«Російська сакралізація війни — це прорахований, раціональний і прагматичний акт. Російська влада змушена вдаватися до маніпуляцій священним — релігійною вірою, — щоб відправляти на смерть переважно молодих людей».
Так пише у своїй статті професор Марек Мельник, соціолог комунікацій та медієзнавства Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині.
Сакралізація війни… à la russe
Освячення війни — це процес надання воєнним діям, насильству та його наслідкам релігійного, сакрального або трансцендентного виміру. Це передбачає інтерпретацію війни як явища, яке має духовний, метафізичний або моральний зміст, що виходить поза межі її політичного чи мілітарного виміру. На практиці це означає представлення війни як: інструменту в руках Бога (наприклад, покарання, очищення, випробування віри); боротьби між добром і злом (моральний дуалізм, у якому ворог дегуманізується та ототожнюється з силами зла, Сатаною або єрессю); священного обов’язку (місія спасіння, захист віри, нації, цивілізації) та жертовного акту (смерть солдата інтерпретується як мучеництво, жертва життям заради вищої цінності).
Освячення війни — це надання їй статусу священного, трансцендентного або спасительного акту, що легітимізує насильство як Божу волю або моральний обов’язок. Тому сакралізація війни — це така її інтерпретація, яка надає війні релігійного значення. Це робить війну справою першочергової важливості. Вона має бути важливішою за земні цілі: військова перемога, анексія території переможеної держави, консолідація влади. У такому розумінні війни має існувати її есхатологічна, відкупительна мета.
Вступ
Здавалося, що ідея «священної війни» більше не з’явиться в нашій цивілізації. А виявилося, що епоха релігійних війн у Європі не минула безповоротно! Російській армії потрібна не лише чітка містика мирського, яка робить боротьбу та мужність значущими, але й релігійне «освячення» — досвід релігійної трансцендентності. Існує справжня потреба виключити вбивства, санкціоновані російською державою, зі сфери світського, тим самим піднісши злочин над мирським і перенісши його в надприродний вимір. Це те, що має бути найвищою цінністю; те, що виправдовуватиме — але й надасть змісту і мети вторгненням, окупації, вбивствам, спаленням і тортурам.
Sacrum на війні є також для того, щоб заспокоїти докори сумління та відпустити гріхи. Солдатам потрібні ритуали війни. І це не копії релігійних святкувань. Це не «світські» священні речі — нація, держава, армія, лідер. Щоб бути ефективним знаряддям убивства, війна потребує самого Бога, Діви Марії, святих, ангелів. Роздуми про надприродних істот мають бути найкращим методом для цілісного, повного й логічного пояснення воєнних зусиль. Солдатам потрібна віра. Вони хочуть воювати не лише за гроші (хоча це важливо). Щоб померти на полі бою, потрібно у щось вірити. В ідеалі — вірити в Бога, який наділить смерть надприродною метою.
Як таке сталося? Завдяки чому стало можливим посилати росіян на війну в ім’я виконання Божої волі? Ми повинні знайти відповідь на це питання зараз! Ось кілька прикладів російської сакралізації війни з Україною. Вони взяті з російських православних проповідей, церковних ритуалів та висловлювань російських політиків.
Богородиця на службі росії
Яскравим прикладом російського релігійного військового містицизму є включення Діви Марії у воєнні операції. Ми бачимо цілу низку ікон Діви Марії, які офіційно супроводжують російську армію на українській землі. Росіяни вірять, що Діва Марія воює проти українців. Завдяки Діві Марії російські війська на українській землі проголошуються захисниками росії. Росіяни — не агресори, а мирне суспільство, змушене захищати рідний дім. Росія представлена не як агресор, а як жертва. Наприклад, ця теза з’являється в проповіді кіріла молодим російським солдатам у Соборі Російської армії, виголошеній 3 квітня 2022 року. Після проповіді патріарх подарував командирові росгвардії Віктору Золотову ікону Діви Марії Августовської.
Кіріл присвятив свою проповідь взаємовідносинам Церкви й держави, звернувши особливу увагу на момент, коли держава свідомо порушує всі права Церкви та негативно впливає на внутрішні справи і життя самої Церкви. Починаючи з часів давньої Візантії, він поступово перейшов до подій в Україні, де, на його думку, держава також втручається у справи Церкви та намагається відірвати її від єдності з московським патріархатом. Після проповіді кіріл подарував ікону Діви Марії голові Росгвардії. Він пояснив, що це ікона, яка захищала російських солдатів під час Першої світової війни, і нагадав, що вона пов’язана зі справжнім об’явленням Богородиці російським солдатам, які воювали з німецькою армією в 1914 році. Тому це Боже благословення для російської армії через заступництво Діви Марії.
