У новорічний вечір люди все ще по-старому бажають один одному «нового щастя». Але під кінець сімдесяти п’яти років, тобто три чверті нашого XX століття, доречно, мені здається, замислитися над самим цим поняттям – «щастя».
Доречно тому, що, по-перше, що жодне століття не говорило про щастя стільки, скільки наше, не обіцяло його з такою упевненістю усіма своїми теоріями та ідеологіями, наукою і технікою. «Ще трошки, ще одне зусилля, – як би говорило воно людям, – і ось засяє і запанує на землі це щастя для всіх і кожного – остаточне, безперечне, всеосяжне». І доречно по-друге, тому, що жодне століття, здається, не принесло людям стільки нещастя, стільки страждань, стільки крові, страху і ненависті. І доречно тому, нарешті, що і ці страждання, і кров, і ненависть всі були, виявляється, в ім’я «щастя»; вони виправдовувалися як необхідні етапи на шляху до нього.
Якщо чимось і позначено наш час, то це трагічною іронією. Бо скільки б не було страждання і зла у світі – а їх завжди було достатньо, – в жодну епоху, крім нашої, в’язнів тюрми не змушували стверджувати, що вони щасливі, а у своїй в’язниці бачать необхідну умову щастя. В жодну іншу епоху рабство не називалося «свободою» і «щастям». У Римській імперії рабів називали рабами і ніхто не заявляв, що рабство – це і є справжня свобода, а тому – справжнє щастя. Жодна епоха не називала безрадісну рабську працю будівництвом нового, щасливого життя, не видавала безнадійно сірі будні за свято, нудну пропаганду – за істину, цинічну брехню – за правду.
«Здобуваючи країну за країною і поневолюючи народи, Чингісхан не стверджував, що насправді він їх звільняє»
Здобуваючи країну за країною і поневолюючи народи, Чингісхан не стверджував, що насправді він їх звільняє. І хоча ця жахлива підміна затверджувалася у світі поступово, повною мірою відчути її торжество випало нам, людям безприкладного у своєму роді століття. І тепер, вступаючи в останню його чверть і стоячи на порозі завжди таємничого, завжди трохи страшного Нового року, ми можемо і повинні спробувати з’ясувати, як все це сталося, яким чином і коли ця мрія про щастя, ця обіцянка щастя обернулося такою брехнею, таким стражданням, такою темрявою? І зрозумівшивши – усвідомити, в якому сенсі можемо ми, не обманюючи себе і один одного, бажати в Новий рік «нового щастя».
Здається, що відповідь досить проста, хоча її чомусь не бачать, не хочуть бачити люди. Людина завжди прагнула щастя – навряд чи це можна заперечувати. Завжди, у всіх умовах, в усі часи людина невиразно відчувала, що яким би не було важким це земне життя, на останній своїй глибині воно дане ій як щастя і для щастя. І тому завжди шукала щастя і прагнула його.
Отже, брехня, страшна, воістину, диявольська брехня нашого часу не в тому, що він написав слово «щастя» на своїх прапорах, а в тому, що він обмежив людське щастя виключно зовнішнім, земним. Одні казали, що щастя – в свободі. Але якщо, і справді, немає повного щастя без свободи, то свобода як така ще не є щастям. Інші казали, що щастя – у ситості. І справді: голодний не може бути щасливий, однак не в ситості як такій щастя. Треті казали, що щастя – в задоволенні людиною своїх потреб. І знову ж таки, є своя правда і тут, але не в цьому одному щастя.
«Саме через зведення щастя до земного, матеріального і, зрештою, до тваринного, відбулася зрада щастю»
Інакше кажучи, справжня брехня нашого часу, тобто теорій та ідеологій, що ним керують, у беззастережному ототожненні щастя з тим, що ззовні і знизу. І ось, затуманилось, зникло, випарувалося щастя, і почалося зростання ненависті, зла, страждання. Бо те, що ми називаємо таємничим і світлим словом «щастя», завжди зсередини і згори, але не навпаки. Саме через зведення щастя до земного, матеріального і, зрештою, до тваринного, відбулася зрада щастю. Бо зрада йому є зрада самої сутності людини, зрада незламному поклику у ній. Поклику до справжнього щастя, до зустрічі на останній глибині, на останній висоті з тією істиною, з тим добром і тією красою, без яких не може жити людина і які становлять Життя самого життя – те, заради чого дано воно нам, заради чого існують і духовна свобода, і всі земні блага.
«Для Себе Ти створив нас, Господи, і не заспокоїться серце наше, поки не знайде Тебе»
«Для Себе Ти створив нас, Господи, і не заспокоїться серце наше, поки не знайде Тебе». Ці слова святого Августина і є справжні слова про щастя. І тому, стоячи на порозі ще одного Нового року, вступаючи ще раз у таємниче майбутнє, найбільше, мабуть, ми маємо потребу в очищенні та відродженні самого поняття, самої мрії про щастя. У відкиданні всіх його підробок і перекручень, у відкиданні того помилкового ідеалу щастя, який нав’язують нам. У повернення нашого серця, всієї глибини нашого життя до жадоби того щастя знову, для якого всі ми створені.
З Новим роком! З новим і, одночсно, не новим, а вічним – бо божественим і світлим – щастям у Бозі!
Довідка
Протопресвітер Олександр Шмеман
Православний священик, богослов, місіонер. Народився 13 вересня 1921 а Ревелі, у дворянській сім’ї, незабаром був вивезений в еміграцію, у Париж. Отримав середню освіту в російському кадетському корпусі у Версалі (1938), і у французькому ліцеї Карно (1939). Закінчив Свято-Сергієвський православний богословський інститут у Парижі (1945). Доктор богослов’я (1959). У 1945-1951 – викладач церковної історії у Свято-Сергіївському православному богословському інституті у Парижі. У 1946 р. висвячений на священика. У 1946-1951 – помічник настоятеля церкви свв. Костянтина і Олени в Кламарі (Франція), редактор єпархіального журналу «Церковний вісник», викладач Свято-Сергієвського інституту. З 1951 р. – у США, викладав у Свято-Володимирській духовній семінарії, з 1962 по 1983 був її деканом. Крім того, викладав історію східного християнства у Колумбійському та Нью-Йоркському університетах. Протягом трьох десятиліть вів релігійну програму на радіо «Свобода». Перебував у юрисдикції Північно-Американської митрополії (Православної Церкви в Америці). Основні праці о. Олександра Шмемана присвячені Літургіці, насамперед, Таїнству Євхаристії та історії. Також опубліковані його щоденники. Помер у Нью-Йорку 13 грудня 1983.
фінансово.
Щиро дякуємо!
