з одеським міським головою п.Едуардом Гурвіцем. Він обіцяв мені, що якщо ми домовимося з керівництвом магазину “Модесса” про звільнення приміщення, яке займає більшу частину колишньої нашої будівлі, то місто виділить для власника магазина інше рівноцінне приміщення, або ж землю для будівництва. Я дуже сподіваюся, що цієї домовленості вдасться досягти. Тоді ми б змогли розвивати благодійні служіння – чим одеські католики були знані раніше.

Уже протягом багатьох років ми стараємося домогтися повернення будівлі згаданої колишньої семінарії, де розташувався Одеський науково-дослідницький інститут зв’язку (ОНДІЗ). Я навіть зустрічався з прем’єр-міністром п.Юлією Тимошенко. Всі обіцяють, однак ніхто нічого не робить задля того, аби справді повернути те, що було відібране в Церкви.

Нехай Господь допомагає у відновленні історичної справедливості!

Інтерв’ю провели Ірина Єрмак та Олександр Доброєр

Довідка “КВ”:
У римській формі християнство стало поширюватися на Русі ще з ІХ ст. Від ХІІІ ст. католицизм пропагували також францисканські й домініканські монахи. Від XIV ст. латинські дієцезії Русі-України входили до складу Львівської митрополії, основаної 1375 р. До 1333 р. відноситься й спроба створення діцезії для південних земель нинішньої України: 5 липня 1333 р. Папа Йоан ХХІІ проголосив її буллою Quam gaudiosa sit Deo, однак вона швидко занепала. Комітет із церковних справ, що діяв за царської Росії, розробляв конкордат з Апостльським Престолом, завдяки чому 1847 р. постала Херсонська римо-католицька дієцезія. До неї належали: херсонська, Катеринославська, Саратовська, Кримська, Астраханська губернії Кавказьке генерал-губернаторство і Бесарабія. Першим єпископом був призначений домініканець Фердинанд Кан, а суфраганом (помічником) – Вікентій Липський. Місцем перебування єпископа визначили Херсон, але через спротив тамтешнього православного єпископа керівництво дієцезією перевели до Тирасполя. Дієцезію перейменували.

З перенесенням керівництва до Саратова дієцезія залишилася з назвою “Тираспольська”, а в Одесі було створено деканат, який проіснував (разом з німецькими колоніями, де головно були храми) від 1857 до 1926 р. Першим деканом був прелат Георгій Разутович (до 1876 р.), другим – почесний канонік Рудольф Рейхерт, який пропрацював 22 роки (1876-1898). У 1989-103 рр. деканом був о.Валентин Гартман; останнім деканом Одеським став папський прелат Яків Добровольський.
Єпископ Йосиф Кесслер вирішив 1917 р. зробити Одесу єпископським містом. За початків радянської влади замість Одеського і Миколаївського деканатів було створено три: Одеський, Березанський і Кучугуранський (1926). Деканом був священик храму св.Климента о.Йосиф Нейгум.