Але не тільки це. Кіріл звернувся до давньої російської традиції: звернення до священного у складні історичні моменти. Це вираз синергії духовної та світської влади. Те, що робить путін, або робили московські князі й царі до нього, підкріплюється теологією та ритуалом. Відповідно, це тепер війна за православ’я і, водночас, за спасительний характер російської держави. Перш ніж прийняти ікону, Золотов розповів про хід російського вторгнення. Він заявив, що «не все йде так швидко», як планувалося: «Російські війська виконують усі поставлені завдання. Не все йде так швидко, як хотілося б, але це тому, що нацисти ховаються за спинами людей похилого віку, жінок і дітей, ховаються в школах і будинках. Ми переможемо, і ця ікона нас підтримає».
Це був перший випадок, коли російське командування визнало невдачу російських військ у досягненні очікуваних успіхів в Україні.
«Священна війна»
З 27 по 28 березня 2024 року в Москві під головуванням патріарха кіріла відбувся з’їзд Всесвітнього російського народного собору. В перший день засідання було ухвалено так званий «наказ», який називав «спеціальну військову операцію» «священною війною». Йдеться про «священну війну за визволення російського народу на південному заході Росії, в якій російський народ захищає своє життя, свободу та державність, свою цивілізаційну, релігійну, національну та культурну ідентичність, право жити в межах єдиної російської держави».
Ключовим є те, що головним супротивником було визначено не Київ, а буквально Захід, який нібито відкинув християнство та звернувся до сатанізму. Бачення війни, зображеної як зіткнення добра і зла, раніше фрагментарно резонувало в заявах церковних ієрархів; але тільки тут уперше було всебічно розглянуто в офіційному документі. Сформульовано так: «З духовно-моральної точки зору, спеціальна військова операція, як виняткова операція, є Священною війною, під час якої Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію «катехону» [зупинка приходу Антихриста, пор. 2Сол 6‑9], захищаючи світ від тиску глобалізму та перемоги Заходу, який впав у сатанізм».
Термін «священна війна», використаний тут, чітко натякає на так звану «Велику Вітчизняну війну» — між Третім Рейхом та Радянським Союзом у 1941-1945 роках. Патріарх чітко звернувся до мови міфу про «Велику Вітчизняну війну». Концепцію «єдності російської нації» слід розуміти в контексті прагнення росії знищити українську націю та державу. Крім того, це було пов’язано з концепцією «русского мира» і демографічною та міграційною політикою росії. Патріарх пропонував обмежити прийом низькокваліфікованих іноземних працівників і сприяти працевлаштуванню громадян росії. Отже, кіріл виклав концепцію ультранаціоналістичної ідеології для російської держави. Зрозуміло, що вона корелює з цілями війни росії з Україною.
Сатана
Російська воєнна пропаганда — як державна, так і церковна — надає цій війні релігійного значення, представляючи її як битву проти самого Сатани. Тут чітко визначено поняття Сатани. Це не абстрактне зло, що випливає з патологічних міжособистісних стосунків. Сатана — це так званий «колективний Захід».
Сатана в цій війні почав з’являтися поступово. На початку вторгнення він взагалі не з’являвся! Путін не згадав його у своїй промові 22 лютого 2022 року. Боротьба з ним була зайвою. Війна на той час здавалася суто технічним заходом. Світських сил російської армії мало бути достатньо. Однак коли ідея «перемоги за три дні» провалилася, кремль почав проголошувати, що росія воює проти всього Заходу. Потім — коли й цього виявилося замало для пояснення невдач на фронті — було оголошено, що росія воює із самим Сатаною. Пояснення війни з Україною як війни проти Сатани особливо собі вподобав патріарх кіріл. У кількох інтерв’ю та проповідях він заявляв, що війна, яку веде росія, є битвою проти самого Сатани, передвіщає кінець світу та Друге пришестя Христа. Він сказав, що нинішня війна загрожує ядерним конфліктом, який призведе до втручання самого Бога в історію людства. Сатана зараз є головним противником росії, яка поставила собі за завдання врятувати від нього весь світ.
Що буде далі? Якщо «сатана» продовжуватиме проявляти себе відповідно до нинішньої схеми військових невдач, кремлю доведеться винайти нове його втілення.
Цю ідею підхопила кремлівська політична еліта. Це один із багатьох прикладів демонічного бачення Заходу. Сергій Наришкін, директор Служби зовнішньої розвідки (СЗР), на 11‑й Міжнародній зустрічі вищих посадовців служб безпеки в Москві (23-25 травня 2023р.), 24 травня заявив, що Захід безпорадний перед лицем глобальних викликів майбутнього. «Я маю на увазі зв’язок із духовним виміром існування, традиціями, які у Сполучених Штатах і Європі давно поступилися місцем позитивізму, культові матеріального успіху та відвертому сатанізмові». Він щиро стверджував, що «англосакси повинні вирішувати свої внутрішні громадянські конфлікти. Або, ще краще, їм слід звернутися до свого друга, диявола. Ми повинні пам’ятати біблійну істину: їхній кінець буде відповідним їхнім діянням. А це означає, що їхній кінець буде сумним».
Як бачимо, високопоставлений урядовець, який мав би керуватися раціоналізмом в оцінці міжнародної ситуації росії, говорить мовою російського апокаліпсису. Він також закликає інші країни боротися з Сатаною-Заходом. Однак сама боротьба має бути цілком раціональною. Має бути створений багатополярний світ, який подолає гегемонію США. Наришкін також звинуватив Захід у спробі протистояти історичному зрушенню до багатополярного світу. На його думку, «євроатлантична еліта» не бажає добровільно відмовитися від лідерства, водночас роблячи все можливе, щоб запобігти появі «альтернативних центрів сили».
Згідно з цією логікою, президент України Володимир Зеленський уже є втіленням Сатани. Хоча московська церква офіційно не оголосила його Антихристом, ця ідея циркулює в російських медіа вже два роки. У певний момент росіян почали переконувати, що Зеленський одержимий Сатаною. Доказом цього мав бути його вигляд. Медіа почали відзначати ознаки «чогось нелюдського» на обличчі українського президента. Щось, що викликає страх і огиду. Що мало бути саме проявом демонізму на обличчі Зеленського. Для одних він просто «маленький диявол». Інші хочуть, щоб Зеленського офіційно проголосили Антихристом. Пропонується не використовувати прізвища «Зеленський» і замінити його на «Антихрист» — що повністю виключило б його з усіх мирних переговорів, бо діалог із Сатаною неможливий. І це має бути голосом російського народу.
Мучеництво
Восени 2022 року в православній воєнній пропаганді з’явилась нова тема — мучеництво за віру в Христа. Російських солдатів почали порівнювати з Христом. Це не невинний месіанізм із риторичного словника національних міфів. Відкрито зазначається, що солдати, які гинуть в Україні, приносять себе в жертву за інших, за взірцем відкупительних страждань самого Христа.
Патріарх кіріл досить чітко заявив про це в неділю, 25 вересня 2022 року. У своїй проповіді він заявив, що війна в Україні — це релігійний акт, який по суті є мучеництвом за віру: «Якщо хтось, керуючись почуттям обов’язку та необхідністю виконати присягу, залишається вірним своєму покликанню та гине на військовій службі, він безсумнівно чинить вчинок, рівносильний самопожертві (…). Він жертвує собою за інших. Тому ми віримо, що ця жертва змиває всі гріхи». Потім він урочисто заявив, що смерть російських солдатів в Україні «подібна до смерті Ісуса на хресті».
Слова кіріла про прощення гріхів були заохотою для росіян брати участь у війні в обмін на прощення їхніх гріхів. Релігійні цінності тут використано для служіння меті вбивства. У своїх проповідях та публічних виступах патріарх кіріл почав наголошувати, що жертву життям під час війни слід розуміти не лише в патріотичних чи політичних термінах, а й у богословських. Вмираючий солдат мав бути зображений як свідок Христа, який, віддаючи своє життя «за батьківщину й віру», втілює логіку вікупительної жертви. Таким чином, православний церковний наратив вписав смерть на фронті в традицію ранньохристиянського розуміння мучеництва як «хрещення кров’ю».
Цей пропагандистський мотив мав кілька характерних рис. Він призвів до ототожнення релігійного мучеництва з патріотичним обов’язком перед державою. Відповідно, жертва власним життям на захист рф була інтерпретована як еквівалент свідчення віри. Тут видно спробу надати війні квазілітургійного характеру: жертва солдатів повинна мати очищувальний ефект, гарантуючи прощення гріхів та вічне спасіння. По‑третє, мотив мучеництва був пов’язаний з дихотомічним баченням світу, в якому росія поставала як останній бастіон християнства, а Захід та підтримувана ним Україна — як простір «безбожності» й відкинення Бога. Впровадження цього елементу в православну пропаганду мало стратегічне значення: воно дозволило зобразити війну не як агресію, а як священну боротьбу, в якій російські солдати не лише захищають політичні кордони, але й насамперед стають «мучениками Христовими». Це призвело до спотворення богословського значення мучеництва, яке у християнстві завжди асоціювалося з вірністю істині та любов’ю до переслідувачів, а не участю в наступальній війні.
Православний президент
Релігійна індоктринація російського суспільства у війні пов’язана з сакралізацією путіна. Культ лідера держави виражений у переконанні, що він має Боже благословення. 12 липня 2025 року під час Літургії в Петропавлівському соборі Санкт-Петербурга, у православне вшанування пам’яті свв.ап.Петра і Павла, патріарх кіріл сказав: «Для нас важливою є зміна, що відбулася в житті країни і так яскраво виражена в православ’ї першої особи нашої держави. Владімір владіміровіч ніколи не соромиться ходити до церкви чи брати участь у Святих Христових Таїнствах. Це важливо для всього народу. Це добрий приклад доброго християнина».
Кіріл, як глава рпц, відіграє ключову роль у релігійній легітимізації правління путіна. Його дії та заяви створюють образ путіна як «доброго християнина», який не лише керує росією, але й підтримує духовні цінності православ’я. Кіріл зображує владу путіна як божественно встановлену. У цьому дусі він часто посилається на біблійне вчення про «Божий порядок», наголошуючи, що послух владі є християнським обов’язком. 2012 року, під час інавгурації путіна, кіріл сказав: «Сталося щось, що дехто може вважати дивом: значна частина нації довірилася одній людині… Через вас, через вашу владу Бог діє в російській історії». Це визначення світського «Божим дивом» стало безпрецедентним схваленням політичного лідера. В інтерв’ю того ж року кіріл сказав: «Я бачу, що президент росії носить Бога у своєму серці. І я кажу це не з політичної приналежності, а як священнослужитель».
У 2022 році кіріл заявив, що президент росії «ніколи не був на боці сил зла», — що є прямим натяком на протистояння добра і зла в релігійних наративах. Він також наголошує на особистій релігійності путіна, нагадуючи, що того потай охрестив власний батько. Пам’ятний хрест, який носить путін, є нагадуванням про це. Путіна часто бачать разом із кірілом у православних церквах, біля ікон. Все це служить для формування іміджу скромного православного християнина.
Однак ці заяви кіріла — як і багато інших — передовсім є доказом того, що владімір путін — людина багатолика. Протягом двох десятиліть перебування при владі в росії він перетворив свій образ із жорсткого, мовчазного офіцера КДБ на гіпермаскулінного альфа-самця, а потім на «благочестивого» захисника християнства, «православного президента». Для значної кількості росіян він уже є матеріалізованим божеством. Зустріч із ним супроводжується атмосферою релігійного екстазу. Це не випадкова метаморфоза: релігія в росії є частиною стратегії збереження влади. Духовність була підпорядкована геополітичному сценарієві. І з самого початку цього процесу медіа слухняно виконували поставлене перед ними завдання — постійно формувати образ путіна.
Так було не завжди. На початку президентської кар’єри (1999-2004) путін позиціонував себе передусім як технократ, військовослужбовець і прагматик: холоднокровний, дисциплінований і відданий державі. Його зображували як колишнього офіцера КДБ, який «знав, як працює держава». Він не говорив багато, але його поведінка (скупий на слова, дисциплінований і холоднокровний) мала свідчити про професіоналізм і самовладання. Росіянам, втомленим від хаосу 1990‑х років (розпад СРСР, гіперінфляція, війна в Чечні, олігархи), потрібен був лідер, який би відновив порядок і контроль. Його зображували як патріота, а не націоналіста.
На початковому етапі свого правління путін уникав радикальних ідеологічних посилань. Він використовував мову модернізації, технологій і державної влади. Наголошував на важливості економічної стабільності й суверенітету. Його перші промови були зосереджені на «відбудові росії», але вони ще не стосувалися історичної чи духовної місії. На практиці він швидко почав обмежувати вплив олігархів (наприклад, Михайла Ходорковського), але робив це під прапором боротьби з корупцією та зміцнення держави, а не помсти. Путіна представляли як сучасну людину, вільну від вад, спортивну, німецькомовну та орієнтовану на Захід, але водночас глибоко вкорінену в «російських національних інтересах».
На тлі слабкого Єльцина він виглядав як реінкарнація російської сили. Однак поступово щось почало змінюватися. Фотографії з ведмедями, в сідлі або зі штангами були настільки частими, що нагадували стереотипи мужності з коміксів. Путін будував міф про незламного лідера. Він був уже не просто політиком — він був брендом, російським експортом. Світ почав захоплюватися цим путіним.
Релігія, традиції та «духовна місія» росії виникли пізніше — після 2012 року, коли путін розпочав свій третій термін президентства. Він почав шукати нові джерела легітимізації своєї влади. Так, путін і раніше з’являвся в православних церквах; але це були переважно різдвяні та великодні святкування. Він стояв зі свічкою в руці. Він не співав, поводився як пересічний росіянин. Варто також пам’ятати, що кожна фізична сила має свої межі. Літній лідер не може вічно вдавати з себе молодого мисливця. Тоді на сцені з’явилось нове обличчя — благочестиве, зосереджене, навіть споглядальне. Замість дзюдо — молитва. Замість оголених грудей — тривале перебування в православних церквах, відвідування монастирів. Путін поступово взяв на себе роль захисника духовних цінностей, перетворився на охоронця «Святої Русі» від морального занепаду Заходу.
Ця метаморфоза була розумною і продуманою. Росія — країна, де релігійність, хоч і пригнічувана комунізмом, тріумфально повернулася. Церкви були відбудовані, ікони повернулися до домівок, а православ’я стало сполучною ланкою національної ідентичності. Путін скористався цим потенціалом. Його союз із патріархом кірілом став вирішальним. Це був не союз душ, а радше політичний контракт. Релігія стала інструментом контролю над масами, а християнська риторика — зброєю в арсеналі пропаганди. Дійшло навіть до того, що реконструювали церкву обік резиденції путіна на Рубльовці. Все це для імітації участі президента в церковних службах разом із його сусідами по вулиці.
Саме Путін, як духовний лідер, розв’язав війну в Україні. Він розпочав її як «священну битву за душу нації». Сьогодні Путін уже говорить не мовою політика, а мовою месії. Він говорить про те, що стримує апокаліпсис. Його слова нагадують проповіді, а не політичні заяви. Проблема в тому, що під цією духовністю ховається політичний цинізм.
Він просто змінив костюм. Як актор адаптує роль до сцени, так путін адаптує свій образ до потреб моменту. Коли суспільство потребувало сили — він був сильним. Коли воно почало прагнути сенсу — він став пророком. Але ні його сила, ні його духовність не є самоціллю. Вони є засобом для досягнення мети: збереження абсолютної влади. Насправді цей «побожний християнин» не має нічого спільного з Євангелієм. Бо як можна бути віруючим і одночасно сіяти руйнування, розпалювати ненависть і використовувати релігію для легітимізації насильства? Справжня віра вимагає смирення, покаяння і поваги до інших. Тим часом путін звів свою релігійність до театральних жестів. Він не містик — він режисер духовної фікції. Сьогодні світ повинен дивитися на цей останній образ путіна з великою обережністю. Бо коли тиран роздає ікони солдатам, починається найнебезпечніший вид війни — війна в ім’я Бога.
Висновок
Сакралізація війни росією — це прорахований, раціональний і прагматичний акт. Російська влада змушена вдаватися до маніпуляцій священним — релігійною вірою, — щоб відправляти на смерть переважно молодих людей. Однак приємно відзначити існування справжньої реальності. Вона відмінна від створюваної в православній військовій пропаганді та дезінформації. Це смерть, інвалідність і моральна деградація. Може порадувати наявність реального розрізнення між добром і злом. Деякі молоді росіяни не хочуть слухати кіріла й путіна і стати «мучениками», віддаючи своє життя за росію. Вони не хочуть такого «спасіння». Вони воліють утікати. Ми бачили, як протягом кількох днів після оголошення мобілізації (21 вересня 2022 року) молоді росіяни в паніці втекли зі своєї батьківщини, замість того, щоб захищати її від зла, сатани, нацистів, ЛГБТ, США і НАТО. Вони не повірили пропаганді та без вагань покинули росію. Уникли примусового призову й вирушили до Грузії, Туреччини та Казахстану. Заклики рпц не зупинили чверть мільйона росіян. Вони обрали життя. Цей інстинкт самозбереження вже є чимось добрим. Краще втекти, ніж стати співучасником священного злочину.
Марек Мельник — соціолог комунікації та медіазнавства, професор гуманітарних наук (2021), габілітований у 2006 (UJ), ступінь доктора у 1998 (UJ), ступінь магістра у 1992 (KUL). Співробітник Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині; досліджує конфесійну комунікацію, аксіологію діалогу та культурне пограниччя. Активіст української громади в Польщі, зробив визначний внесок у польсько-український діалог.
фінансово.
Щиро дякуємо!
